Петровський хутко оволодів собою. Обов’язкові запитання, традиційні тести, абсолютно безнадійні рекомендації, новий старий рецепт…

Дмитро провів Лінду в коридор і повернувся. Петровський запитально поглянув на нього:

— Здаєтесь?

— Ні.

— А даремно, Дмитре Павловичу. І їй не допоможете, і себе заженете. Ще трохи і вона перестане розуміти, де перебуває і хто поруч з нею. Якби ви зараз залишили її на тижнів два-три, вона б вас уже не впізнала. На жаль… На превеликий жаль… Це й так дивно, що Лінда стільки тримається. І добре тримається. Якщо не помиляюся, стаж уже років сім?

— Майже вісім.

— Дехто витримує п’ять. Дехто трохи більше десяти. І все. Отже, Лінді лишилося недовго і попереду — найгірше. Нікому ще не вдалося зупинити цей процес. Тому я раджу вам все-таки віддати дружину в спеціальний заклад. Звісно ж, якби дозволяли кошти, можна було б відвезти у приватну клініку. Є така, але далеченько і дорого. А ви, наскільки мені відомо, грошей на старість не збирали. Тому я б порадив психоневрологічний інтернат у нашій області. Він підпорядкований обласній лікарні, а розміщений у невеличкому селі. Там гарна природа, навколо ліс, непоганий колектив. Ну, заклад, самі розумієте, специфічний.

— Вона не зможе без мене.

— А може, це ви не зможете без неї?

— І я не зможу.

— То що ви пропонуєте?

— Допоможіть, Борисе Йосиповичу, і мені… з нею. Щоб ми разом… скільки там їй залишилося…

— Та ви збожеволіли! — стомлені очі Петровського спалахнули не так гнівом, як здивуванням. — І який же я вам діагноз маю поставити? Синдром вічної любові? Чи, може, синдром глибокого звикання? У нашому з вами віці більше підходить друге. Бо кохання — то справа молодих, а далі воно плавно переходить у звичайнісіньку банальну звичку. Але треба мати мужність і відвикати.

— Банальна звичка, кажете. То чому ж ви так і не звикли жодного разу? Чому?

Петровський впав у крісло, що аж заскрипіло під вагою його важкого тіла, вп’явся колючим поглядом у Дмитра. Хотів щось сказати, але не знаходив слів, тільки хапав ротом повітря. Зрештою опустив очі.

— Ви штовхаєте мене на порушення лікарської етики. Не можу я вам написати фальшивий діагноз.

— А хіба я вас просив?

— А що ж ви просите?

— Роботу. Там же, де Лінда буде. Допоможіть влаштуватися.

— Ким? Може, лікарем? — нервово засміявся Петровський. — Але професор філології і психіатр — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Навіть якщо ви пишете психологічну прозу, то це не означає…

— Ким завгодно! — перебив його Дмитро.

— Ким завгодно? Ким завгодно… Ким завгодно… — Петровський нервово затарабанив пальцями по столу. — Ну, на медбрата ви також претендувати не можете — звиняйте, але не ті сили. А там всіляке трапляється. І втихомирювати доводиться, і гамівні сорочки надягати. Прибиральницею, чи то пак прибиральником… Вакансії є, але… Щоб пан професор мив клозети… Я вас дуже поважаю, Дмитре Павловичу, і такого просто б не пережив… Була там одна посада, щось на зразок організатора дозвілля. В інтернаті половина людей хворих, а половина просто старих, які не можуть самі собі дати раду і не мають дітей. Ну, така от специфіка закладу… Отож вони і телевізор дивляться, і в ігри грають, хтось малює, хтось вишиває чи майструє… І хтось має їм у цьому допомагати. Зазвичай організаторами працювали випускники медколеджу, але витримували недовго. Остання дівчина заявила на прощання, що краще на базарі буде стояти або в турецьке рабство продасться… Таке от зморозила… А потім ми й зовсім скоротили цю посаду — «позаяк за відсутності наявності фінансування», як написала у своєму критичному матеріалі одна журналістка.

— Мене фінанси не цікавлять — ви ж знаєте, — сказав Дмитро.

— Будете працювати за так?

— Буду.

— Тоді я поцікавлюся, чи можна щось вдіяти.

Ну от, речі зібрано, вікна забито дошками. Продукти з комірчини і городину з погреба забере Вадим — якось приїде машиною і перевезе все до міста. Не варто було й морочитися з тією бульбою та цибулею, краще б посиділи з Ліндою на сонечку та поговорили. Але хто ж знав, що зимувати тут уже не доведеться, — надіявся на краще.

Присіли перед дорогою. Лінда раптом підхопилася, радісно крутнулася посеред кімнати:

— Пам’ятаєш, Дмитрику, як ми з тобою танцювали танго в ресторані?

Він кивнув:

— Пам’ятаю.

— Ти мене тоді дуже здивував. І дуже вразив. Дуже-дуже! Щоб так станцювати танго з першого ж разу…

— Ти ж сама сказала: «Прислухайся до мене». Я й прислухався.

— І почув… Знаєш, я тоді загадала: якщо танець вийде, якщо співпадуть ритми наших тіл…

Лінда підвелася, підійшла до чоловіка, поклала руки йому на плечі.

— Програвач запакований, — сказав Дмитро. — Може, розпакувати?

— Навіщо? Ми й так знаємо музику, — зупинила вона його. — Прислухайся до мене.

— Добре, Ліндо.

На якусь мить йому здалося, що зараз станеться чудо, що це танго в опустілому будиночку посеред осіннього саду поверне Ліндину пам’ять. І не треба буде їхати до притулку. Але Лінда раптом зупинилася, здивовано подивилася на валізу біля дверей.

— Ти повернувся з відрядження, а я обід не приготувала. Зараз, любий, зараз, зачекай хвилинку.

Вона розгублено озиралася, не знала, які двері ведуть на кухню.

Дмитро взяв її за руку.

— Не треба, люба. Нам пора їхати.

Червоний «бедрик» завернув праворуч. Вузька шосейка відбігала від міжнародної траси, тяглася до лісу і губилася у його зелених нетрях. Дмитро знав: кілометрів п’ять вона буде в’юнитися між соснами, потім обмине дубову посадку, тоді шосейка перейде у звичайну піщану дорогу, яка через густий підлісок з болотяними калабанями вибіжить до озера. За озером — кілька сільських вуличок, а вже за ними, трохи осторонь, відділений від села крутим колінцем мілководної річки і захований у лісі від цікавого людського ока — інтернат. Той самий…

Ліс, власне, починався вже за сотню метрів від магістралі. Розкішні зелені сосни шуміли високими кронами над мініатюрним «жучком», ніби вітали неофіта в своєму царстві. Лінда, що було задрімала, прокинулася від того шуму, припала до скла.

— Ми їдемо до Залісся?! А де Вадик? Де наш Вадик? Його немає в машині! Дмитрику, зупинися! Треба повернутися і забрати у мами Вадика! Бідний наш хлопчик! Бідний хлопчик! Як ми могли його залишити?

Дмитро зупинився. Вийшов. А коли знову сів, Лінда спокійно розглядала сумочку.

Залісся… Ні, це не Залісся. Там вони були… Скільки це вже відтоді минуло?..

Дмитро добре запам’ятав — була п’ятниця, остання у вересні. Він ще по обіді відчитав пари, але затримався в інституті — проводив консультацію для першокурсників. Спустився у фойє, зупинився біля дошки оголошень. І раптом через вікно побачив по той бік вулиці Зенька. Очам своїм не повірив — з якого неба він цього разу звалився і чого стовбичить перед інститутом? Зенькова нетутешність тепер була іншою — штани-дудочки і широкий светр замінив класичний темно-сірий костюм, який доповнювала синя атласна хустинка на шиї, поверх костюма — світлий імпозантний плащ, кучеряве волосся не коротко, але акуратно підстрижене, в руках — шкіряний дипломат, обличчя наполовину закрите чорними дзеркальними окулярами. Він стояв і просвердлював відблисками від тих окулярів вхідні двері інституту.

«Цікаво, кого він виглядає?» — подумав Дмитро, відчиняючи двері. Йому не хотілося зустрічатися з колишнім однокласником. Після всього, що між ними сталося, після тієї запеклої війни за портрет Лінди, їхні стосунки обірвались. Отож хай собі Зенько стоїть, а він хутенько на зупинку і додому. Але Зенько раптом відірвав підошви від асфальту, крутнувся на них і хутко попрямував тротуаром до пішохідного переходу. Перейшов дорогу, завернув у бік інституту і пішов назустріч Дмитрові. Дмитро хотів звернути у бокову вуличку. Але несподівано почув прямо перед собою: