Мандрувати світом — не завжди кайф. То він трохи прибрехав тому циганкуватому хлопцеві. Але життя — це дорога. Її неможливо пізнати до кінця, неможливо підкорити. Нею можна тільки йти. Може, він і не відривався б від неї до кінця життя, якби не оця жінка. Якби ж… А вона затялася: у людини повинен бути дім на землі і нічого їй вештатися по світу. Сказала колись: «Це пращури наші ноги збивали, поки лісами та степами кочували, а ми ж таки цивілізовані люди, повинні свого місця триматися».

Ця жінка теж — як дорога. Тягнуть його — кожна до себе, ніби в перетягуванні каната змагаються. То дорога від неї потягне, то вона від дороги його відірве і біля себе припне. «Жде не діждеться»… Хто його знає, чи взагалі жде. Але він мусить її побачити. А тоді вже — як Бог дасть. Який сенс у дорозі, якщо з неї немає до кого повертатися?

Неподалік від Любитівки його підібрав-таки приміський автобус. Всі пасажири висипались ще до автостанції, розміщеної у центрі містечка. Міг би й він вийти на потрібній вулиці. Але ні — спочатку сюди.

Приміщення автостанції безлюдне. Тільки біля входу, на двох лавках під гонтовими дашками, кілька тіток з клунками сидять. Зайшов до туалету, дістав з наплічника електробритву. Еге, дідька лисого тут побриєшся! Розетка «з м’ясом» вирвана, теліпається на одному провідку. Ч-чорт з цими містечковими туалетами! Європа — рукою подати, а тут і кіт не валявся — ніякогісіньких змін. Що десять років тому, що п’ять, що ось тепер. Пішов до касирки, яка поблискувала скельцями окулярів у квадратику віконця.

— Дозвольте, люб’язна пані, позичити у вас трішечки електрики для бритви — свою фізіономію до цивілізованого вигляду довести треба.

Але півсонна Тортилла враз як з ланцюга зірвалася:

— Може, тобі ще сто грамів налити? Ходить вас тут, алкашів…

— Я заплачу.

— У кабінєті одна розетка, а в неї касовий апарат вткнутий.

Він ледве стримав сміх — кабінєт у неї, бачте.

— У вас же он електрочайник стоїть. Куди ж ви його втикаєте, як захочете чайку попити?

— Не твоє діло. Іди собі, вдома побриєшся. Тільки це ще циганка надвоє ворожила — є у тебе дома чи й не було ніколи…

То он чого вона так сердито блимає через свою черепашачу оправу — за бомжа його прийняла. Ну що ж…

Побачив ларьок навпроти автостанції. Купив одноразові леза, пінку для гоління і маленьке кругле люстерко. Повернувся назад. Старанно зішкріб щетину, вмився над тріснутою раковиною, в яку весь час капотіла вода з покритого іржею крана. Переодягнувся у блакитну італійську теніску і світлі котонові штани. Штани нові, ще й разу не вдягані, з ярликом, але трохи пожмакані. Відірвав цінник, змочив водою з-під крана свої котони — надворі зараз висохнуть, зате трохи розрівняються. Причесався, щедро попшикав себе дезодорантом.

Тортилла аж з віконця каси висунулася, як його вгледіла. Ага! От тобі й алкаш! От тобі й безхатько! Сказано ж: не суди по одежині. Такому б ти, звісно, не відмовила побритися біля твоєї розетки, але брий тепер сама свої волохаті ноги.

Дорогою зупинився біля крамниці: що краще купити — цукерки в магазині чи букет квітів при вході до нього? Зрештою взяв і те й друге — вибрав чималий снопик розкішних садових ромашок у зраділої тітоньки, що досі куняла на сходах, і найбільшу коробку львівського асорті. Тепер можна йти. Не дрейф, Костю! Вперед!

Цікаво, якою вона стала за цей рік? І що найперш скаже, коли відчинить двері? Може, «Привіт, коханий волоцюго!», як тоді, після першого повернення. А може… «А-а-а, це ти… Звідки і куди? Надовго в гості?» Такими словами вона привітала його минулого разу. Намагалася показати, що їй байдуже, а потім не стрималася і розплакалася. І він цілував її в заплакані очі. І щиро клявся сам собі, що вже нікуди не поїде — хай вони пенькнуть ті блукання по білому світу: наїздився, находився, наблукався, напоневірявся. На хліб уже заробив — до старості їм вистачить. До хліба можна й тут трохи підробити. От хай тільки вона скаже… Хай… Як скаже — так і буде.

Колись вона говорила про те, що у людини має бути свій дім на землі, що не можна бути вічним подорожнім. Але чи саме цей дім — його? Чи хоче вона, щоб він у ньому залишився? Мовчала. А він не запитував. Ось і знову рік минув. Ще один рік.

Порівнявся із зупинкою біля кінотеатру. Колишнього кінотеатру. Тепер тут під одним дахом двоповерхової споруди у брежнєвському стилі примостилося кільканадцять новітніх фірм і фірмочок — біля входу стільки різнокольорових вивісок, що й пальцем ткнути нікуди. А тоді…

Коли заходили до зали кінотеатру, було неймовірно спекотно. Сонце вперто висіло над обрієм, ніби в небесній конторі прийняли рішення про відміну ночі. Повітря сухе, аж наелектризоване, здавалося, черкне хтось сердитим поглядом чи слівцем гарячим — і все спалахне. А коли вийшли з кінотеатру, з неба як з відра лило. Передбачливі кіномани хутко повиймали припасені парасолі. Відчайдушні пороззувалися і босоніж пішли вулицею під дощем. Дівчина у смугастій, по вертикалі, сукенці — біле, зелене, аквамаринове — мабуть, не була ні передбачливою, ні відчайдушною. Трохи постояла біля дверей, подивилася на дощ, а тоді зірвалася з місця, побігла до автобусної зупинки на другому боці дороги і вже там зіщулила змоклі плеченята. І чого вона там зіщулилася? Міського автобуса, буває, і днем з вогнем не знайдеш, а що вже казати про вечір? Може, просто хоче перечекати дощ під козирком зупинки? Чи хтось пообіцяв підібрати її автівкою після кіно? Цього ще тільки бракувало.

Вона сиділа перед ним, у четвертому ряду, і весь час відволікала його увагу від екрана вибитими із зачіски двома золотистими кучериками на високій, ніби точеній, шийці. Як він не провокував, щоб дівчина повернулася до нього, — нуль уваги, ніякої реакції на його слова. Ну що ж, тепер він нарешті побачить, яке обличчя у цієї неприступної лялі. Кинувся під дощ, перестрибнув калюжу на дорозі й опинився прямо перед нею.

— Привіт, сусідко!

— А ви нічого не переплутали? Бо я щось ніяк не пригадаю такого сусіда, — суворо кресонула сірими із зеленкуватими іскринками очима.

— Як?! — здивовано вигукнув він. — Та ж ми кіно разом дивилися! Цілих дві години сиділи поруч!

— А-а-а, — усміхнулася вона самими кутиками вуст. — То це ви за моєю спиною так фільм коментували?

— Чула, значить?

— На відсутність слуху не нарікаю.

У неї справді ідеальний слух. Але що ж це тепер з ним сталося? Кость уже втретє тисне на кнопку дзвінка, чує, як хтось метушиться по квартирі, але до дверей не поспішає. Натиснув ще раз. О, нарешті! Двері відчинила пишнотіла блондинка в рожевому атласному халаті й зі слідами якогось мастила на щоках — мабуть, похапцем стирала маску перед тим, як відчинити.

— Вам кого? — не приховувала роздратування.

— А Мальва… де?

— Мальва? А вам що, ромашок мало? — хмикнула, втупившись у білий снопик.

— Мальва, кажу, вдома?

— А вам яку — білу, червону, рожеву? Вони ростуть за домом — можете собі нарвати. Розрішаю.

— Тобто я хотів сказати… Марина…

— Марина, значить. Так би й казали. А то — Мальва. Напридумуєте якихось імен нелюдських… Марина, до вашого свєдєнія, тут більш не жиє. Хіба ви-те не помітили, що у квартири нова хазяйка?

— А-а-а… де живе?

— Я що, схожа на адресне бюро?!

— Ні, ти схожа на язикату перекупку, — кинув у сердиті очі і вийшов з під’їзду.

І тільки у дворі відчув, як гупає серце, як болісно гонить судинами стривожену кров. Такого повороту він не чекав. Чомусь ніколи й на думку не спадало, що може не застати Мальви вдома, що вона… Де ж вона?

Рита повинна знати. Закрокував на сусідню вулицю. Але в Рити за дверима — нічичирк. Що його робити? Скоро вечір. Не ночувати ж на автостанції. Обійшов будинок, глянув на балкон — на шнурку рушники сохнуть, бузкова футболка майорить. Значить, не у від’їзді Мальвина подруга. Повернувся на третій поверх, присів біля дверей.

Рита прийшла хвилин за двадцять. Спочатку зраділа, до квартири запросила, потім знітилася — не знала, чи давати нову адресу Мальви. На питання, чому та переїхала, тільки плечима стенула — «так треба було, хай вона тобі сама скаже».