— Не бійся. Усе буде добре, — з натугою прорвалося крізь стиснуте Любчине горло.

Усе у них буде добре. Усе добре… У них… Авжеж… А в неї? Що ж, у неї є Леля. Як вона зрадіє, коли Любка прийде! Зараз вони поснідають. А потім вона сяде вишивати (пора б уже тому рушнику раду дати) і буде розказувати Лелі про дитинку… Яка вона смішна, зморщена, ніби старенький дідусь, і як… на Луку схожа…

Уже розвиднілося, коли підходила до свого обійстя. Не підходила, а добігала, бо небо накандибасилося і збиралося ось-ось обрушитися весняною зливою. А ось і перший грім. Але чого це він котиться лугом, від Любчиної хати? Та це ж… постріл! Скинула важкезні гумові чоботи і босоніж рвонулася розверзлою тванню додому. Ворота не зачинені. І Леля не вибігла назустріч. Під серцем замлоїло. Вскочила на подвір’я. Чия це спина? Борухова? Луки? Налетіла і з розгону вдарилась у неї кулаками. Але постріл пролунав знову. І знову… Леля голосно вискнула і впала на веранду. Голова відкинута назад, лапи випростані, в очах здивування: за що?

— За що? — закричала Любка. — За що?!!

Чоловік, це таки був Борух, перевів на неї осоловілі очі і похитуючись, як п’яний, пішов з двору.

Дощ лив цілий тиждень. Затопило майже всі двори, у погребах потонула городина — люди поспішно витягали її, заносили до хат і сушили прямо на підлозі. Здавалося, поліське Сильце ось-ось піде під воду, як забутий острівець в океані. Але рівно за сім днів небо зачинило свої шлюзи.

Село, спочатку приголомшене і зайняте спасанням бульби та буряків із затоплених погребів, почало оговтуватися і шукати винуватця цього весняного лиха. Згадали і перезву, і вбиту вовчицю, і Любчине голосіння над нею. «А де то бачено, щоб над звіром голосили, гей би над людиною?» Наелектризований балачками гурт посунув до Любки. Але ні в дворі, ні в хаті не застали нікого. Тільки відчинені дубові двері сараю голосно поскрипували під рвучкими поривами вітру.

А за кілька днів біля Заозерного виловили човна, що прибився сюди з Сильця. Впізнали його за написом «Шкільний» — саме ним перевозили сільських школярів. Хтось вирвався на ньому в таку страшну негоду і чи то потонув, чи все-таки прибився до берега, але не прив’язав утлу посудину, відпустив на воду…

Любки в Сильці більш ніхто не бачив. Зате як тільки спала вода, посунула на село нова пошесть — вовки. Мало не щоночі з чийогось хліва то коза зникала, то кролі, то підсвинок. Люди вже й з рушницями біля хат ночували, і капкани у дворах ставили, але сіроманці обминали їх, тінями прослизали мимо, робили свою справу і розчинялися в темряві, як примари.

Навіть у газеті написали про це нахабне дике полювання вовків на Сильце — мовляв, нападають сіроманці, бо їсти їм нічого: повінь забрала чимало дрібнішої звірини, якою вони харчувалися, от голод і гонить їх з лісу до людських осель. А обминають вони всі пастки тому, що заправляє зграєю не чистокровний вовк, а вовко-собака, а мо’, й просто здичавілий пес. Такий чотирилапий отаман вовчої банди особливо небезпечний — він дуже розумний, бо набрався у людей не тільки мудрості, але й хитрості, добре знає людські звички, може, навіть читає думки. От і проводить зграю мимо пасток.

Гілько Курдик як головою об лід вдарився.

— То Любчина вовчиця! Неїна прихисниця! Вона, і тіко вона! От хоч ріжте мене на кавалки! Виходила її ота відьма потомственна, наврочиця холєрська, вилікувала, поставила на ноги і відправила у ліс. А мо’, й сама з нею пішла. Вона така! А що не може простити людям, то й насилає оце лихо ікласте на нас. А чого сторожа пропускає ту напасть лісову? Так через неї ж, через Любку, — напускає вона туману на людей, присипляє, щоб ніц не чули і з ружжа не пульнули.

Хтось вірить газеті, а хтось — дідові. Але над усіма разом, як чорна хмара на небі, зависла тривога. Положевці першими заговорили про переселення, а вже перед Зеленими святами взялися розбирати дерев’яну хату і перевозити її до Заозерного. Деревина міцна, казали, на новому місці хата ще сто років простоїть. А тут… Лісгосп закрили, школи немає, клуб вибитими вікнами глипає, покинуті хати розвалюються. Та ще й скоро вовків буде більше, ніж людей.

За Положевцями потягнулися й інші. Дід Гілько з самого ранечку перекочувався від обійстя до обійстя, перехиляв чарчину-другу за переїзд: «Щоб вам щістє і здоровлє приумножалося, щоб на новому місці були тіко добрі вісті», а тоді робив крутий розворот:

— І куди оце ви-те зібралися, як боцюни в ирій? Хіба по той бік озера земля медом намазана? Хіба там в коперації по півлітри щодня задарма дають? Страхопуди! Перебіжчики! Думаєте, як кинете село вовкам, то вони відчепляться од вас? Еге! Ждіте з моря погоди! Хіба вони за капустою сюди приходять? Їм голови ваші капустяні подавай! Їм погибель ваша потрібна! Бо то не просто вовки, не просто так. От! Вони й там вас знайдуть! Любка і неїна вовчиця і туди їх приведуть. От спомните мої слова! Я ж казав — ще тоді, як весіллє гуляли, як перезва йшла, треба було істребити ту чужаницю сіру. Срібного набоя треба було в ружжо. Я ж казав…

Захмелілого Гілька випихали у плечі. Його варнякання розтриюджувало і так стривожених людей, але нікого не зупиняло. Обійсть ставало все менше, село потроху згорталося, ховалося під зеленими заростями чагарників та бур’янів, як безлюдний острів під штормовими хвилями океану.

Перс і ласунка

Що далі від Даркової хати, то більше сердилася сама на себе: ну навіщо було брати цей бісовий ровер? Ну навіщо? От горе-велосипедистка… Чи як там по-тутешньому — горе-роверистка? Могла ж зізнатися, що пробувала крутити педалі на такому крутому драндулеті ще пуцьвірінком зеленим, коли до бабусі на канікули їздила. Та й робилися ті не вельми вдалі спроби на рівній дорозі. А тут, на цьому забутому Богом і людьми кривулястому закутку поліського напівсела-напівмістечка, — вибоїна на вибоїні. Так і дивися, щоб не беркицьнутися у котрусь та не зламати собі шию. От замість того, щоб намотувати кілометри верхи, тягне тепер за собою цю стару залізяку з двома колесами, виготовленими ще за царя Гороха. Добре хоч на собі не несе.

Звісно ж, могла б сказати… Але ж він:

— Вибачєйте, паняночко-городяночко: метро в нас немає, гелікоптери тимчасово не літають, тролейбуси передбачаються у тридцять п’ятому столітті… Пропоную взяти чудо людської цивілізації під назвою «ровер». Бо до автостанції далеко, а дощ уже на носі. Не хотілося б, щоб такого симпатичненького змочив.

— Але ж…

— Ніяких «але ж». Поставиш у касирки. Там така руденька веснянкувата фіфочка у віконечці, Олею звуть. Вона тут неподалік від мене живе — часом навіть забігає, молоко приносить. Від автостанції і доставить ровера. А не доставить… Не велика втрата — все одно він мені вже… як зайцю стоп-сигнал… У мене теперички своя машина.

І голосно ляснув долонею по блискучому колесу візка.

От якраз після того «як зайцю стоп-сигнал» та ляскання її наче перемкнуло. Хотіла щось сказати — слова застрягли в горлі, аж дихати стало важко. Спробувала їх проштовхнути, а вони ледь висковзували і леденіли на льоту, як дощові краплі на морозі, тільки — дзінь-дзінь об тишу. Закашлялася і замовкла. Зімітувала усмішку одерев’янілими вустами, ніяково подивилася у Даркові очі. А в них…

А що в них?! Насмішка? Настороженість? Здивування? Вдячність? Хіба вона могла вгадати, що у його чорнющих перських очах? Вони завжди були для неї загадкою. Загадкою і залишилися. Взяти б і запитати, отак-от навпростець: «Що означає, ваша величносте Дарію Другий, ваш погляд на рабу Божу Іванну?» Але хіба він скаже? Тільки засміється і знову заховається за той сміх. Ет… Вивела із закапелка тісного коридорчика велосипед і повела бруківкою в бік центру. Хай уже буде так, як він сказав.