Віола підвелася. З огидою відштовхнула ногою ворона і пішла до переліску. Йти залишалося недовго. Десь там, за цими деревами, село. А в ньому дім, у якому вона не була вже десять років — рівно половину свого життя. Вона не любила той дім. Але тепер її тягло до нього так, як тягне зацькованого мисливцями звіра до його лігва.

Віола не зразу впізнала вулицю, на якій пройшли перші десять років її життя. Але будинок на ній вгледіла зразу. Сіра похмура кам’яна споруда з облупленими каріатидами над вікнами і химерними балкончиками аж під самісіньким дахом стояла трохи осторонь від дороги, на пагорбку. Здавалося, вона з деякою погордою височіє над дерев’яними хатами і новими цегляними будинками. Зрештою, навіть найстаріша хата на вулиці не могла дорівнятися віком до неї. Коли пан Войницький, ще в середині дев’ятнадцятого століття, збудував свою кам’яницю, навколо буяв ліс, підперезаний тонкою дугою річки. Аж за річкою було село. Згодом воно перекочувало через русло і підійшло впритул до пагорба, оточило з усіх боків дім з химерами.

За переказами, спочатку маєток більшу частину року стояв пусткою, під наглядом двох слуг. Пан любив бувати тут лише влітку та ранньої осені. А коли овдовів і остаточно пустив за вітром маєтності у місті, змушений був перебратися сюди назовсім. Коли не стало й пана, у домі якийсь час жив його далекий родич. А Віолиній прапрапрабабусі Уляні цей будинок дістався після жовтневого перевороту 1917 року. Як любила повторювати Ріо, «за особливі заслуги в боротьбі проти гноблення трудового народу».

Віола не любила цей дім. І свою Ріо не любила. Цікаво, якою та стала за десять років? Зупинилася перед ворітьми.

— Ой, це ти? Як то тебе?.. Здається, Олена… Чи Олька… Ну, внучка Кушнірихи… — Маленька сива жіночка наче з-під землі виросла і аж руками об поли вдарила. Чи то дивувалася зустрічі, чи сердилася на свою діряву пам’ять. — А їй’бо ти. Запізнилася, бідолашна. Якраз дев’ять днів, як поховали твою бабу. Боліла крепко в останній рік. Та вона ніколи здоров’я доброго не мала. Але скрипливе дерево довго живе. Оце б на Спаса їй вісімдесят вісім сповнилося. Як вмерла, то сусіди хотіли дати тобі знати, та не знали, де шукати. А де ти живеш?

— Проти неба на землі. Звідси не видно.

Віола не хотіла розмовляти і не знала, як відкараскатися від назоли, якої зовсім не пам’ятала.

— Ключі у Грищуків, — бурканням на буркання відповіла жінка. І вже повертаючись в інший бік, сказала голосно, ніби до себе, але так, щоб Віола почула: — Ворона хоч і за море полетить, та все одно вороною вернеться. Приїхало в свинячий голос, та ще й приндиться.

Віола пішла до будинку під червоною черепицею. Двері відчинила Андрієва мама. Біла хустка, зав’язана молодичкою на сивій голові. Очі — наче перестиглі черешні, притрушені памороззю.

— Ой, Божечку! Та це ж Оля! Дитино моя дорога! Певно, почула душа твоя… Все-таки рідна кров. Ой, справді Олюня! А ми з Андрієм ще ниньки зранку про тебе говорили. Він тебе весь час згадує. Та що ж це ми через поріг? Заходь до хати. Андрій скоро прийде. Він теж недавно приїхав у відпустку. Якраз перед похороном Ріни Олександрівни. Ото зрадіє! Та ти не роззувайся. У нас не які хороми. Я ніколи тим не переймалася. Скільки того всілякого барахла людині на коротке життя треба? Воно ж як є, то розійдеться, а немає, то обійдеться.

— Я хотіла б ключі….

— У нас, у нас ключі, Олюню. Здається, Андрій поклав їх у шухляду в столі. Але я тебе так не відпущу. Ти ж з дороги, втомлена, голодна. Та й Андрій мені цього не простить.

Жінка буквально втягнула дівчину в кімнату, а сама побігла на кухню. Віола присіла на дерев’яний стілець, трохи посиділа і потягнула ручку шухляди, щоб взяти ключі. Ключі лежали на газеті. Віола знічев’я розгорнула її. Здивувалася, що газета з тих країв, які вона покинула два тижні тому. Як вона могла сюди потрапити? Прикипіла поглядом до третьої сторінки. Портрет Праскіна. Чорт забирай, він таки справді живий! Над знімком заголовок «Три загадкові вбивства за два дні». Праскін розповідав про свого брата-близнюка, без якого нібито дуже страждає. (Віола ніколи навіть подумати не могла, що у нього не те що брат, але й мама була, і ніколи б не повірила, що Праскін може страждати). Під матеріалом — коментар якогось підполковника. Той якось аж захоплено смакував подробиці сенсаційного вбивства: в тілах трьох жертв — бухгалтера Праскіна, капітана Бондаренка і недавно звільненого з місць позбавлення волі Радченка на прізвисько Тертка — не виявлено куль, ранки тонкі і ніби пропалені лазерним променем, але через дві години від них не залишається й сліду — все затягується. Отже, якщо жертву не виявити зразу, то через сто двадцять хвилин її смерть можна класифікувати як наслідок серцевої недостатності. Звісно, тоді ніхто й не шукатиме вбивцю. Це може сплутати всі карти у кримінальній статистиці і завести слідство у глухий кут. А злочинець вільно розгулюватиме собі на волі. Як він розгулює і зараз. З таким правоохоронці ще не стикалися. Це схоже або на позапланетне втручання, або на наслідки випробування невідомої зброї з якоїсь надсекретної лабораторії. Між трьома жертвами — ніякого зв’язку, ну абсолютно ніякого — вони навіть не були знайомі. Через що важко встановити мотиви вбивства….

— Читаєш? Це газета твоєї бабусі. Здається, ще червнева. Вона лежала у передпокої. Андрій взяв, як ходив зачиняти будинок. Каже, цікаво, чого це баба Ріо таврійську газету виписувала?

Андрієва мама поставила на стіл салатницю з порізаними огірками і помідорами і знову побігла до кухні.

«Розшукується двадцятирічна Віола Шумська. Прикмети…» Праскін… Щоб його чорти вхопили і до пекла затягли! Віола не сумнівалася, що він повторить в міліції ту фразу, яку вона кинула зопалу під час сварки. Може, ще й поскаржився, що вона його гроші розтринькала і не віддала… Прикмети, записані від нього, співпали з тими, які назвали люди на зупинці. А може, і матуся Тертки повідомила, що квартирантка зникла. Хоча вона така, що могла цього й не помітити. Та й не до того їй… Ну хай шукають Віолу Шумську… Віола зіжмакала газету, засунула в сумку, взяла ключі і вийшла. Їй хотілося самотності. Голова розколювалася від болю.

В передпокої — ледь чутний запах ладану. А вітальня буквально напхана ним. Мабуть, тут відспівували Ріо. Віола швиденько перебігла простору похмуру кімнату, потім ще одну, меншу, і зупинилася на східцях. Там, угорі, її маленька шпаківня. Повільно піднялася, штовхнула двері. Зачинено. Стала підбирати ключ на в’язці, але жоден не підходив. Згадала, що колись ховала свою відмичку в щілині з правого боку східців. Нагнулася, провела рукою. Точно! Є! Цікаво, чому це Ріо не віддала його Грищукам з усіма іншими?

У кімнатці все на тих же місцях, що й десять років тому. На столі — великий білий конверт. «Ользі»… Ріо називала її тільки так. Не Олею, не, боронь Боже, Олюнею, а тільки Ольгою. Розірвала конверт. З нього випав шкільний зошит у клітинку. Ну звісно ж, на чому б ще могла писати колишня директорка школи!

Віола знеможено впала у крісло з вилинялою оббивкою. Крісло голосно скрипнуло, ніби здивувалося появі напівзабутої господині. Віола розгорнула зошит.

«Ольго, якщо ти тут, значить, сталося те, чого я найбільше боялася. Інакше б ти сюди не повернулася. Я знаю: ти не любила цей дім. Ми всі його не любили. Але всі ховалися за його кам’яними стінами, коли сховатися більш не було де. Не можеш простити, що я віддала тебе в сиротинець? А що мені було робити? Я вже тоді була стара. А ти після смерті Діни зовсім від рук відбилася. Тобі було десять, і з тебе треба було очей не спускати. І це з моїм слабіючим зором…

Ні, не так. Я хотіла врятувати тебе. А для цього мусіла відірвати від себе, від цього дому, перервати ту пуповину, яка зв’язувала тебе з нами… Мені здавалося, що так буде краще. Я була впевнена: ти не просто виживеш, але й доб’єшся більшого у житті. Ти розумна і вперта, здатна зубами вигризти свою удачу. Точнісінько, як я. Але я каліка, кривенька качечка, Ріо-де-Жабейро, а ти… ти зовсім інша.