— О, скільки літ, скільки зим! Привіт! Які люди і без охорони! І навіть без авто? Яке неподобство! Що ж, так мало платять професорові, що на авто не вистачає?

— От стану професором і куплю, — віджартувався Дмитро. — А поки що тільки кандидатську дописую. Дай Боже ще і дописати, і захистити.

— Ну чого ж… Якщо допишеш, то й захистиш. Якщо допишеш… Ти хлопець впертий, — хмикнув Зенько. — А як на сімейному фронті? Ще не розбігся з вільнолюбивою каталонкою?

— Не діждешся! — вигукнув Дмитро. І вже спокійніше: — Лінда також викладає, на математичному, але зараз у декретній відпустці, з малим. А ти тепер де? — запитав, аби щось запитати.

— А-а-а, то у вас уже кіндер є?! Не знав, а то б щось прикупив. Вітаю, вітаю. А я… В основному в іспаномовних країнах. Був у Південній Америці, на Кубі. А далі… Побачимо.

— Усе малюєш?

— Що?! — здивовано округлив очі Зеньо. — А-а-а, ти про це… Ну, буває часом. Але це не головне.

— А що головне?

— Та… Колись поговоримо.

Розмова не клеїлась. Говорити не було про що. Давня сварка стояла між ними, як китайський мур. Вони попрощалися і розійшлися.

«Навіщо ж він мене чекав?» — губився у здогадах Дмитро.

А в понеділок його викликали у деканат.

— Тут лист… — чогось зам’явся декан, нервово поправляючи окуляри на переніссі. — Він без підпису, анонім, значить. Я б його викинув. Але ми мусимо реагувати. Такий порядок. Це ж усе-таки педагогічний інститут, кузня молодих кадрів… Викладачі повинні бути… Сам знаєш, Дмитре Павловичу. Мені… Ми покладали на тебе великі надії. Думали, ти перспективний, захистиш кандидатську… А ти, виходить, за кордон збираєшся… Похвалявся навіть підземний тунель прорити, аби тільки вибратися…

— І як ви собі це уявляєте, Іване Васильовичу? — засміявся Дмитро.

— Що саме?

— Тунель попід Бугом.

— Дурня якась. Тобто, — спохопився декан, — я хотів сказати, річ не в тунелі, а в тому, що радянський викладач готовий його прорити, аби тільки втекти зі своєї країни…

— Але ж я не втікаю.

— Ну, а ці захоплені розмови про відокремлення, самостійництво? Тут так і написано — це в дусі українського буржуазного націоналізму.

Дмитро відчув, як похололо раптом у грудях. Підкоп до Європи попід Бугом — абсурд, звісно. А от націоналізм… Від цього звинувачення не відмиєшся, тут уже ніякі аргументи не подіють. І комусь же потрібна ця брехня… Брехня чи перекручена правда? З пам’яті виплив Зенько, ще той, з довгими патлами під рудим беретом і в штанях-дудочках. Зенько… Барселона… Каталонія, яка бореться за незалежність… Але ж це ще коли було!

Наступного дня анонімку розглядали на партійних зборах. У президії сидів чоловік з непроникним обличчям. «З контори глибокого буріння, — здогадався Дмитро. — Невже все так погано? Але ж це анонімка. Ніхто її не підтвердить. І надворі все-таки не тридцять дев’ятий рік».

Анонімку справді не було кому підтвердити. Але й спростовувати ніхто не взявся. Навпаки, троє колег, які ще вчора запрошували в гості, тепер в дусі енкаведистської трійки почали засуджувати його дивну поведінку. Один, виявляється, запам’ятав, як він купив у «Букіністі» дві книжки Олеся Бердника. «Ну й що, що це фантастика, яка не містить антирадянщини? Але ж автор сидить, а всі його книжки наказано вилучити з бібліотек!» Другий бачив, як він заходив колись на заняття літстудії. «Ні, я сам там не був і не чув, про що вони говорили. Але ж керівника студії невдовзі після того засудили». Третьому здалося дивним, що він дозволив студентам дискутувати про роман Олеся Гончара «Собор». «Навіщо це, якщо книжка сумнівна, розкритикована згори?»

Збори постановили: викладача української літератури Дмитра Латника з роботи звільнити, з інститутської «малосімейки» виселити.

— Щось мені підказує, що наш анонім на цьому не зупиниться, — зітхнув декан, коли Дмитро, приголомшений тим, що сталося, зайшов до нього. — Натякали мені тут, що дуже рукастий той анонім. Я б тобі, Дмитре, от що порадив… Не як декан, а по-батьківськи. Є у мене в одній школі на Поліссі знайомий директор. Чоловік що треба, дехто з наших професорів йому і в підметки не годиться. Так склалося, що застряг він у тій глухомані. Школярів у нього чимало, бо в селі не лінуються народжувати, а вчителів — мало. Перебув би ти там якийсь час, а там, дивись, і перетреться все, забудеться. Повернешся — захистиш дисертацію, знову влаштуєшся в інститут.

Дмитро того вечора довго блукав вулицями міста. Мозок паралізувала думка про Лінду. Що він їй зараз скаже? Що?! Чи поїде вона з ним? Звісно ж, не поїде.

Наступного ж дня приїхала Ліндина мама. Заявила, що сама піде до ректора, в партком, у профком, у міськком, та куди завгодно, але правди доб’ється. Вони не мають права виселяти з гуртожитку жінку з малою дитиною. Тим більш, що за тиждень Лінда має вийти на роботу у тому ж інституті. Її ж ніхто не звільняв! Та краще хай Лінда і тижня не чекає, завтра ж виходить, а вона забере малого до себе.

— Нікуди не треба йти, мамо, — сказала Лінда. — Я поїду з Дмитром. І Вадик поїде з нами.

— Що? — оторопіла теща. — Ти повезеш таку хворобливу дитину в ту глухомань? Ти… Чоловік — це не рідна кров, а от дитина…

— Може, для когось і не рідна, а для мене — рідна, — спокійно відрізала Лінда.

Вони їхали на рік-два. А залишилися аж на дванадцять, до тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого.

Які дивні зигзаги робить доля, подумав Дмитро. Знову закидає їх у глухе село серед лісів. Цього разу в маленьку в’язницю під кодовою назвою «інтернат». Скільки їм суджено прожити тут цього разу?

Що ж, скільки суджено, стільки й проживуть. Петровський казав, що навіть на останній стадії, коли хворі вже не пам’ятають і не впізнають нікого, до них іноді повертається пам’ять — ненадовго, всього на мить чи на кілька хвилин. Ніхто не може пояснити цю загадку хвороби Альцгеймера, ніхто не може спрогнозувати, коли це станеться. Але він буде чекати. День за днем, тиждень за тижнем. І коли Лінда на тих кілька хвилин повернеться у цей світ, вона не буде самотньою.

Дім для клонів

З-за рогу зигзагоподібної вулички з одностороннім рухом виповзав тролейбус. Люди на зупинці дружно повернули голови, нетерпляче вглядаючись у табличку з номером маршруту. Добігала кінця п’ятниця. Завершувався робочий тиждень. Всі поспішали додому. До того ж на розімліле від спеки місто ось-ось мала обрушитися гроза. І тільки один чоловік, що стояв трохи осторонь, біля круглої тумби з афішами, знічев’я гортав журнал.

Віола помітила його, коли вже переходила дорогу. Її наче струмом пройняло. Шарпнулася назад. Хотіла підбігти і вчепитися пальцями у його набичену шию, у чисто виголене обличчя з фіолетовим відливом на вилицях, наполовину заховане за чорними окулярами, пошматувати нігтями (і манікюру б не пошкодувала) білосніжну сорочку з крикливою краваткою — яскраво-червоною в золотисту діагональ. Сьогодні вранці вона сказала йому: «Якби я мала зброю, то пристрелила б вас!» Він зареготав: «Дурепо, дивись, щоб тебе хлопці зі зброєю не повели туди, де Макар телят не пас. Я можу це влаштувати. А от ти нічого не можеш. Бо ти — ніхто».

Ти ніхто… Ти ніхто… Ти ніхто… Тиніхто… Віола все-таки не підбігла до нього. Перейшла дорогу і зупинилася. Її аж хитало від ненависті, крізь яку, наче відблиск ліхтаря крізь густий туман, пробилося здивування. Праскін — на зупинці?! Отакої! У нього що, «фольксваген» поламався, а «мерседеса» вкрали? Але й тоді він знайшов би якусь круту тачку, принаймні, викликав би таксі. Цікаво, що могло змусити цього лантуха, напханого по саму зав’язку грошима, стояти ось так біля зупинки і чекати? Кому це вдалося відірвати його тлустий зад від шкіряного сидіння авто і поставити біля цієї обдертої афішної тумби? Та ще й — упасти й не встати! — з журналом у руках!

Хмари повністю огорнули небо, взяли в облогу місто, як ординське військо. Повітря під ними аж загусло. Віола згадала, що не має парасолі, — вранці, коли виходила з дому, була сонячна погода. Але не могла зрушити з місця, відірвати ноги від розплавленого асфальту, відвести погляд від Праскіна. А той, затиснувши журнал під пахвою, вже підносив до вуха мобілку