Кость також поїхав. Але не на Волинь, а в Одесу, яка запам’яталася ще з дитячих мандрів сонцем, морем і кораблями. Після північних морозів страшенно хотілося південного тепла. Там його й наздогнав мамин лист. Так, мовляв, і так. Зосталася сама, нема до кого й словечко мовити, а ти там по світах, як перекотиполе, — хоч би навідався, щоб побачила перед смертю.

Думав, навідається — і назад. За тиждень гостин у мами вирішив побачитись заодно і з колишніми друзями. У неділю поїхав до товариша, з яким жили в одній інтернатівській кімнаті. Віталь запропонував сходити до кінотеатру, куди вони колись частенько навідувалися, бувало, навіть з уроків утікали. Пішли. А тут — два золотисті кучерики перед самісінькими очима. І яке вже там кіно!

Того вечора вони просиділи на зупинці допізна, не помітили, коли й дощ перестав іти. Потім ще мало не до півночі ходили вулицями. А вранці він уже не міг зрозуміти, як досі жив без Мальви. І поїхав до Одеси за розрахунком.

Припав до Мальви, як рудий джміль до квітки. «Ну от і кінець твоїм мандрам, Костю! Хто ж від такої дівчини поїде?» — подумав. Та й пора вже було кинути якір — за тридцятку ось-ось перевалить. Одна проблема — за що жити? В Одесі розрахувався, а в рідному містечку роботи знайти не вдавалося. Єдиний у районі завод припинив своє існування. Колись на ньому клепали якісь електронні детальки, призначення яких ніхто з робітників не знав. Казали, таких заводів у СРСР — кілька десятків, і кожен робить щось своє. А потім все те доправляється до Москви і там уже ті частинки з’єднують, змонтовують і роблять якусь секретну продукцію. Як тільки Союз розпався, закрили і заводи. Тисячі людей водночас втратили роботу. Будівництво, якого в райцентрах і так було як кіт наплакав, тепер також спочило у Бозі.

Ставати «торбешником», як чимало його ровесників, які переправляли контрабандний спирт за Буг, чи возити на «кравчучці» товари на свій базар… Ні. Це не для нього. Можна було поїхати з бригадою «на шабашку» — до тієї ж Польщі чи в Росію. Але Мальва навіть слухати не хотіла: вона не переживе розлуку, нізащо не зможе без нього жити, просто помре. І взагалі, одружені люди повинні завжди бути разом. Інакше це вже не пара. А тому — ні, ні і ще раз ні.

Запаси, зроблені на БАМі, пішли прахом після грошової девальвації. Ті, що привіз із Тюмені та трохи зібрав у Одесі, закінчувалися. Він вперто шукав роботу. А вона сама знайшла його — там, де він на неї і не сподівався.

— Чувак, баранку крутити вмієш? — перепинив якось у дворі дебелий «колобок», стрижений «під нулівку».

Кость пройшовся поглядом по його блискучому, аж сяючому костюмі в тонку смужку — новому дрес-коді крутих, що замінив недавні малинові піджаки, і махнув головою:

— Доводилось.

— У «горбатому»? — ні сіло ні впало зареготав «колобок».

— Чого ж у «горбатому»? «ЗІЛ» водив, екскаватором гори гриз, всюдиходом у тайзі їздив. Якщо треба — можу й на танку.

— А «мерс» — слабо?

— А чим же бідний «мерс» гірший від горбатого «запорожця»? — іронічно посміхнувся Кость.

— Бідний?! Гірший?! — тлусте обличчя «колобка» налилося кров’ю. — Ти, блін, того… Не був би Маринчиним бой-френдом, я б тобі у фейс заїхав. Усік? А так як ми тепер сусіди… А сусіди — це ж майже родичі… Можу взяти водилою на «мерс». Чув, ти не п’єш. Бо перед цим один лох, царство йому небесне, з меї тачки пляцок зробив. Блін! А якби я в ній був у той момент?! Фу, подумати страшно.

Так він потрапив на службу до Валета, в миру Валентина Клевицького. Колишній рекетир, а тепер шанований у місті бізнесмен, власник десятка пилорам, на яких денно і нощно стікали деревною кров’ю столітні дуби і сосни, славився ще й своєю особливою любов’ю до гарненьких дівчат. «Зеленими», на які обмінював вивезений «за бугор» ліс, спонсорував конкурси краси, що раптом заполонили всі, навіть найзадрипаніші, містечкові сцени. Конкурси зазвичай фінішували у його ж ресторані з потаємним гральним зальчиком для вибраних. Деяким титулованим «місочкам» саме там доводилося потім віддячувати Валету за фальшиві корони на своїх голівках.

Валет мав якийсь патологічний потяг до нічних загулів. А поки господар розважався, водій повинен був терпляче чекати, щоб відвезти його, вже «ніякого», додому. Після кількох таких нічних чергувань Кость заявив:

— Я до тебе тінню не наймався.

— Переклади! — здивовано витріщився на нього Валет.

— Ми не домовлялися, що я буду з тобою поруч день і ніч, як тінь. У мене є своє життя.

— Що, Марина в’яне ночами? — п’яно хіхікнув Валет. — А давай ми її сюди… до моїх дівок… Буде слухняна — «міскою» стане, короную її. А чого? Це раз плюнути! На «Міс області» пошлю. Треба ловити удачу — як не за гриву, то хоча б за хвіст. А то буде до старості у дитсадку соплі та зади малим витирати.

— Моя Мальва у твоєму… притоні?! — спалахнув Кость.

— Но-но! Ти у мене, блін, договоришся! Де ти бачив притон? Де?! Я красу для України відкриваю. Я своїх кровних не шкодую.

— Кровних? Чи кривавих?

— Цить! — Валет вхопив Костя за груди, п’яно дихнув у лице.

Кость відірвав пітні долоні, гидливо скривився.

— «Ах, моя Мальва! Моя Мальва!»… — не вгавав Валет. — А чого це вона твоя? Колись була моя. Набридла, і я її викинув. Як облізлу кицьку. Я, щоб ти знав, з ними не церемонюсь. Ну чого ти закипаєш? Знаєш, скільки я їх перепробував? А захочу — твоя знов моя буде. Тільки пальцем ворухну. А чого? Вона вже не та дурнувата коза-дереза, якою колись була. Мала б чогось навчитися. І я тепер не Валько у зашмарованих джинсах — бізнес маю, з шанованими людьми ручкаюся… Змінився…

— Змінився… Сірий на вовка.

— А давай я тобі заплачу. Скільки хочеш?

— За що?

— За Марину. Ах, пардон, не Марина, а Мальва. Квіточка, значить. Квіточка… Курвочка вона така ж, як і всі. Курвище! Покажу пачку «зелених» — і з вискоком побіжить у мій «мерс». Б’ємося об заклад. На кусок… А можу, й на два. Програєш! Програєш, чувак! І будеш тоді мене рік безплатно возити й охороняти. Лади?

Кость зупинив машину. Витяг з неї Валета. Уся лють, що давно закипала в грудях, в одну мить перетекла по жилах у кулак і вихлюпнулась у масну фізіономію. Отямився, коли побачив, як по блискучому піджаку стікає чорна цівка крові. Підняв Валета за барки і притулив до машини:

— Саранча ненажерлива! Такі, як ти, вміють тільки нищити і гадити! Ще хоч слово про неї в’якни! Хоч букву з її імені! Я тебе з-під землі дістану!

— Не дістанеш, суко! Бо дістати не буде чим — руки ми тобі відрубаємо ще до ранку! — сплюнув кров’ю Валет.

Він не хотів тривожити Мальву. Але хіба від неї щось приховаєш? Вчепилася, як реп’яшок: «Говори! Не приховуй!» А коли почула, що сталося, сполотніла і кинулася до шафи. Схопила кілька речей, вкинула у валізу.

— Їдь звідси. Зараз же! За-раз же! Ти не знаєш, з ким зв’язався.

— Якщо їхати, то разом.

— Ні. Тут моя робота. У селі батьки.

— Але ж ти…

— Не бійся — мене він не зачепить. Ніколи… Якщо тільки я буду сама… Костику, не було між мною і Валетом нічого. Нічогісінько! То все брехня, щоб тебе спровокувати. А ти піддався. Валько… Він ще у школі бив хлопців, яким я подобалася, нікого до мене не підпускав. Я завжди була сама. Це не любов. Це щось таке… Він не міг змиритися з тим, що я його зневажаю. А за що поважати? За що?! А потім… Це вже пізніше, після того, як я педколедж закінчила… Був у мене хлопець, ми збиралися одружитися. І в один день він раптом виїхав з міста. Зник і навіть не попрощався зі мною. Розумієш? Навіть словечка не сказав — просто зник! Мені було дуже боляче. Дуже-дуже. «Ну чому ж він так вчинив?» — думала я. А потім зрозуміла, хто його змусив поїхати. Боялася, що з тобою те ж саме буде. Але тебе Валет навіть на роботу взяв. Я й подумала, що він уже дав мені спокій. Хіба йому його «місок» не вистачає? Виявляється, ні. Втікай, Костику! Втікай, бо він не зупиниться — нацькує своїх скажених псів. Він ніколи не зупиняється. І їм не звикати. Це страшні люди.