— Особливо у вашому виконанні.

Вона спалахнула, радісно усміхнулася, але тут же сховала усмішку і недовірливо відсунулася від Андрія. Мовляв, терпіти не можу неправду!

Він взяв її за руку.

— Я щиро. Слово честі! Вам треба було б грати на сцені, а не морочитися з дітваками.

— Мені подобається така морока. Я люблю дітей, дуже люблю, — відсмикнула руку.

— А-а-а… ще когось?

— Собак, котів, птахів, небо, квіти, трави… Люблю читати, блукати осіннім лісом, збирати гриби, грати, слухати, як грають інші…

— Стоп-стоп, хитрунка! Я не про те. Я…

— І когось… любила… Але він… не любив Шопена.

— А я люблю. Шопена і…

— До побачення, Андрію Андрійовичу! Якщо мені ще подарують марку…

— Я прийду!

Пролетіло літо. Відхлипувала дощами якась особливо плаксива цього року осінь. Марта ще кілька разів зустрічалася з Андрієм — то біля офісу, то у ресторанчику поруч. Кожного разу, ледь вгледівши його, вона спалахувала, як пізня жоржина, і, здавалося, ледве стримувалася, щоб не кинутися йому на шию. Він уже зрозумів: ці зустрічі були не випадковими, вона шукала їх, чекала його і дивилася такими очима… Нагадувала йому старшокласницю, яка вперше закохалася і не знала, що робити з тим своїм почуттям. Дивно. Він був упевнений, що кожна жінка, якій під тридцять, — актриса. Тільки одні грають краще, а інші — гірше. Але Марта, здається, не грала. Це тішило його чоловіче самолюбство. Він посміхався у відповідь. Скидав перед нею свій непроникний діловий панцир, як середньовічний лицар обладунки, і дозволяв їй зазирнути, щоправда, зовсім трішечки, ледь-ледь, у себе, не захищеного бронею.

Якось зі здивуванням зловив себе на тому, що чекає чергової зустрічі з Мартою. Спантеличений цим відкриттям, голосно розсміявся. Для чого? Навіщо йому ця літаюча в хмарах дивачка? Звісно ж, міг би хоча б заради розваги закрутити сякий-такий короткотривалий романчик. Але… Марта пасувала до флірту, як африканський страус до антарктичних снігів. А глибокого почуття він боявся, як сіроманець вогню. Мабуть, правильно говорить дуже «просунута» у психології, яку вивчала, але так і не вивчила, його дружина: йому давно вже цікавіше з мовчазними рибами, ніж з балакучими жінками.

Та обставини все більше підштовхували його до Марти. Чи хтось підштовхував самі обставини?

Того вечора він прийшов до неї без попередження. Якийсь постарілий — ніби з часу їхнього побачення минуло кілька років, знервований і змоклий до нитки. Поставив на килимок шкіряну валізу, кинув на підлогу парасолю, заламану вітром.

— У тебе є вільна кімната. Не впустиш трохи пожити? Вдома черговий скандал. Мені до них не звикати. Але цього разу вона, здається, зовсім здуріла.

— Хто — вона? — здивувалася Марта.

— Дружина.

— Чия… дружина? — Марті ніби щось перекрило горло і голос зірвався на фальцет.

— Досі нібито була моєю.

— Твоя дружина?!.. Але ж вона… вона… померла! Рік тому!

— Хто тобі таке сказав? — тепер уже здивувався Андрій.

— Твоя сестра.

— Моя?! Сестра?! У мене ніколи не було сестри!

Власта торжествувала. Вийшло! Вийшло! Вийшло-о-о! Риб пішов! Пішов її А в квадраті!

— І ти, рибище потворне, пливи слідом за ним — висиш тут на стіні та поблискуєш лускою і своїми булькатими очиськами. Як ти мені ос-то-гид-ло!

Вона зірвала зі стіни картину зі сріблястою рибиною, рвучко відчинила вікно і пошпурила її у калюжу. Полотно упало малюнком догори, риба хутко темнішала під осіннім дощем і докірливо дивилася круглим оком крізь його потоки на Власту.

— Ну чого витріщилась? — розсердилася Власта. — Пливи собі! Тепер це мій будинок — що захочу, те у ньому й повішу.

Подумала, що можна було б ще й акваріум викинути. Але ж він важкезний, як рефрижератор. Нічого, і його черга настане. На все свій час. Час… Час… Хм… Сьогодні минає якраз п’ять місяців з того часу… від того ранку.

О! Той ранок… Їй було нудно і самотньо. Самотньо і нудно. По радіо звучала якась популярна мелодія. На кухні закипав чайник. «Ми передавали концерт “Ранковий настрій”», — прорвалося крізь завивання свистка.

Який там в біса ранковий настрій у цьому домі мовчання! Хоч на місяць вий…

«А зараз до вашої уваги радіослужба знайомств. Вона допоможе тим, хто стомився від самотності, знайти свої половинки…»

Дурні вівці! Невже вони й справді вірять, що коли «половинка» плюс, то самотність зразу мінус?

«Самотня інтелігентна жінка з вищою освітою, житлом і матеріально забезпечена, без шкідливих звичок, спокійна, врівноважена, співчутлива, симпатична, за гороскопом Риба, бажає познайомитися… Любить музику, книги, колекціонує нецке… Цей лист надійшов з…»

Власта мало не захлинулася чаєм. О! У цьому місті є ще одна Риба-колекціонерка! А що як… Хм… А чому б і ні? Та це ж ідея! Ну, рибки мої, тримайтеся! Гра розпочинається.

Хід перший — Славко.

— Алло! Славку, ти ще працюєш у тій газетці?..

У слухавці — здивована тиша. А тоді якийсь прим’ятий Славків голос:

— Ще працюю. А чого це ти, Властонько, раптом про бідного сусіда згадала?

— Є справа.

— Та я біля тебе, кицюню, — хоч справа, хоч зліва… Тільки пальчиком помани.

Ага, хай помріє. А поки що — напише про її чоловіка.

Виявляється, він уже десь чув, що її АА збирається на вище керівне крісло. Отже, публікацію про кицюніного чоловіка шеф розцінить як рекламу. А за рекламу, сама розумієш… Мані-мані…

Що ж тут незрозумілого? Але хто платить, той і музику замовляє. Вона заплатить за цілу сторінку у його «рептильці». А він має здивувати наївних читачів публікацією про її АА. Ні-ні, не його службовими подвигами чи геніальним бізнес-нюхом, а… Скажімо, тим, як він ще школярем грав на баяні і співав у сільській хор-ланці, був волонтером, колекціонує марки з рибами, має акваріум з якимись екзотичними тюльками. Ну, словом, знайдеться чимало достоїнств, якими зможе похвалитися її благовірний. Про те, що він чемпіон з лежання на дивані перед телевізором, писати не обов’язково.

— О! Ти так любиш свого чоловіка… — прицмокнув Славко.

— П’яна від кохання!

— А я п’ю тільки коньяк «Карпати».

— Та хоч «Гімалаї»!

— Тоді о’кей, мурочко! Не знаю, що ти там задумала, але відчуваю, як уже випускаєш свої гострі пазурчики.

Отже, хід другий.

За вікном травневе сонце пришкварює, а по радіо вже третій день прогнозують «місцями дощі». Цікаво, де саме заховані у їхньому місті ці місця? Втім, головне — погода в домі.

Значить, так. «Пише вам сестра чоловіка, такого ж романтичного і самотнього, як і ви. Він мешкає у цьому ж місті. Дружина його померла…»

Бр-р-р… Може, не варто про смерть дружини? Ще чого доброго можна накликати на себе… Тьху-тьху-тьху! І кулачком по дереву. Але так буде певніше, що рибка клюне. Ці романтичні тюті люблять нещасних. Потім усе з’ясується, але тоді вже Власті буде «до лямпочки».

«Тільки прохання — ніколи не нагадуйте йому про неї. І про цей лист — також. Благаю вас! Краще за все, порвіть його чи спаліть і забудьте. Я просто хочу, щоб мій брат був щасливим. Бо він того вартий. Дізнатися про нього ви зможете з міської газети за цей тиждень. Там є нарис про мого брата, про його хобі. Надсилаю вам три марки з рибками. Поки що скористайтеся однією. Вона допоможе вам познайомитися — просто подаруйте йому… після прочитання публікації. Зробіть крок назустріч першою, бо сам він у сердечних справах дуже несміливий, хоч справляє враження впевненого. Насправді ж то лише маска. Андрій дуже інтелігентний, ранимий і нещасний, і він неодмінно полюбить таку ж інтелігентну врівноважену жінку та ще й колекціонерку».

Полюбить… Ха!.. Та скоріше на лисині кропива виросте, ніж цей сніговик полюбить когось. Але навіщо позбавляти самотню жінку ілюзії?