Изменить стиль страницы

«Тільки ніколи не кажіть, що ви подавали оголошення у радіослужбу знайомств. Хай це буде наша з вами таємниця. Вірю, що ми з вами станемо не тільки родичками, але й подругами…»

Ну от, лети з привітом, вернись з… мільйончиком! А що, недаремно ж я на психолога вчилася. Хоч і недовчилася… Завтра ж ця дурепа буде читати і заливатися сльозами. А за місяць-другий… Що ж, за це можна і випити.

У місяць-два її програма не вклалася. Літо пряжило, ніби збиралося нагріти місто на три роки наперед. АА виїздив у Карпати. Марта гостювала у подруги в селі. Але гра тривала. І ось нарешті осінь. І — хід третій. Вона якраз підливала коньяк до кави, як хтось натиснув кнопку домофона і, здається, не збирався її відпускати.

— Хто? — сердито перепитала Марта.

— Хто-хто? Кінь в манто! Хіба не бачиш? У тебе ж тут камера біля дверей, — почувся нахабний Славків голос…

— Фу-у-у! Ось, дивись, кицюню. Та не на мене, а на цифровик. Клац! Твій Риб нахиляється до Мартусі в ресторані. Клац! Заходить у під’їзд. Клац! Виходить з квартири. Клац! Радісна зустріч на вулиці. Клац! Сяюча Мартуся сідає в його авто.

Славко торжествує. Власта усміхається. Але без особливого торжества — всередині ніби й справді котячі кігтики шкрябають. І чого б то?..

— Браво! Ось твій гонорар.

— А що тобі? — Славко запитально дивиться на Власту.

— Гра. Просто гра. Я ж тут від нудьги вмираю. Вчора масажиста у фітнес-центрі мало не відлупцювала. Сьогодні кравчиню до сліз довела. Ото й уся розвага.

— А якщо серйозно? — недовірливо перепитує Славко.

— Ти читав, що благовірна Мела Гібсона вимагає від нього за зраду аж чотириста п’ятдесят мільйонів «зелененьких»?

— По-перше, твій АА — не Мел Гібон і такі бабки йому й не снилися. Не так уже й високо він злетів. Хоча… Якщо буде далі так старатися… А по-друге, ти читала, що в місіс Гібсон ще й семеро гібсенят? А діти…

Власту наче струмом ударило. Та як він сміє? Як він сміє, цей лузер, цей нікчемний знімкун задрипаної «рептильки»?! Що він знає?! Що він розуміє?! Діти… А їм з АА ніколи було дітей заводити! Ніколи! Вони заводили гроші. Вони крутилися, як в’юни на пательні, щоб вибитися в люди. Він купував-продавав, продавав-купував і знову купував-продавав. Потім оцей будинок, фірма. Тоді — політика, посада. І на все потрібні були гроші. Гроші, гроші, гроші! Інше — на потім, «як міцно на ноги станемо». А потім… Ось воно — потім.

— Що, гроші поділити не можете? — усміхається Славко.

— А я не хочу ділити! Хочу все — як компенсацію. Він же обіцяв, що я буду жити, мов королева.

— Отакої! — Славко не приховує іронії. — Ти й живеш, як королева. Снігова…

Вона шаленіє, з розмаху вліплює йому ляпаса.

Це чайові. До гонорару.

Снігова королева… Знав би він, скільки їй довелося пережити дорогою до трону. Андрія майже ніколи не було вдома. А вона… Он Олька з сусіднього під’їзду, бувало, тільки зустріне, починає скаржитись: то з чоловіковими батьками їй тісно в одній квартирі, то діти похворіли, то грошей бракує… Але навіть вона жила! А вони все тільки готувалися до життя. До справжнього життя! Ось ще трохи грошей зберуть, куплять кращу машину, збудують розкішний дім, стануть багатими і тоді… Отоді нарешті почнеться справжнє життя!

Поки справжнє життя настало, нічого не залишилося. Тільки контракт. Їхній дім давно вже нагадує акваріум для риб. Жінка і чоловік так же безмовно і безшумно, як риби, пропливають у ньому одне повз одного: з передпокою — до вітальні, з вітальні — до спальні, зі спальні — до ванної, з ванної — до кухні, з кухні — у передпокій… Мовчки прокидаються, вмиваються, одягаються, п’ють каву, спускаються у гараж, розміщений у цоколі, сідають кожне у своє авто (в нього — чорне, в неї — сріблясте), випливають на вулицю і пливуть у різні боки. Вона повертається за кілька годин — після фітнес-центру чи шопінгу (у провінції навіть для людей їхнього статку розваг небагато, хіба що зрідка корпоративні вечірки та казино, до якого вона почала вчащати з минулої осені). Він — коли ввечері, а коли й уночі. Знову пропливають просторими клітками, непорушно сидять кожен перед своїм телеящиком: вона любить сентиментальні серіали, він — бойовики, ділові новини або футбол.

Не раз безсонними ночами, дивлячись у темряву, Власта намагалася згадати, коли чоловік востаннє обнімав її, що говорив при цьому. Зрештою, яке це мало значення… Вона давно перестала спалахувати в його обіймах. Спогади пропливали перед очима, наче кадри з нуднуватого фільму. Тільки давні прикрощі та образи впереміш з тими кадрами вилазили зі шпаринок пам’яті, як рубці від ран з-під гриму.

Кілька разів вона намірялася щось змінити: а) кинути все і втекти світ за очі з цього пропахлого рибою акваріума; б) зайнятися якоюсь справою чи й навіть влаштуватися на роботу; в) закохатися або хоча б завести коханця… Але… Втекти вона могла б хіба що на Канари, тільки за що там жити все життя? Від самої думки про роботу за фахом її нудило — однокурсниця-«ботана» в дешевому плащику і китайських мештах, яка недавно нагадала їй про «їхнє вчительське покликання», здалася їй істотою з іншої планети. А щодо пункту третього…

І сама ж винна, що той бісів папірець з’явився на світ і обплутав її, як павутиння нещасну муху. Тоді її Риб заповзявся розбагатіти. Переганяв потріпані автомобілі з Німеччини, возив цукор та кетчуп з Польщі, відвойовував свою територію на ринку, домовлявся з митниками, шептався з якимись крутеликами… Він пропадав днями і ночами, а коли з’являвся вдома, вона влаштовувала дикі сцени ревнощів. Ні, це ж треба! Колись вона його ревнувала!.. Він ображався за недовіру, клявся, що з ніг падає, аби схопити удачу за хвіст, бо хто не встигне зараз, то за кілька років буде бігти за заднім вагоном швидкісного потяга. Вона також була не проти удачі і свого зручного місця в комфортабельному вагоні, але при цьому їй ще й хотілося, щоб чоловік частіше був поруч.

Він її не розумів. Вона йому не прощала. Будинок виростав, а щось у будинку геть розвалювалося. Зрештою після чергового скандалу Андрій запропонував укласти шлюбний контракт, як це роблять за кордоном: якщо він справді (раптом би таке сталося!) здійснить «похід наліво», то вона отримає будинок і все, що в ньому, якщо ж Власта заведе когось «на стороні», то піде з дому, з чим прийшла. Тоді вона сприйняла той папірець, як кладочку до тимчасового перемир’я. І тільки. А тепер…

— Кинула б усе до біса! Жила ж ти раніш без палацу і «мерса», — нагадує Славко, потираючи палаючу щоку.

— Щоб я поступилася?!

— То закохайся у когось таємно. У мене, наприклад. Ми ж, кицюню…

— Що було, те загуло! І взагалі… Наука доказує, що кохання — то така психічна хвороба. Від нього нормальні люди позбавляються, як колись від чуми чи віспи. Ех… Та я навіть заради розваги не можу когось завести, щоб не втратити…

— Гроші…

— Даремно іронізуєш. Гроші — це свобода.

— Гроші — це тільки гроші. А ти таки втратила, мурочко.

— Що?! — стривожено скинулась Власта.

— Колись ти так класно пускала бісики очима. А тепер…

— Іди ти, Славку, під три чорти!

— Я піду. А як же та… піаністка? Вона ж…

— А що мені до неї? Вона пішак у моїй грі.

— А ти, значить, королева… Ну звісно ж, Снігова.

***

Спочатку в двері просунулося потворне, розквашене на дощі рибище у дерев’яній рамці. За ним власною персоною появився її Риб. Поставив валізу, кинув мокру парасолю.

— Чого це моя картина валяється аж біля брами? — сказав знервовано.

— Певно, рибище хотіло пливти за тобою… Попливли б ви й справді собі…

— Ще чого! Нікуди ми не попливемо. Не бути по-твоєму. Не бу-ти!

— По-моєму? Ти закрутив роман з якоюсь, а я…

Андрій аж знетямився. Підступив до Власти, стріпнув мокрим чубом. Досить! Він усе знає — Марта розповіла. І про листа, і про марки, і про Властині дзвінки, і про її велику «сестринську» турботу про нещасного самотнього «брата».