Господи! Що ж вона пережила тоді, тридцять два роки тому, якщо її згасаючий мозок так чіпко тримає це в собі! Забути навіть саму себе — таку юну, таку прекрасну, на летючому вороному коні, у білосніжній сукні, але пам’ятати ту ніч. Ту ніч…

У нього тоді була дисертація. А ще — пари в інституті. А ще — робота над повістю, до якої ніяк не доходили руки, але яка постійно муляла в мозку і просилася на папір. Інколи продовжував підробляти в газеті. У Лінди був тільки Вадик. Хлопчик часто хворів. Лінда забула про все — наукову роботу, яку за Дмитровим же наполяганням розпочала писати, виставки живопису, жодну з яких до того не пропускала, верхову їзду, якою захоплювалася ще зі школи. Іноді Дмитрові здавалося, що вона забула і про нього. Він дивувався: як можна отак взяти і вкласти все те, що було сенсом такого повнокровного і цікавого життя, геть усе до краплини, у дві маленькі долоньки плаксивого вереди? Звісно ж, він також любить Вадика. Не просто любить — обожнює! Це ж син!!! Але відмовитися від усього…

Він так не міг. Мабуть, він не так влаштований. На якийсь час перестав розуміти Лінду з її постійною тривогою і жіночими страхами. Вона ж не розуміла його: як можна сидіти і клацати на друкарській машинці, коли плаче дитина? Дитина, яку вони цілих вісім років чекали!

Світлана його розуміла. Відверто кокетувала, артистично залицялася, на льоту ловила кожне його слово, не скупилася на компліменти і, здається, нічого від нього не хотіла. Принаймні, ніколи й не натякала, що замахнулася б на сім’ю чи претендує на роль дружини. Вона аж два роки прожила в першому шлюбі і всього півроку — в другому. А тоді, як зізналася якось під час вечірки на кафедрі, зробила для себе висновок: прати, готувати, терпіти поруч чиєсь кашляння, чхання і хропіння — це не для неї. Вона шукає чоловіка-свято і сама хоче бути святом для когось.

Того вечора він сказав Лінді, що їде у термінове відрядження. На два дні. Навіть квиток на вечірній потяг ніби ненароком «забув» на видному місці. Але дружина й не глянула на той клаптик паперу. На малого раптом наче щось найшло — він плакав, вередував, не відпускав її від себе, і їй було не до квитка.

Дмитро приніс шампанське й помаранчі. Світлана запалила фігурні свічі. М’які сутінки злилися з мелодією оркестру Поля Моріа. Відкриваючи шампанське, Дмитро зітхнув: Вадик дуже каверзував, мабуть, знов захворів. Світлана нервово пересмикнула оголеними плечима.

— Давай не будемо. Сім’я — це одне, а кохання — зовсім інше. Не треба змішувати картоплю з апельсинами. Краще вживати окремо — поліську бульбу з салом і екзотичні помаранчі з шампанським, — кинула насмішкувато.

— Цікава метафора, — усміхнувся Дмитро. — Але-але-але… Любов — пані примхлива і непередбачувана. Вона може оволодіти кожним нейроном мозку, кожною клітиною тіла, а потім раптом покинути все, піти і навіть ручкою не помахати на прощання. Таке трапляється, і нерідко. Але життя триває, і нова любов приходить. Бо як же без любові? Без неї і сім’ї не треба. Ліквідувати її, як більшовики класовий елемент чи як хірург рудиментарний орган, — і все, скрізь суцільне свято. Будемо жити, як дикуни у первісному суспільстві — дружними стадами і самими інстинктами.

— А мені подобається бути дикункою! — Світлана підхопила келих, закинула руку «на брудершафт», одним духом випила шампанське, припала вологими вустами до його вуст. Розстібнула «блискавку», сукня сповзла на підлогу, під сукнею не було нічого. — Веди мене до печери, мій неандертальцю!

Посеред ночі у нього заболіло в грудях, стало важко дихати. Щось млоїло, пекло, мучило, а він не міг визначити, де саме починається той біль. У серці? В шлунку? У бронхах? У голові? Тільки задрімав — перед очима постала Лінда, у білій сукні на вороному коні. Кінь спускався десь аж з-під хмар і падав на галявину, прямо на Вадика, який сидів на розстеленому пледі. Лінда повернула обличчя до нього. «Пам’ятаєш? До самої смерті — і в горі, і в радості!», — прошепотіла з-під хмар. Раптом різко хитнулася, перехилилася на бік, випала із сідла, розкинула руки і також почала падати, як підстрелена пташка…

— Вадику! Ліндо! — Дмитро закричав і прокинувся.

Піт заливав обличчя. У роті пересохло, губи пошерхли й аж запеклися. Здавалося, десь поряд, у кутку кімнати, відсапується вороний. Чорний кінь… Чорний кінь… Мама казала, якщо присниться чорний кінь, то хвороби не обминути. Це попередження. Жодного разу сон не обманув її. Вадик… Його син… Під копитами чорного коня… Лінда… У білій сукні… Це йому за гріх, за зраду. Це все через нього. Вадик не просто вередував — він просив, попереджав, застерігав. А тепер… Що з Вадиком тепер?

Похапцем одягнувся і вийшов. Надворі сіріло. Сонне місто здавалося напівреальним, наче з сюрреалістичної картини зійшло. Він пішов безлюдними вулицями, потім побіг. Не думав про те, що скаже Лінді, як пояснить це своє дострокове повернення з «термінового відрядження». Тільки б усе було добре. Тільки б із Вадиком нічого не сталося! Він клянеться, що більш ніколи… Намагався згадати Отченаш. Плутав слова, яких не повторював з дитинства. Зрештою просто зашепотів: «Господи! Захисти мою сім’ю! Спаси і сохрани!»

Біля під’їзду стояла машина «швидкої допомоги». Сходами спускалися лікарка і Лінда з Вадиком на руках. Він мовчки взяв сина, торкнувся губами до його палаючого лобика. Не відпустив від себе, аж поки Вадик не заснув — уже в лікарняній палаті.

«Кажуть, що у деяких людей дуже розвинута інтуїція. От ти й відчув і повернувся». Здається, так тоді сказала Лінда. Ні-ні. Це він готувався так сказати їй, якщо вона запитає, чому він так хутко повернувся. Але Лінда тоді нічого не запитала. Нічогісінько. Тільки коли вже проводжала його з палати, припала до грудей і заплакала.

Що їй відповісти зараз? Що?

— Я боявся тебе втратити.

— Якщо не любиш, то і втратити не страшно, — сказала задумливо Лінда і раптом кинула погляд на в’язку ключів, які він вчора поклав на стіл. — Дивись, мої ключі справді лежать на столі. Недаремно, значить, я не могла відчинити двері.

— Я завжди тебе любив. І тепер… Не уявляю, як би я без тебе… Любов мінлива. Вона змінюється, як і ми. Стає мудрішою… А ще з роками у неї з’являються зморщечки біля очей, такі симпатичні, як ось у тебе. Іноді на неї находить осіння хандра, як часом на мене. А чия любов не дожила до старості, тому просто не пощастило в житті. Правда ж, люба?

— Любов мінлива, — задумливо сказала Лінда і підняла чашку. — Сьогодні дуже смачний… — Вона запнулася, дзенькнула ложечкою об порцеляну. — Дуже смачний…

— Чай, — підказав Дмитро. — Чай такий, як ти любиш, — з ложечкою обліпихи. У нас її на всю зиму вистачить. Пам’ятаєш, яке рясне деревце ми знайшли у лісі? Жовте-жовте й аж обліплене ягодами. І як це ми його ні минулого, ні позаминулого року не побачили? Мабуть, воно тоді не вродило, от і не виділялося серед інших дерев.

— Подай мені до чаю… Подай…

— Що — батон чи, може, печиво?

Лінда невпевнено простягнула руку до батона.

— Ось.

Дмитро вирішив, що наступного тижня вони поїдуть до Петровського. Вже й так два візити пропущено. Старий буркотун, вочевидь, буде читати мораль, хоча й сам розуміє, що толку від тих візитів небагато — порятунку від хвороби Альцгеймера так і не знайдено, рекомендації все ті ж і всі неефективні. Але, як любить повторювати «коректор людських душ», в усьому має бути порядок, а в карточці — запис.

Петровський зустрів їх на диво спокійно, навіть меланхолійно. Не бурчав, не повчав. Схилив кудлату лев’ячу голову перед Ліндою, потис руку Дмитрові. Тієї ж миті обізвався його сотовий. Петровський глянув на висвітлений номер і хутко вийшов з кабінету — не хотів розмовляти при сторонніх, отже, дзвінок не діловий. Коли повернувся, здався пригніченим. Дмитро знав, що у нього не ладилося на сімейному поприщі. Двічі розлучався, довго жив сам, втретє одружився з молодою медсестрою, яка крутила ним, як циган сонцем. «Чоботяр без чобіт, а психіатр без психічної рівноваги… Невже ж навіть такий досвідчений лікар не знає якихось секретів порятунку для самого себе?» — подумав Дмитро.