— Ох-ох! Які ніжності. Ла-су-ноч-ка… Пампушка з родзинками! Їсти солодкого треба менше! — випустила кігтики Тоня.

Іванка відсмикнула руку від цукерків, ніби її струмом ударило. В очах залоскотало. Плювала б вона на Тоньчині кпини. Плювала б із найвищої вежі замку. Але ж це сказано перед Дарком. А Дарко…

Він метнув терновий погляд на Тоню і простягнув через стіл руку до Іванки, легенько штовхнув у плече.

— Ти чого це скисла? Ану вище ніс! І нікого не слухай! Ніяка ти не пампушка. А от родзинка в тобі точно є. А дівчата з родзинками, дорога ласуночко, — то велика рідкість у наш час. Гарних багато, розумних вистачає, а от таких… Так що знай собі ціну. І ніколи не забувай про це! Домовились?

— Угу!

Вона усміхнулася до нього крізь сльози, але на цукерки більш навіть не глянула. Чогось вони не смакували цього вечора нікому — так і залишилася коробка непочатою.

Дорогою додому мама полегшено зітхнула:

— Гарна квартира у Тоні. І чоловік гарний, та й душа в нього добра. Нарешті вона знайшла те, що шукала. І слава Богу! Тепер тільки жити та бути. Та й сусіди нарешті перестануть перемивати нам кісточки через її романи.

Іванка після того рідко бувала у сестри, а потім і взагалі перестала навідуватися. Сама не знала, чого більше боялася: побачити Дарка чи почути Тоньчині «шпильки». А невдовзі життя так закрутило-завертіло нею, що взагалі не до гостювання стало. Знайомий запропонував роботу у місцевому видавництві: платять там мізер, тому й кваліфікованого літературного редактора втримати довго не можуть — попрацює місяць-два і до побачення. А от для студентки філфаку як не як, а підробіток.

Підробіток їй справді потрібен був, тож погодилася не роздумуючи. Після занять бігла у видавництво. Ввечері приходила додому, похапцем вечеряла і сідала за підручники. Або ж знову за коректуру текстів — автори частенько просили вичитати рукописи терміново, а на терміновість залишалася хіба ніч. Вранці невиспана, з опухлими очима, їхала на пари. І знову все по колу.

Ще гірше стало, коли захворіла і пішла зі школи мама. Тепер треба було ще й закупки продуктів на себе взяти. І мамина пенсія, і все, що вдавалося заробити Іванці, йшло на ліки та їжу. Просити сестру не наважувалися, а та сама ніби й не здогадувалася. Чи робила вигляд, що не здогадується? Іноді ще й нарікала: он іншим батьки так допомагають — і машини дарують, і будинки будують, і путівки дорогі купують, а вона — все сама, все сама, все тільки своїми силами.

«Це не ти сама, а Дарко твій сам», — закипала Іванка, але мовчала. Тільки дивувалася: навіщо Тоньці оті безконечні шопінги? Та Іванка ходінь по крамницях терпіти не може, у неї від них голова болить. А Тонька кайфує. Навіщо їй стільки вдяганок та прикрас? Обходилася ж вона вдома без цих вагонів шмотків. Деякі покупки сестра запихала в шафу і зразу ж забувала про них. Колись витягла жовто-салатову сукню з глибоким декольте і відкритою спинкою, оздоблену бурштиновими краплями, і здивувалася:

— О! А коли це я її купила? Хм… Я ж терпіти не можу цього кольору. Та й фасончик — так собі. Фуфло якесь. Віддала б тобі, пампушечко, але ж у нас параметри різні. Ти її все одно не натягнеш на себе, бо вона тобі буде задовгою і завузькою.

І сховала назад у шафу.

«На тобі, небоже, що мені не гоже, — з прикрістю подумала Іванка. — Та я б її і під загрозою розстрілу не надягла. Навіть якби у нас були абсолютно однакові параметри».

Тієї ночі Іванка ніколи не забуде. Серед опівнічної тиші раптом різко задзеленчав телефон. Спросоння вона ніяк не могла зрозуміти, чий це такий істеричний голос надривно б’ється у слухавці. Зловила тільки одне слово: «Дарій…» Дарій… Дарій… І враз зіскочила з ліжка, ніби окропом ошпарена. Щось погане сталося з Дарком! Щось страшне… Й аж тоді здогадалася, що кричить Тоня. Уперше в житті так кричить.

Іванка стала хутко збиратися: однією рукою натягала джинси, а другою притискала до себе слухавку. Треба викликати таксі. Хутчіше, хутчіше…

— Що там сталося, доню? Куди це ти зібралася посеред ночі? — стривожилася мама.

— Усе гаразд, мамо! Спи. Я зараз повернуся. Тут один письменник з району… Їде до Києва… Через наше місто… Має дещо передати для видавництва. Зараз він під’їде до нашого будинку. Ти спи, не хвилюйся. Я не надовго.

Автівка під’їхала миттєво, ніби таксист тільки й чекав цього виклику. За десять хвилин Іванка була вже в лікарні.

— Що з ним? — кинулася до Тоні.

— Аварія. Якийсь п’яний прямо на них… Їх було троє в машині. Двоє загинули…

— А Дарко? Дарко живий?

— Живий… поки що… Але…

— Що значить «поки що»? Що значить «але»? — схопила сестру за плечі і струсонула з усіх сил. — Він виживе! Обов’язково! Це ж Дарко! Дарко ніколи не здається! Чуєш мене? Чуєш?!

— Не тряси мене, мені боляче, — схлипнула Тоня. — Виживе… Хто знає, яким він буде після того. Може, краще б уже…

— Не смій!!! — затулила долонею рота сестрі. — Що ти таке верзеш? Як ти можеш?! Це ж Дарко-о-о! Розумієш? Дар-ко!

— За що?.. За що?.. Чому мені так не везе? Добре хоч, що я не народила від нього дитину… — не чула її Тоня.

Дарій вижив, переніс п’ять складних операцій. Після останньої співробітники перевезли його у батьківську хату, що осиротіла зразу після тієї аварії — батько ніби вимолив синові життя взамін на своє і відійшов, замість нього, в інший світ.

Тоня не просила чоловіка залишитися, не відмовляла їхати, не зронила й слова щодо його квартири, у якій зоставалася. Мовчки провела до машини, мовчки стенула плечима: мовляв, нічого не поробиш — така вже наша доля, не судилося бути разом, іншого ж виходу просто немає…

Мама після того, що сталося з Дарком, більш не встала. Після однієї з безсонних ночей торкнулася блідою висохлою долонею до Іванчиної руки:

— Щось хочу тобі сказати… Пора вже… Прошу, не плач, не побивайся… Мені так легше буде відійти… Не помирає тільки той, хто не народився, а хто народився, той і померти мусить. А як так мучитися… Ти ж у мене розумниця. Подивися у дерев’яній скриньці, де іконки… Блакитний конверт…

Іванка відкрила конверт, дістала білий аркуш, прочитала і не змогла стримати крику:

— Як ви могли, мамо?! Вам же потрібні ліки! Дуже потрібні! Ви ж сказали, що дали гроші тітці Лізі, щоб вона передала Галі в Іспанію, бо там ліки дешевші, ніж у нас…

— Галі й без мене клопотів вистачає. А я… Лікуйся не лікуйся — все одно… Це не та хвороба, від якої можна втекти…. Ну прожила б ще місяць… І що це дасть? Я потроху відкладала для тебе… Але тепер ось що скажу тобі. Поділися з Дарієм… Він же квартиру Тоні оставив. Хай хоч трохи… Гріх же який, Господи, — кинути людину отак напризволяще. Він же тепер один як палець. Сам-самісінький. Хто знає, чи з того його бізнесу ще хоч якась дещиця йому перепадає. Люди тепер — як хижаки. Рідна жінка і та не пожаліла, що вже казати про чужих. Може б, йому добрих лікарів за кордоном пошукати. Он по телевізору казали, що в німецькій клініці такі операції роблять, на ноги людей з подібними діагнозами ставлять.

«Мамусю моя дорога! Та цих грошей тільки й вистачить що на дорогу до Німеччини», — подумала Іванка. Але вголос заспокоїла маму.

— Я передам. Обов’язково. От здам державну сесію, отримаю диплом, візьму відпустку у видавництві і поїду.

— То хоч подзвони йому вже.

— Зараз, мамусю. Ось повечеряю і зателефоную. Тільки ти будеш говорити першою.

— І чого ти в мене така страхопудка?

— Мамо, я не боюсь! — спалахнула Іванка.

— Не боїшся… Соромишся, значить. Зараз дівчата такі бойові, а ти ніби дама із середньовічного роману. Так ніколи заміж не вийдеш. І буде моя душенька на небесах боліти, що тебе саму залишила.

— Не треба про це, — тихо попросила Іванка. — Не треба, мамо!

Маму похоронили наприкінці травня. У червні Іванка, приголомшена її смертю, складала державні іспити. З липня вже працювала на двох роботах — видавництво відкрило свою книжкову крамничку і вона стала ще й продавчинею на виїзді. А вечорами вдома робила комп’ютерний набір на замовлення. Усе це — заради поїздки. Вона мусіла підготуватися до неї, бо привезти Даркові ті мізерні копійки, які залишилися після маминого похорону… Ні, це вже було б ганьбою. У жовтні отримала відпускні, взяла невелику позику. Ну от, тепер можна і їхати.