Цього ранку ворон сидів самотньо на сухому вершечку такого ж старого, як сам, дуба, прислухався до шарудіння поля і думав про те, як переживе наступну зиму. Раптом його єдине око вгледіло якусь дивну істоту. Вона лежала посеред дозріваючого жита, скрутившись клубком, як лисиця. Але це була не лисиця. Людина. Жінка. Старий ворон знав, що двоногі — найхитріші істоти на землі. До них не можна наближатися, їх не можна підпускати до себе. Але він ще ніколи не бачив, щоб людина отак от лежала посеред зарошеного житнього поля. Спить вона чи… Йому було цікаво. В ньому прокинувся давній азарт. Він тричі пролетів над людиною і приземлився. Принюхався. Нюх не передав його мозку сподіваної інформації. Але ворон подумав, що не варто дуже покладатися на притуплений за три століття нюх. Він став колами ходити навколо людини. Зробить одне коло, каркне біля чорнявої голови, подивиться, чи не ворухнулася вона, і робить наступне.

Віола спала. І водночас розуміла, що бачить не сон. Вона лежить у центрі білого кола. Це велетенський екран, розташований по всьому периметру неба, над горизонтом. На ньому один за одним, зліва направо, спалахують кінокадри. Вона все це вже бачила. Але не може заплющити очей. Хтось вперто повертає її по колу, за годинниковою стрілкою, клацає невидимою кнопкою і перемикає картинки. І вона дивиться, дивиться, дивиться…

Кар-р-р-р…

— Хто ходив колядувати? Вийдіть і станьте перед класом! І не думайте приховати. У мене є список. У ньому — всі!

Голос у Ріо — наче крига. Здається, він ось-ось трісне. Біля дошки вишикувалася шеренга колядників. У центрі — Андрій. У білій сорочечці і чорному святковому костюмі — Різдвяні свята ще не закінчилися. Віола підводиться, підходить до штрафної шеренги і стає поруч з Андрієм. Він усміхається до неї. Ріо полотніє. Припадаючи на праву ногу, підбігає до Віоли, бере її за плечі і силоміць садить за парту. Але Віола знову встає і йде до однокласників, до Андрія. Ріо хапає її за коси і повертає на місце, притискає руками до парти.

— Пар-р-ршивка! — шипить Ріо. — Ти ж не ходила з цими затурканими набожниками, ти весь той вечір вдома просиділа. Я сама за тобою пильнувала. Це ти мені назло. Зганьбити мене хочеш? Хочеш, щоб мене з роботи звільнили?! Ну зачекай. Вдома я з тобою не так поговор-р-рю…

Ріна Олександрівна… Рі.О. Ріо… Ріо-де-Жабейро… Кривенька качечка… Директорка школи… Бабуся…

Кар-р-р-р…

Ляпас у мами важкий. Але Віола плаче не через біль. Вона не розуміє, чим завинила. Мама, як завжди, напідпитку, намагається пояснити:

— Ти думаєш, мені того шматка сала чи яблук шкода? Мене бісить, що ти така дурепа. Повірила якимось зайдам, ніби вони погорільці. А вони — не погорільці, а по горілці. Ха-ха-ха… Не вір нікому. Не вір ніколи! Не вір нізащо. Чуєш? Не вір-р-р!..

Кар-р-р-р…

— П’яниця, п’яниця, пропила штани та й чваниться…

Хлопчаки кидають в маму грудками землі. Одна з них влучає їй у груди. Мама підводить голову і повертається до переслідувачів. Очі не каламутні, як зазвичай після випивки. Вони — як дві криваві ранки, як дві пекучі жаринки. Хлопці вклякають на місці, тоді злякано задкують і біжать з пагорба. Мама заходить у дім. Падає на ліжко і кричить, кричить, кричить…

Кар-р-р-р…

— Ти що ховаєш під ковдрою? Цуценя? А хіба ти не знаєш, що я заборонив приносити в інтернат псів, котів, черепах, голубів і всіляку іншу бродячу фауну? Через тебе і під час канікулів спокою немає. Як ти мені набридла! Зар-р-раза…

Кар-р-р-р…

— Ти будеш доброю дівчинкою, правда ж? Зі мною треба бути добренькою і слухняною. Щитай, тобі пощастило, що до мене потрапила. Це, канєшно, не супермаркет, але все-таки магазин. А будеш благодарною, то я тебе в більший переведу. Але яка різниця — великий, малий? Аби ковбаса була і до ковбаси… Ха-ха… Будь доброю дівчинкою, поняла?

Обличчя Праскіна розпливається в усмішці. Очі стають все вужчими і вужчими, поки не зникають зовсім. І голова зникає. Тепер на плечах у Праскіна — велика кругла головка голландського сиру в червоній оболонці.

— Давай, давай, Віоло! Треба, щоб з шиком, щоб все тіп-топ. Неси баличок, неси коньячок. Ох ти ж моя булочка! Вирахуємо з продавців, які не зловили злодіїв-покупців, спишемо на мишей, на щуриків… У нас же їх мільйони… Хі-хі-хі… Вчись, моя булочко, жити. Це тобі не тєхнікум… Це життя.

На червоній оболонці сиру знову з’являються масні очі Праскіна. Тепер вони круглі й глибокі — як буравчики. Сир перетворюється на голову велетенського тлустого щура.

— А хіба я тобі вчора казав накривати стіл тим, за що не заплачено? От тепер і заплатиш сама. До копійочки! Ну й що, що це мої люди? Ну й що, що так було завжди? Ну й що, що в тебе немає грошей? Плати, шльондро. Бо й тебе щурам згодую. Про тебе ж і питати ніхто не буде. Кому ти потрібна, злидото бездомна? Ти б мене пристрелила? Ха-ха-ха… Це я можу зробити так, що хлопці зі зброєю поведуть тебе туди, де Макар телят не пас. Я все можу зробити. Все! А ти не зробиш нічого. Бо ти — ніхто.

Ти ніхто… Ти ніхто… Ти ніхто… Тиніхто…

Кар-р-р-р…

Четвер. Напередодні тієї самої п’ятниці. Тієї самої… Небо розпанахують блискавки. Дощ періщить такий, що й парасоля не рятує. Але Віола не може чекати, поки гроза минеться. Вона вже й так затрималася, а там же Босик. Шифонова спідничка-максі змокла до колін. Віола зупиняється на ґанку, щоб викрутити її. Хтось налітає ззаду і хапає в цупкі обійми. Від нападника несе спиртним. Ну звичайно ж, знов Тертка, мало не двометровий телепень з подзьобаним рябим обличчям, син господині цього маленького будиночка на околиці міста, в якої Віола винаймає кімнатку. Два місяці тому він повернувся з колонії, і з того часу Віола не мала жодного спокійного вечора. Ну все, завтра ж вона піде з цієї квартири. Завтра ж, із самого ранку! За дверима голосно гавкає Босик. Його гавкіт ніби додає Віолі сили. Вона відштовхує Тертку так, що той летить сторчака з напівтрухлявих східців ганку.

— Ну, амбець твоїй шавці, — хрипить він навздогін.

Віола тільки встигає зачинити двері, як вони відлітають вбік. Тертка вривається в кімнату, хапає Босика і вдаряє ним об одвірок. Віола, не тямлячись, кидається до цуценяти, але розуміє, що йому вже нічим не зарадити. Вистрибує через вікно. Біжить садом і чує, як Тертка дихає їй у потилицю. Потилиця враз нестерпно заболіла. Віолі на якусь мить здалося, що з розверзнутого неба в неї вдарила блискавка. Голову огортає гарячий туман. Хоч би не впасти… Хоч би не впасти… Але і втекти вже неможливо. Вона різко повертається. Тертка також зупинився. Дивиться якось дивно, перелякано і наче мимо Віоли. Ніби у неї за плечима хтось стоїть. Хтось, кого навіть цей рецидивіст злякався. Віола спостерігає, як по закляклому обличчю Тертки стікають дощові струмені, як він падає на землю, хапаючись за кущі смородини. На мокру сіру футболку Тертки ніби червона ягода смородини впала. Віола не пам’ятає, скільки так стоїть. За кущами, за тином, до якого прилягає дорога, заревів, набираючи швидкість, автомобіль. Наче срібляста тінь майнула між мокрим зеленим листям. Зрештою, вона повертається, щоб подякувати тому, хто врятував її від Тертки. Але в мокрому саду нікого. Ніби хтось, невидимий, розчинився у дощі.

Кар-р-р-р…

Клац… Мама. Бліда і нерухома, зі свічкою у воскових руках… Клац… Тертка з червоною смородинкою на грудях… Клац… Праскін… Капітан Бонд… Клац… Мама… Тертка… Праскін… Капітан…

Кар-р-р-р…

Ворон завершив сьоме коло, переконався, що людина не ворушиться, і нарешті насмілився підійти. З розгону дзьобнув білу латочку шкіри на нозі — між джинсами і кросівкою. Віола скрикнула і прокинулася. Озирнулася, ніби шукала очима того, хто невідступно йде за нею. Чому? Щоб врятувати? Чи щоб загнати у заздалегідь приготовлену пастку? Але навколо тільки шаруділо жито. Вона побачила ворона. Так от хто своїм карканнням перемикав кадри її сну! Сердито глянула на птаха. І він зрозумів, що наступної зими вже не побачить. Поки змовкало перелякане серце, ще встиг подумати: «Ну як же, як же я, такий мудрий і досвідчений, міг так помилитися?»