— Дурепа! — закричала Власта. — Дурепа!!! Тільки такі дурепи й пишуть у службу знайомств, бо самі ні на що не здатні.

Ах, вона не писала у службу знайомств? Як це не писала, коли Власта на власні вуха чула? То Мартина подружка так удружила? Які ж у декого турботливі подружки бувають! А Мартуся, значить, повелася тільки тому, що впізнала його на фото у газеті? То вона його давно знала? Аж п’ятнадцять років? Ох, яка свята великомучениця! То чому ж він у неї не залишився? Чому повернувся? Бо це його дім? Ха-ха! І ще три рази ха-ха. Був і загув. Хіба він забув про контракт? То хай ще раз гляне на знімочки до контракту. На кожному з них — Риб і Мартуся. Скрізь — тільки він і вона! А це — доказ. Як треба буде, то й свідок засвідчить. Авжеж, у неї є і свідок. Так що хай він і не рипається, бо вона так підмочить його бездоганну репутацію, таке зчинить, що він не тільки про своє підвищення забуде, але й у нинішньому кріслечку не втримається.

— А може, хм… — Власта грайливо поводить очима. — Може, ти, чого доброго, й справді… Ха-ха… Які в неї закохані очі! Заради таких можна все покинути…

— Ти забула? Я ж Риб! Та й любов на землі давно відмінено. Твої ж слова… А ти завжди знаєш, що говориш. До речі, розповідь Марти — на диктофоні. Так що ти програла, щучко! Один-нуль на мою користь. Пардон, два-нуль.

— А це ж чому аж два-нуль?

— А тому, що за марки ти дуже переплатила. Я продав їх Мощанському мало не у два рази дешевше, ніж він тобі.

— То ти… ти… ти…

Він регоче. Нахабно, прямо в обличчя. Авжеж, знав. Як він міг не впізнати свою австралійку? Тільки Марта «подарувала» її, зразу ж зателефонував до Мощанського. Той зізнався, що продав її Власті. А чого б не продати, коли так добре платять? Якби Власта хоч трішечки цікавилася тим, чим захоплюється її чоловік, крім заробляння грошей, якби знала хоча б, як і які марки потрапляють у колекцію, то не сіла б так ганебно своєю пещеною дупкою в калошу. От чого він ніяк не міг зрозуміти, то це як марка опинилися в Марти і чому вона з нею прийшла до нього. Тож вирішив також пограти.

— На почуттях бідної дівчини, яка з кожним днем закохувалася в тебе все більше, поки зовсім не втратила голову?! — презирливо глянула на нього Власта.

— Ой, хто б говорив про почуття! А грав я у твою гру, моя акулко! Тільки за своїми правилами. Ну все, пограли і досить. Сезон розваг закінчено. Рибок годувала?

— Сам годуй! Хай би вони тобі виздихали! — відрізала Власта і грюкнула дверима.

Андрій якраз набирав корм для рибок, коли обізвався сотовий. У слухавці хтось голосно ридав і просив допомогти.

— Хто це? Люся? Яка ще Люся?.. Дівчино, ви помилилися. Не знаю я ніякої Люсі з музичної школи! Набирайте правильно номер! — роздратовано сказав він і кинув телефон.

Але бравурний марш знову зазвучав на всю кімнату — якась Люся з музичної школи не могла заспокоїтися.

— Чого вам треба?.. Та перестаньте хлипати, говоріть виразніше! Ах, це ви надсилали лист до служби знайомств… Замість Марти… А Марта — це… Марта? Ви викликали «швидку»?.. Що ви таке говорите? Вона хотіла накласти на себе руки?.. Але я… Чого ви телефонуєте мені?.. Я їй ніхто. Ніхто! Розумієте?.. Я… Я… нічого не обіцяв… Та вона ж сама… Дівчино! Я надто тяжко ліпив своє життя, щоб тепер усе втратити… Я себе втрачаю? Мене самого рятувати треба? Ви божевільна!.. Точно божевільна! Це до вас треба «швидку» викликати. Та що ви мені все про її душу та неземну любов! Немає неземної любові!.. І земної також немає! Не-ма-є!.. Вона що, янгол чи інопланетянка?.. Та якби всі через це… Ах, вона не така, як всі… Ну, якщо ви, Люсю, справжня подруга, то й потурбуйтеся…

Пожбурив мобілку на канапу. Взяв пакет із кормом. Руки тремтіли, корм розсипався. Риби підпливли до стінки акваріума, широко відкривали роти і незмигно дивилися круглими очима. Він кинув корм разом з пакетом і підійшов до вікна. Десь далеко, кварталів за кілька звідси, чулася сирена «швидкої». Може, вона повезла Марту? Невже Марта його так?.. Невже вона справді через це?.. Люся сказала, що вона не хоче без нього жити. Дурненька… Скільки людей так живе… Навіщо ти це зробила, Марто? Марто!!! Це ж була гра… Просто гра… Тепер усі грають… Я не можу… Мій дім… Моя кар’єра… Господи, що з нами сталося? Що… зі мною?.. Ні, я не можу втратити!.. Не можу втратити… Марто!

Він відсунув ногою мокру парасолю, що розчепірилася біля порога. Шарпнув двері і вискочив з будинку.

Господи! Який дощ! Який безпросвітний дощ…

Фанатка

Хтось стукає у вікно — легенько, але хутко-хутко. Зі сну здалося — синичка проситься погрітися.

Погрієшся тут… Вітер у комині цілу ніч завивав, ніби там отой, що місяць з неба краде, товкся. Через шпарину під сінешніми дверима, мабуть, знов білі гадюченята попролазили та й лежать собі перед порогом — віника на них нема! Хата за ніч так вистудилась, що вода у відрі льодяною кіркою затягнулася. Проламав її емальованою квартою, лийнув той студінь на запечені вуста, жадібно ковтнув. Бр-р-р… А це ж надворі ще холодніше, подумав. От і стукає, бідна. Треба впустити пташку, треба… Може, то грішна душа чиясь у пташиній подобі замерзає на морозі. Грішна душа? А чого ж грішна? Мо’, й праведна. Авжеж, праведна. Грішна не літає, бо крил не має. Навіть отаких мацюпуньких, як у синички. А як праведна, то таки гріх не впустити…

Поки йшов до вікна, ошпарений крижаною водою сон відсахнувся від скуйовдженої голови, шуганув назад до ліжка і причаївся під ковдрою. А стукіт повторився. Голосніше, вимогливіше. Ні, то не пташка — пташки не такі настирні. Бач, знов строчить як з кулемета — стук-стук-стук, стук-стук-стук. І кого це з самого ранку принесло? О, та вже не так і рано — маленька стрілка на стінному годиннику за десять перевалила. Великої зовсім немає — ще рік тому відламалася. Пробував замість неї дротика прилаштувати, але той не тримається. Ну й не треба. Яка різниця, скільки хвилин нацокує старий дзиґар? Хіба він кудись поспішає? Пригладив долонями розпатлану гриву (треба перед Різдвом постригтися), підійшов до вікна. Але крізь паморозь, що наросла на шибах, нічогісінько не видно — ніби мороз стіну білу вимурував. А бодай тобі!

Відчинив кватирку, визирнув у квадратик, через який зразу ж заструменіло аж синє від холоду повітря. О, поштарка! У рудій «під замшу» курточці, в білій з бежевим помпоном в’язаній шапочці. І чого воно, оце цибате дівчинисько, явилося такої пори? Хм… Та й стукає чогось у вікно, а не в двері… З якого це часу пошту через кватирку подають? Пошту? Але ж сьогодні середа, не газетний день — його «рептилька» тільки по п’ятницях, а часом і в суботу приходить.

— Діду Артисте, ви-те вже не спите?

Його аж пересмикнуло. Діду… Ну який же він дід?! От дурна коза! Ні, таки треба перед Різдвом постригтися, а то заріс, як австралійський абориген. А втім… Мо’, й справді ця повітруля йому в онуки годиться. Вона ж тільки школу закінчила, в університет не поступила, от і бігає з поштарською торбою — каже, тільки до літа. А йому… Але його онука хіба б оце до садочка ходила. Якби вона в нього була. Якби… Діду Артисте… Могла б і Левком Івановичем назвати. Що, не навчили в школі? Валентина тільки так і величала. І поговорити любила Валя, і навіть пиріжки приносила, а інколи й шкалика могла разом з ним перехилити. Багато пережила, перестраждала багато, от і розуміла його. Поїхала стара поштарка до міста внуків доглядати. А в цього цибатого дівчиниська — ніякої поваги до людини мистецтва. Ніякогісінької! Ех, не та закваска у молодого покоління, виховання не те. І авторитети в них тепер інші.

— Сплю. Авжеж, сплю. І оце мені якраз сниться, що у вікно стукає синиця, — сердито видихує він навпроти морозяного потоку.