Жартівниці схопили його за сорочку, витягли з-за стола, повели до Сашика, поставили поруч, і дівоча частина театральної трупи закружляла навколо них, весело пританцьовуючи та приспівуючи.

— Досить парубкувати! Пора пару вибирати! Кляніться, що за цей рік покінчите з цим ганебним гультяйським станом і станете добропорядними сімейними чоловіками! — суворо, як суддя вирок, промовила Натася.

— Кляніться! — вимогливо і погрозливо вигукнуло дівоцьке коло.

Левко відшукав поглядом Віку, змовницьки підморгнув до неї і підняв догори праву руку.

— Клянусь!

Авжеж, клятва була адресована їй. Віка усміхнулася. Ледь-ледь, самими кутиками повненьких темно-вишневих вуст. Вона не брала участі в цій грі, яку затіяла Натася. Натася? А таки Натася. Левко був у цьому впевнений на всі сто. Бо хто ж іще, крім Наталочки Коцун, міг згадати, що цього дня святкують Колодія й карають затятих холостяків? Вона ж до приходу в театр співала у фольклорному гурті. Але чи не заради Вікторії, своєї найближчої подруги, згадала? Чи не від її імені прозоро натякнула Левкові Терену, що його службовий роман непристойно затягнувся і пора б уже замінити романтичне воркування весіллям, скріпити штампом у свідоцтві про одруження і ще й тугенько зв’язати путами Гіменея, як оце щойно його руку зв’язали з березовим поліном?

Та Віка робить вигляд, що для неї самої все це так несподівано: здивовано поблискує чорними очима — мовляв, а я й не здогадувалася, що дівки таке втнуть. Чорноволоса, у чорній вечірній маленькій сукні а ля Коко Шанель, чорних мереживних рукавичках до ліктів, з макіяжем у стилі вамп, сидить на чільному місці за столом і тільки загадково усміхається, як Джоконда. І спробуй відгадай, що там насправді у її голівці. Актриса! І не просто актриса — прима…

— А тепер — штраф! Сплачуйте холостяцький штраф!

Натася — як реп’яшок. Від штанів відірвеш — до сорочки вчепиться. Левко поліз у нагрудну кишеню за грошима. Але вона хутко замахала руками.

— Тю на вас, Левку Івановичу! І ще три рази — тю-тю-тю! Хто ж це грошима холостяцький штраф платить? Де це таке чувано? Де це таке бачено? Треба виконати якесь бажання.

— Чиє?

— Наше. Дівоцьке. От Олександр Васильович затанцює нам гопака. А ви співайте. Співайте-співайте!

— Що саме?

— Романс. «Очі чорні»!

Ну Натася! Ну хитруля! Він знову глянув на Віку. Романс, як і клятва, також був для неї, чорноокої.

«Капустник» закінчувався показом мод — чи то сам іменинник, чи хтось з організаторів напів’ювілейної вечірки запросив дівчаток із модельної агенції. Найімовірніше, таки Савченко — це в його стилі. Левка вони не цікавили — терпіти не міг худющих «вішачків» із завченими до автоматизму рухами і застиглими обличчями. Він показав Вікторії на вихід і вислизнув із душної зали. Святкування продовжиться до ранку, Сашик добре постарався — на столах ще є що пити і є чим закусити, народ тільки розігрівся. А він зараз почекає Віку, викличе таксі, і вони — тю-тю звідси. Мабуть, справді треба вже щось вирішувати — три роки зустрічаються, звикли одне до одного. Дехто за цей час уже й одружитися і розлучитися встиг, а вони й досі у статусі закоханих Ромео і Джульєтти.

— Вам не подобаються моделі? — почулося від дверей репетиторської.

На нього примружено дивилася незнайомка. Струнка, височенька, з прямим світлим волоссям, розсипаним по плечах, у зеленій, з малахітовими розводами сукні, і такими ж малахітово-зеленими очима. Десь він її вже бачив. Ага, це ж та, що сиділа біля іменинника, Левко ще подумав, що то нова Сашикова пасія. Якби була брюнеткою, то можна б за відьму прийняти, подумав. Бо ж такі зелені очиська тільки у відьом та русалок-повітруль бувають. Але відьми, звісно ж, чорняві.

— І як ви здогадалися?

— Це було неважко. Якби подобалися — не вийшли б із зали.

— Ну, як вам сказати… А ви часом не модель?

— Я ж тут, а не там.

— Це не відповідь.

— Тоді і так, і ні.

— Тобто?

— Була трішки. Ще в десятому класі записалася в агенцію до Руслани Зенюк. Чули про таку? Кожного дня після уроків бігала. Хто до репетиторів з англійської чи математики, а я — до агенції.

— А як же з англійською і математикою?

— З англійської і так мала «відмінно» — у мене особливі здібності до іноземних мов. А математика мені — як лисому гребінець.

— А уроки дефіле?

— Уявіть собі, пригодилися. Пізніше навіть «Міс університету» стала.

— А далі?

— В університеті якраз після конкурсу краси створили театральну студію. «Жар-птиця» називається. Чули про таку? От я й пішла туди.

— І грала, звісно ж, тільки принцес…

— Ну чому ж тільки принцес? Королеву теж грала!

— Я б подивився.

— Шкода, нас уже не зібрати. Залишилося трохи більше місяця до державних іспитів. Не до вистав, як ви самі розумієте.

— І куди збираєтесь?

— Зараз — додому. Може, підвезете?

— Якраз думав викликати таксі.

— Таксі? — тоненькі стрілочки брів від здивування стали сторчма над зеленими очима. — Хіба такий відомий режисер не має свого авто? Або… хоча б службового?

Його приємно лоскотнуло слово «відомий». Натомість кольнуло нагадування про авто. Своє… Службове… На перше не дуже розженешся з його зарплатнею. А друге… Та в них навіть головний режисер, сам грізний і могутній Мих-Мих, його не має. Що вже казати про молодого, хоч і нібито перспективного. Прийняли його до театру на ставку актора. Обіцяли — тимчасово, хай поки набирається досвіду, а там і ще одна режисерська ставка з’явиться. Але недаремно кажуть, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасовість.

— А з чого це ви взяли, що я його не маю? Просто довелося відпустити водія, а сам я трохи підшофе. От і… Така історія.

— Ну що ж, таксі то й таксі, — погодилась вона милостиво і простягнула руку з тонкими, але міцними пальчиками. — Гала.

— Яке рідкісне ім’я — Га-ля.

— Ви й справді під шафе. Гала. Як дружина Сальвадора Далі.

— Лев…

— Знаю, знаю, — пропекла наскрізь зеленим поглядом.

— Звідки?

Вона засміялася. Мовляв, ну хіба ж так важко здогадатися?

— Звідти! — виразно показала зеленими очима на сцену. — Я ваша фанатка. Давня. Ще як ви Степана в «Боярині» грали, а ми тоді всім своїм одинадцятим класом прийшли на виставу, дивилася і думала: «Я б із таким чоловіком де завгодно жила. Хоч на Північному полюсі». А та ваша «вамп»… кепсько зіграла Оксану. Я всі ваші ролі знаю, і режисерські постановки теж.

— Як же це я досі не знав, що у мене така фанатка! — усміхнувся він.

— Тепер будете знати. І не забудьте!

— Ніколи!

Вона пішла до виходу, як добре вишколена модель: спинка рівна, голівка піднята, ніжка за ніжку… Він покірно поплентався за нею, наче загіпнотизований. Про Віку навіть не згадав.

Перед початком нового театрального сезону, прихопивши пляшку вірменського коньяку та коробку грильяжних, постукав у двері головного. Мих-Мих, із фірмовою чорно-сріблястою мих-михівською щетиною і свіжою болгарською засмагою, справді схожий на великого бурого ведмедя, що нагуляв жиру на літніх харчах, розпростер обійми.

— Що новенького?

— Новенька. Дуже цікавий типаж. Справжній діамант. Тільки відшліфувати трохи. Візьміть, Михайле Михайловичу, у трупу — не пошкодуєте. Нам же потрібна молодь. Ви ж самі казали…

— Невідшліфований діамант, кажеш? Хм… Без театральної освіти, значить. Вгадав?

— Як завжди.

— А хто ж буде шліфувати цю неофітку?

— Я, Михайле Михайловичу! І вона не неофітка, вже грала — в студентському театрі. Його наша Маргарита Павлівна створила… Ви ж пам’ятаєте Маргариту Павлівну? Вона у нас завлітом працювала, а як вийшла на пенсію…

— Зрозуміло! — іронічно глянув Мих-Мих. — Усе зрозуміло. Ну, покажи мені цей самородок. А раптом і справді…