— Ну, що буде літом, поживемо — побачимо. А от вже цієї неділі… Такий от сюрприз, Івановичу, — нас запрошено на святковий концерт. — Він витримав паузу. — А концерт не простий, а зірковий.

— Нас — це кого?

— Ну, і вас у тому числі. При чому, — Петюня багатозначно підняв вказівний палець, — особисто. З районного відділу культури так і сказали: «Особисто Левка Терена».

— І… кого я там не бачив?

— Якась артистка приїжджає, нібито навіть закордонна. Виступала вже у Львові, Ковелі, Луцьку. А тепер і до нас. Така от увага до скромного поліського району, така честь. То я що хочу попросити? Там усе районне керівництво буде. Приведіть себе, Левку Івановичу, в божеський вигляд — примарафетьтесь, костюмчик там, галстучка достаньте з шафи… Ну, ви ж пам’ятаєте, яким до нас приїхали? Таким франтом, що всі жінки умлівали і вслід зітхали. І головне — ні-ні, — Петюня тяжко зітхнув і провів долонею по короткій шиї, обмотаній клітчатим шарфом. — Попостіть трохи, а там після Різдвяного концерту і розговіємося. Сам пляшку поставлю.

— Ловлю на слові. А прізвище не назвете?

— Чиє?

— Ну, не своє ж — хто ж у селі не знає, що ви Пех.

— А-а-а, ви про зірку. Незвичне якесь. Ніби не слов’янське. Де… Дю… На дюшес похоже. Але не дюшес… Геть з голови вилетіло. Раніш я його точно не чув. Та й не до них мені, тепер своїх зірочок стільки мерехтить, що дай Боже пам’ять. А я танцями і співами якось не дуже й цікавлюсь. Мабуть, у дитинстві ведмідь на вухо наступив, а тепер клопотів усіляких що й не передихнути.

— Що не дуже, то не дуже. Ім’я теж чудне, не слов’янське, і з голови полетіло, як той боцюн у вирій?

— Ну чого ж. Ім’я пам’ятаю — Гала. Це вона запрошувала.

— Гала?

— Точно! Моя Люся ще сказала, що так порошок пральний називається. То готуйтеся, Левку Івановичу. Щоб мені до неділі — як штик: пострижений, поголений, напрасований. Я думаю, у свиті тої Гали хтось з ваших колишніх колег буде, через те й запрошення персональне. А може, чого доброго, і вас попросять поспівати? Га? А чого? У вас же, кажуть, голос, як у того… як його, дай Боже пам’яті… Бернса.

— Бернеса.

— Яка різниця — Бернса, Бернеса…

— Велика. Роберт Бернс — поет шотландський. А Марк Бернес — співак радянський.

— А-а-а, ну да… Різниця трохи є. То не підведіть, Івановичу. Ні мене, ні себе, ні наше село. Зберіть усю силу волі у кулак, а гонор — у голову, хай усі побачать, що Левко Терен — ще ого-го!

— А я і є ого-го, — усміхнувся Левко і вийшов.

Костюмчик, кажеш, Петюню? Костюмчиків уже давно немає — всі пішли на обмін. Зате є фрак. О! Справжній, чорний, оксамитовий, з півкруглим атласним коміром. Його б теж могло вже не бути, але хто ж у селі буде носити фрак? Кому він тут треба? От і висить у шафі.

Повітря пом’якшало. Мороз потроху спадав, сонце аж сліпило, ніби Всевишній перед своїми іменинами вирішив додати трохи люмінісценції і погріти вистужену землю. Левкова голова повернулася до крамниці, але ноги і не думали слухатись — понесли її, неприкаяну, з розкуйовдженим волоссям і думками, до генделика.

Коли в неділю по обіді під вікном засигналила автівка, Артист був готовий. Пострижений, поголений, у чорному фраку з білою, вже добряче пожовтілою від часу і прим’ятою штучною трояндою у петлиці, з білою, теж скоріше молочного кольору, краваткою-метеликом під колір квітки, в начищених до блиску, хоч і зі стесаними обцасами, чорних черевиках, лежав собі горілиць на ліжку й намагався видобути мелодію з флейти. Але його не слухались ні губи, які видавали тільки якесь хрипіння, ні руки, з яких флейта раз по раз випадала на груди.

— Мать твоя Явдоха! — аж скипів голова, переступивши поріг.

Явдоха — місцева блаженна, яка доводить Петра Пеха до божевілля своїми щоденними візитами і гостинцями. Колись у неї помер син, ще зовсім маленьким. З того часу Явдоха й «поїхала» — рік за роком ходила селом і шукала синочка, бо в смерть Петрика її нещасна голова відмовлялася повірити. А якось уважно придивилася до єдиного нащадка сільського агронома, і її запалений мозок видав ідею: Петюня — це і є її син, якого в неї викрали Пехи, бо свого не могли народити. Вона навіть фотографію всім показувала: «Ну такий же біленький, сіроокий і родимочка біля носа. Він! Він! Мій Петюня не помер! Треба йому гостинчика занести». Носила гостинчики в школу, де Петрик Пех і отримав прізвисько Петюня, а потім — і в сільраду. Вгледівши її з черговим вузликом у руках на підступах до сільського Білого дому, молодий голова втікав з кабінету через причілкове вікно, під яким зазвичай ставив свою «Славуту».

Артистові нагадування про Явдоху здалося образливим.

— Мою маму звали Оленою, — сердито махнув він на Пеха флейтою. — Можеш Явдоху взяти собі. Дарую!

Петюня аж позеленів і зі злістю хряснув дверима. «Славута» голосно чмихнула і помчала у напрямку міста.

Під вечір автівка голови знову повернулася до обійстя Артиста. Слідом за нею, вишнево поблискуючи у напівпрозорих сутінках, їхала розкішна іномарка. Голова ще від повороту на вулицю почав подавати голосні сигнали, ніби намагався попередити господаря про наближення гостей. Але той не виходив з хати і не підходив до вікна. Тільки пташина годівничка тихо погойдувалася на яблуні під вікном.

— Може, його вдома немає, — припустив Пех, коли машини зупинилися. — Левка Івановича часом запрошують пограти або поспівати ввечері. Знаєте, як він співає? Як цей… як його? здається, Бернс… Тобто я хотів сказати, як Бернес.

У голосі голови звучала надія. Він був би радий, якби Артиста і справді не було вдома. Баба з воза — коням легше. Навіщо йому ці проблеми з колишніми і теперішніми зірками? Але двері легко піддалися і відчинилися. Голова пропустив гостей. Першою через поріг ступила дівчина у синіх джинсах і короткому білому кожушку з каптуром, обрамленим песцевим хутром, за нею — жінка у довгій димчато-блакитній хутряній шубці і такому ж капелюшку. Голова тяжко зітхнув, похапцем перехрестився і, мов теля на заріз, пішов за ними.

Левко прокинувся. Сів на ліжку. Здивовано глянув на дівчину в білому кожушку, яка заходила до хати. Здивування перейшло в острах, а потім і в панічний страх. Господи! Що це з ним? Що це? Галюцинації? Мара? Біла гарячка? Чи просто сон? Але ж ні — він не спить. Вщипнув себе за руку — точно не спить.

— Гала?!

Дівчина переступила поріг і зупинилася, ніби вагалася — йти далі чи чекати запрошення. Так же здивовано розглядала дивного чоловіка у чорному театральному фраку з атласними вилогами і білій краватці-метелику, що так не вписувалися у скромний інтер’єр сільської хати і геть не пасували до несвіжої зіжмаканої постелі, допотопного металевого рукомийника біля дверей, облущеної синьої фарби на дверях, старенького тканого хідника на підлозі.

— Гала… — прошепотів чоловік і затулив обличчя долонями.

Пам’ять зробила стрибок довжиною у чверть століття.

У театрі — «капустник». Влаштували його у репетиційній залі — зсунули докупи кілька столів, виставили на них наїдки-напитки, донесли з адміністративного крила зо два десятки стільців. Зібралися переважно свої і жменька близьких до своїх. З нагоди чийогось напів’ювілею. Ні, не його. Точно не його. Здається, хореографові тридцять п’ять заокруглилось. Бо балериночки їхні аж надривалися, бідні, щоб догодити своєму худющому, але жилавому, як індійський йог, гуру. Тим більш що Сашик Савченко недавно втретє став холостяком і тепер, мов шкідливий котисько на припічку, видивлявся собі чергову порцію сметанки.

Раптом Натася Коцун, худенька дзиґа, схожа на підлітка, через що й заробила собі стійке амплуа травесті, ховаючи щось загорнуте у білий рушник, спритно кинулася до іменинника, налягла своїми напівоголеними маленькими персами на ліве плече Сашика і взялася робити якусь маніпуляцію з його рукою. Поки захмелілий балерун отямився, до руки вже було прив’язане березове поліно. Левко ще не втямив що й до чого, як двоє актрис повисли і на його руці, й за мить на ній, міцно припасований білим рушником з дрібненьким орнаментом, опинився ще один березовий реквізит з вистави, яку вони грали цього вечора.