Три місяці біля Мальви пролетіли як одна мить. А тоді Кость зібрався в дорогу. Бригада їхала до Португалії, набирали спеціалістів. Він погодився. Сидіти без роботи молодому здоровому чоловікові якось не випадало, а в містечку її так і не було.

За рік — знову до Мальви. І знову — від неї. За два — те ж саме. Мальва притягала його до себе з усіх кінців світу, але не просила залишитися. Він не знав, як це розцінювати. Чи все вона розказала про пережите після тієї ночі? Чи простила його? І чи хоче, щоб він залишився?

І вона не знала, як жив він після тієї ночі. Чи геть усе розказав? Чи простив її за те, що такою ціною врятувала йому життя? Чи хоче залишитися з нею?

Загасив недопалок. Причинив двері балкона. Зробив крок до кімнати і зупинився. У темряві біліла маленька постать. Він увімкнув світло. Ромчик стояв, притиснувши до себе подаровану ним машинку.

— Ти чого досі не спиш? — здивувався Кость.

— Я подумав, що ти мені приснився, — схлипнув малий. — Але ж машинка… Правда ж, це ти купив? Правда ж?

— Звичайно. І я тобі не приснився — можеш торкнутися.

Ромчик простягнув руку, доторкнувся до ноги, до долоні, а тоді обняв за коліна.

— А ти більш не поїдеш?

— Ох ти ж безсонько!

— Не поїдеш?! Обіцяй!

Кость підхопив малого на руки, притиснув до грудей, вдихнув солодкий запах світлого волоссячка. Відчув: йому справді не хочеться нікуди їхати. Дорога, як натягнута гумова нитка, раптом стрімко збіглася, стиснулася, скрутилася у кільце і завмерла у долоні маленького хлопчика.

Самотня жінка бажає познайомитися,

або

Ігри для риб

Літо тільки розпочало облогу міста, а спека така, що небо жаром обдає. Офіс — як після епідемії: жодного відвідувача, жоден телефон не теленькне. Секретарка десь повіялася «на п’ять хвилин». Певно, вона інопланетянка і в неї інший часовий вимір, бо на земному годиннику вже минуло не п’ять, а п’ятдесят. Утім, яка різниця, що розглядає ця «вішалка» з вибіленою стріхою на голові — свій манікюр за столом приймальні чи нові сукенки у крамниці навпроти.

Андрій нудьгував. Останнім часом він усе більше нудьгував у цьому безрозмірному кабінеті, заставленому імпортними офісними меблями й обвішаному грамотами та дипломами. Поки біг до нього щодуху по бізнесово-службових щаблях, здавалося, на сьоме небо сходить. А вийшов на сьомий поверх.

О, нарешті хтось таки згадав про раба Божого Андрія.

— Слухаю!

— Це Андрій Андрійович?

Голос, як у наполоханої пташки — крикни і полетить. Але йому чомусь не хочеться, щоб пташечка спурхнула з його слухавки. Він зручно відкидається у шкіряному кріслі, вмощує італійські замшеві мешти на полірований польський стіл і підбирає грайливу тональність.

— Він самий.

— Доброго дня, Андрію Андрійовичу! Я знаю, що вас цікавить риба.

— Хм… Ви хочете запропонувати мені тонни три хека свіжомороженого? Чи маєте щось ексклюзивне й екзотичне, скажімо… піранью, живу і голодну?

Вона замовкла. Його іронічний тон геть спантеличив її. Але їй явно не хочеться, щоб тоненька ниточка розмови обірвалася.

— Ви… ви… Ой, вибачте! Я просто не так висловилася… Я…Ви… Ви збираєте марки із зображенням різних риб…

— І хто вам видав цю військову супертаємницю?

— Ви самі… Тобто… Я в газеті прочитала… У нашій, місцевій… Вчора… Ви так цікаво розповіли…

— А-а-а-а, в газеті… Було таке, було… То чого ж ви хочете? Щоб я вам щось зі своєї колекції подарував?

— Ой ні! Ну що ви! Ні-ні! Навпаки. У мене є одна марка, з Австралії. Вона мені ні до чого. Я б її вже й викинула, якби не прочитала… про вас… про ваше хобі. От і подумала: а раптом вона вам згодиться? Я працюю тут недалечко від вашого офісу… Зовсім поруч… У музичній школі… Та ви, мабуть, знаєте — такий блакитний будиночок за аркою… Якщо будете на місці, то ось зараз я б і підійшла… Якщо вам цікаво… У мене якраз вікно, тобто перерва між заняттями.

— Гаразд, вистрибуйте у своє вікно і — прямісінько у мої двері.

Вона постукала обережно, як зразкова школярка у двері суворого директора школи. Ніяково зупинилася на лінії порогу, ніби роздумувала: проходити їй далі чи повернутися назад. Років під тридцять, невисока, зі світло-русявим чубчиком над виразними горіхово-карими очима. Мінімум косметики, світлі джинси, бежева туніка, сумочка кольору кави з молоком, такі ж черевички на підборах…

«Хм, нічогенька марка!» — подумав Андрій.

— Марта.

— Що?! — Андрій здригнувся і скочив на ноги.

— Мене звати Марта. Вибачте, я не назвалася, коли телефонувала.

Він засміявся.

— Чого ви смієтеся? Хіба моє ім’я таке смішне?

Вона спалахнула аж до самих кінчиків вух, зашарілася так, що навіть білі сережки-перлинки порожевіли. Зробила крок назад і, здається, вже готова була вибігти з кабінету. Андрій притамував сміх.

— Мені почулося — «марка». Недаремно ж кажуть, що голодній кумі хліб на умі.

— Якій кумі?.. — вона почала нервуватися.

— Ну, є ще інший варіант: голодній курці просо на думці.

— Ви голодний?

— Чому ви так думаєте?!

— Про голод весь час говорите.

Відвідувачка вже шкодувала, що прийшла сюди. У її горіхово-карих сяйнули сльозинки. Вона різко крутнулася на підборах у формі чарочок і взялася за дверну ручку. Йому не хотілося, щоб вона пішла. Хоча він уже зрозумів: пофліртувати з цією дивачкою, чи то з пригальмованою реакцією, чи то з купою комплексів, чи просто наполоханою життям, не вдасться. Не та порода. Ні тобі мило усміхнутися, ні пустити бісики очима, ні підіграти презентабельному чоловікові у шкіряному кріслі і замшевих мештах. А він же таки… хм… презентабельний.

— Це просто так, до слова. Почали про марки. От я й… — він вдавано зітхнув і підсунувся до стола. — Гаразд, показуйте вже свою австралійку. Овва! Та це ж…

Він ледве встиг прикусити язика.

— Це ж… Рідкісний екземплярчик, справді дуже рідкісний. Риба-молот… Хм… Давно мріяв… Скільки ви за неї хочете, Мартусю?

Вона знову спалахнула, як півонія.

— Та що ви таке говорите?! Я ж від щирого серця! Прочитала і подумала: у людини таке цікаве захоплення, а в мене ця марка все одно даремно буде лежати. Я ж також колекціоную, тільки нецке — такі маленькі фігурки. Так що дуже добре вас розумію.

— Тоді дозвольте вас хоча б на каву запросити. Ні-ні, не відмовляйтеся — я запрошую вас не як джентльмен даму, а як колекціонер колекціонера. Тут неподалік, за рогом, є маленький ресторанчик, я в ньому частенько обідаю.

З того, як вона знітилася, переступивши поріг ресторану, розміщеного за кілька кроків від офісу, Андрій зрозумів: Марта нечасто буває у таких закладах. Що ж, такі екземплярчики ще інколи зустрічаються в еру бурхливого розвитку барів та ресторанів. Можливо, панна надто принципова, а може, все прозаїчніше — зарплатня надто скромна або ні з ким їй ходити. Поки робив замовлення, вона сиділа за столиком тихо, ніяково поглядаючи на вікно.

— Ні-ні, я не п’ю! — рішуче запротестувала, коли офіціант поставив поруч з філіжанками два келишки. І навіть не розмішавши цукор, мужньо випила гірку каву.

— А вас вигідно до ресторану водити, — усміхнувся Андрій.

— Це собачку на повідку водять. А я… Мене ніхто не водить. Я сама ходжу!

— Хм… А-а-а…

— А чому ви колекціонуєте марки тільки з рибами? — спритно випередила його.

Ну от, знов за рибу гроші. Ні, щоб поговорити з чоловіком про щось цікавіше. Сидить, як черепашеня набурмосене, забарикадувалася панцирем і готова будь-якої миті сховати під нього не тільки свої музикальні пальчики, але й голову.