Осіння мжичка переходила в дощ, дрібненький і колючий. О! Вже й справді кілька крапель на носі. Таки не встигне добратися сухою до автостанції — без ровера добігла б хутчіше. Вулиця безлюдна, як на хуторі. Оглянулася: десь там, на самісінькому її краю, аж біля осиротілого поля, що підбігає до селища, — мокре листя засипає Даркову хату. Засипає Дарка, зміненого до невпізнанності — з довгим, майже до пліч волоссям, присипаним інеєм ранньої сивини, з чорною щетиною на загострених вилицях, із загадковим поглядом і настороженою, якоюсь невпевненою усмішкою.

Дарко і невпевненість… Дарко і настороженість… Гос-с-с-по-ди!.. Як таке могло статися?! Та якби хтось сказав таке їй тоді…

Він з’явився у їхній «шпаківні» на п’ятому поверсі такої ж пори. Але тоді осінь була тепла, суха, сонячно-золота. Мама жартувала: «Ну зовсім не волинська осінь, зовсім-зовсім. Або в небесній канцелярії щось переплутали, або Лізина Галя з Іспанії цю осінь як презент привезла — додала їй якась синьйора до заробітків за гарну службу ще й шматочок іспанського осіннього золота».

У двері подзвонили. Іванка кинулася відчиняти і опинилася віч-на-віч з гостем у бежевому піджаку і білій сорочці, розстібнутій на міцних засмаглих грудях. Він зайняв своєю поставою весь дверний простір і ледь не торкався головою верхнього одвірка.

— Вечір добрий! А чи тут тії живуть, що ось такого вечірнього гостя ждуть? — сказав весело і сяйнув чорнющими очима. — Дарій!

Іванка здивовано підняла брови.

— Що, не чула такого імені? Був такий перський цар, який самому Олександрові Македонському боки нам’яв, — додав усміхаючись.

— А ви йому — бум-бум — м’яти боки допомагали і за це вас на його честь назвали? — вона підняла кулачки, побоксувала ними в повітрі і зробила суперсерйозну міну.

Він засміявся. Щиро, відкрито, з такими баритональними переливами, що й вона ледь стримала усмішку. Але все-таки стримала.

— Ні, мене у війську Дарія не було. Я, знаєш, з Олександром Македонським заодно, від отих перських бум-бум його рятував. А назвали мене на честь мого діда Дарка. О, що то був за дід! Та всім дідам дід! Такий козарлюга, що воза разом з кіньми міг підняти і підкову руками згинав і розгинав, як патичка вербового. У дев’яносто літ ще в кузні ковалював. От мене й охрестили на його честь, щоб таким же кремпаєм та майстром виріс. Ім’я трохи дивне, але в нашому слов’янському роду, як бачиш, добре прижилося, не згірш як у персів. Мабуть, мої предки любили бути оригінальними. Ну і я весь в них.

— О! Це я вже помітила! — хмикнула Іванка.

З кухні, витираючи на ходу руки, вийшла мама. Гість поштиво схилив перед нею голову і простягнув букет її улюблених білих хризантем. А тоді повернувся до Іванки.

— Це тобі. Тоня казала, що ти ласунка…

Вона незчулася, як велика коробка чорносливу в шоколаді опинилася у її руках. Хотіла сказати: «А Тоня — хитрунка». Але уявила праведний гнів старшої сестри, яка вже велично випливала з кімнати, похитуючи тонким станом, наманікюрена і напарфумлена, й прикусила язика. Стояла, розгублено притискаючи коробку до грудей. Дивилася на гостя, якогось такого… нетутешнього, справді схожого на чужоземного царя — високого, широкоплечого, з відкритим засмаглим обличчям і чорним смоляним чубом. Від нього йшли флюїди неприборканої сили і магічного чоловічого тепла. Це тепло пронизало її від пальців правої руки, до яких торкнувся Дарій, коли вручав цукерки, аж до грудей. Ось солодка щемлива хвиля добралася до самісінького серця. Дзі-і-інь! Наче льодяна бурулька, поцілована сонцем, зірвалася з гілки, дзенькнула об асфальт і розлетілася вдрузки. А замість неї… Ой, що ж там, замість неї?

Тоня насмішкувато глянула на Іванку своїми мигдалеподібними зеленкувато-жовтими, як у кицьки, очима і лагідненько, як це вміє тільки вона, протягнула:

— Будеш, сестричко, налягати на солодке — колобочком станеш. Ти ж у нас і так уже нівроку… Он щоки, як пампушки, — мало не луснуть.

Іванка спалахнула, вибігла з передпокою до кімнати і кинула коробку на стіл. Ох уже ця Тонька! Ох і Тонька! Спочатку підказала своєму кавалерові, які цукерки Іванка любить (інакше чому б він приніс саме чорнослив у шоколаді), а потім вколола її ними ж у самісіньке серце. Пампушки… А вона… вона… Барбі блондиниста! Кицька дряпаста! Тигриця пазуриста! Мисливиця за кавалерами!

Тоня — повна протилежність Іванки. Ніби вони й не сестри, ніби росли не в одній квартирі і їх виховувала не одна мама, що мала великий вчительський досвід. Темно-руса Іванка — «булочка з родзинками, до якої завжди липнуть всі гнані, голодні і скривджені» (визначення подружки Лесі). А Тоня… О, Тоня й справді нагадувала граційну білу кицьку, яка час від часу випускає налаковані пазурчики і з лагідного муркання переходить на тигряче рикання. А ще вона й справді має добре розвинений інстинкт мисливиці. Звісно ж, не на зайців чи нещасних баранів, а на женихів. Хоча, як спостерегла Іванка, деякі сліпо закохані в Тоню мало чим відрізняються від тих, що бекають.

Уперше старша сестра вполювала свою здобич ще на третьому курсі університету. Вибрана нею дичина була сином директора банку. І одруження, і розлучення, і рік життя поміж цими двома датами були такими бурхливими, що Іванка цілком погоджувалася зі словами сусідки тітки Лізи: «Це був не шлюб, а діагноз». Діагноз, слава Богу, виявився не смертельним. Як тільки татусів банк лопнув, наче мильна бульбашка, його юний «нарцис» вилетів від Тоні, мов корок з пляшки шампанського, — разом з його барськими (від слова бар) походами, універівськими «хвостами» та періодичними спалахами диких ревнощів. Вигнала його Тоня, хутко видужала і забула. Начисто. Ніби його ніколи й не було.

А зразу після отримання диплома вискочила заміж за власника продуктового магазинчика, розміщеного на першому поверсі їхнього будинку. Той буквально осліпив її блиском свого сріблястого «рено». Блиск виявився секонд-хендівським, притрушеним роками і курявою довгої дороги, що пролягала від німецької автобарахолки через Польщу. А підприємницька фортуна чомусь хутенько відвернулася від Антоніниного чоловіка. Він відкрив ще дві крамниці, набрався кредитів, але невдовзі довелося позбутися навіть затишної квартири, заставленої під позику. І Тоня повернулася додому, ображена на свою невезучу долю і зла на цілий світ.

— А може, все у нього ще наладиться, — несміливо заікнулася мама. — У тюрму за борги не посадили, а статки — діло наживне. Він непоганий чоловік. І так любить тебе… Ну не вийшло з комерцією… Але ж він фізмат з червоним дипломом закінчив… У нашій школі вчитель математики якраз на пенсію пішов. Я б поговорила з директором.

— Я виходила заміж за бізнесмена, а не за якогось там вчителя. Ви б мені ще бомжа порекомендували! — відрізала Тоня, грюкнула дверима і кілька днів проплакала у кімнаті, у якій раніш жила з Іванкою, а тепер експропріювала для себе.

Після другого розлучення вона вже не поспішала ставити штамп у паспорті. Вибирала наступного претендента довго і прискіпливо. І таки вибрала. Найкращого. Найнайнай… Бо хіба ж може бути хтось кращий за Дарія? Та Іванка б за ним — хоч на край світу! Але Тоні так далеко мандрувати не треба було. Спочатку вона пішла до рагсу, потім до вінчання. А тоді — у новеньку Даркову квартиру.

Новосілля було небагатолюдним: молоде подружжя і двоє хлопців з Даркової роботи, Дарків батько, мама з Іванкою і Тоніна однокурсниця Світлана — руда кучерявка з бюстом важкоатлета. Іванка давно помітила: Тоня ще в школі вибирала собі в подруги невродливих дівчат. На їхньому фоні її фігурка і біле пряме волосся мали особливо ефектний вигляд.

Коли вже перейшли до кави, Дарко поклав на стіл коробку чорносливу в шоколаді й усміхнувся до Іванки:

— Твої улюблені, ласуночко!