Старенька, але ще міцна цегляна хата під сірим шифером зустріла її заплаканими вікнами у блакитних віконницях — щойно пройшов дощ. З таких же блакитних, але вже трохи облущених дверей війнуло сумішшю міцних ароматів висушених трав і свіжої дерев’яної стружки.

— І кого це Бог зранку тобі послав, Одарку? Майбуть, знов за цяцьками твоїми прийшли…

За старечим шамкотінням почулося човгання ніг, і на Іванку цікаво блиснули дві, наче поволокою покриті, ягоди-тернини, заховані за глибокими зморшками. Голова бабусі, обмотана кількома хустками, була схожа на капустину.

— От візьму й собі навчуся ті візігорки з дерева стругати. Лучче буде, як ото в лісі над травою та корінцями гнутися. Ноги вже не слухаються, спина дерев’яніє… Ох-х-хо-хо… Ну вживай, Одарку, та на ноги ставай… Он яка городська панянка до тебе! А ти розсівся в колясці і цяцьками бавишся, як дітвак… Бувай, кавалєр. У мене ще повний город роботи…

Дарій виїхав з другої кімнати. Поверх темного світера — сіра кацавейка з кількома кишеньками, застібнутими на «блискавки», волосся ледь-ледь притрушене сивиною. А очі — такі ж, як і були: чорнющі, трохи примружені і чи то насмішкуваті, чи збентежені.

— О! Яка гостя! Паняночка-Іваночка! Якою ж ти красунею стала! Певно, хлопці штабелями біля твоїх ніжок падають. Вгадав? І які ж це навіжені вітри вигнали тебе з обласного Бродвею і занесли аж у нашу поліську глухомань?

Вона не знала, як сказати. Опускала руку в сумочку і знову висмикувала, наче торкалася жарини.

— Та що там у тебе? — засміявся Дарій. — Може, чорнослив у шоколаді? То давай хутчіше сюди свої лагодзінки! Відкрию тобі величезну таємницю — я також ласун і також найбільше люблю чорнослив у шоколаді.

Не забув, виявляється, згадав-таки! Іванка спалахнула і рвучко вийняла невеличкий пакунок.

— Це від Тоні. Вона передала…

— Мабуть, у нашому поліському лісі великий африканський слон здох, — усмішка враз зійшла з Даркового обличчя. — Тільки я щось про це не чув — не донесло до мене цю сенсаційну інформацію наше БіБіСі. Знаєш, що таке БіБіСі? Радіостанція «Баба бабі сказала». Ну не дивися так, ласунко… Ти ніколи не вміла обманювати. І не вчись. Воно тобі треба? На цьому світі брехунів і без нас з тобою вистачає.

— Але ж…

— … Людина може змінитися. Усе вірно, ласуночко. Може. Люди іноді переживають такі житейські драми, які перевертають все їхнє життя і змінюють їх самих. Можливо, і наша Барбі змінилася. Але могла б і сама навідатися, просто, як добра знайома, все-таки ми три роки разом прожили. Що там вона передала?

— Гроші.

— Гроші?!

— Ти ж залишив їй квартиру… А тепер… Мама казала, що такі операції за кордоном роблять. Але ж ти, мабуть, не маєш стільки грошей…

— Навіть якби це було так, я б не взяв. Скажи Тоні, що мені грошей не треба. Не треба!

Даркове обличчя спохмурніло, затремтіли губи. Він різко крутнув праве колесо візка і відвернувся. Широкі плечі здригнулися. Чи це їй так здалося? Іванка відступила до дверей. Але він ніби спиною відчув цей порух і зразу ж повернувся назад.

— Та ти чого? Чого ти? Тільки приїхала і вже до порога задкуєш. Проходь, роздягайся. Зараз будемо чай пити. Такого чаю ти ще в житті не пила. Мені справді не треба грошей. Он бачиш, чим займаюся? — провів рукою по дерев’яних фігурках, кошиках, шкатулках. — Прибутковий, скажу тобі, бізнес… Не віриш? Ну-у-у, може не такий уже й прибутковий, зате прожитковий — на прожиття вистачає. І нерви заспокоює. А щодо операції… Справді, була така думка — нараяли мені одного ескулапа, тільки не в Німеччині, а за Бугом, у Любліні. Але баба Оляна заповзялася травами, корінцями та мазями на ноги поставити. Мо’, й вдасться. Ти ж бачила, яка це затята бабусенція. Така не відступиться, поки свого не доб’ється. Та й я стараюся, не лінуюся — тренуюся за системою Дікуля, он у тій кімнаті всіляких тренажерів — як у заправському спортивному залі.

Іванка знітилася: Тоня тут ні до чого, це мамині гроші. Так-так, мамині. Вона просила перед смертю передати їх йому і якщо він не візьме… Це просто неможливо, не можна не виконати заповіт, бо тоді Іванка все життя буде носити гріх на душі.

— Гріх і свята ласунка! Та такого просто бути не може! Не сміши мене, дівчинко!

— Я не дівчинка! — спалахнула Іванка.

— Ах пробачте, панянко! Я ж, здається, уже сказав, що ви славно виросли і чарівно розцвіли! Ваша краса аж засліпила мене. Ну пробач, пробач дурного. І не дивися так жалісливо. Не треба… Я тут трохи сентиментальним став… Багато, знаєш, думав, часто сам з собою говорив. Але жалості мені не треба. Не смій мене жаліти! Це мене ображає. Зрозуміла?

Іванка кивнула.

— Ну от і домовилися. Не буду тебе дурити: оцими дерев’яними цяцьками не дуже заробиш. Та я їх більше роздаю, ніж продаю. Це скоріше арт-терапія для душі. Але ж не забувай, що я ще й непоганий юрист. Ноги не слухаються, а голова працює, як часовий механізм. Знайомі й досі звертаються за консультаціями, своїм знайомим мене рекомендують. Звісно ж, поради по телефону — не зовсім те, що в місті на місці. Але… Усе добре, Іванко. Усе добре! Могло бути значно гірше. Я ж міг не вижити. Міг, правда ж? Але вижив! Вижив і кожного ранку зустрічаю сонце, дивлюся на небо, на ліс, слухаю птахів, розмовляю з добрими людьми, ось тебе, красуню, побачив. Хіба це не чудо?!

Вона знову підтакнула. Він склав перед собою долоні, ніби перед іконою, і вклонився самою головою.

— Отож давай зробимо так. Ти мені віддала те, що вважала за потрібне віддати. Господь це бачить. Чуєш, Господи? Раба Божа Іванна передала мені ці паперові знаки людського достатку з ликами наших українських світочів. Тепер вони мої і я маю право розпорядитися ними як захочу. А я, Боже, хочу подарувати їх цій чарівній панянці. Бо вона молода, гарна, розумна, їй ще треба заміж вийти, дітей народити. А я і так не знаю, куди свою валюту дівати. Другого візка мені не треба, трави та дерево для роботи баба Оляна безплатно приносить (не забудь, Боженьку, записати це до її заслуг на цій грішній землі), на бали не ходжу, на дорогі черевики витрачатись не треба. Отож урочисто вручаю тобі, панно Іванно! Ах, не хочеш! Тоді я їх… у грубку вкину. Бачиш, який вогонь — за мить від цього пакуночка тільки жменька попелу залишиться. Ех, ласунко! Погано ж ти мене знаєш…

Вона сиділа, пила чай з травами і плакала. Він дивився у вікно. Відблиски вогню танцювали у його довгому аж до пліч волоссі, червоно відтінювали чорну щетину на вилицях і підборідді.

— Пробач, Іванко. Ти справжнє диво. Диво з родзинкою. От слово честі… Я це зрозумів ще тоді, як вперше прийшов до вас, як тільки побачив тебе. Але тобі тут нічого робити.

— Ти сказав, у місті міг би більше зробити як юрист…

— Вочевидь.

— У мене ж дві кімнати. Я б…

— Відставити!

— А можна я?.. У мене ж зараз відпустка…

— Не можна! Вибачєйте, панянко, метро в нас немає, гелікоптери тимчасово не літають, а тролейбуси передбачаються у тридцять п’ятому столітті… Пропоную чудо людської цивілізації під назвою «ровер». Бо до автостанції далеко, а дощ уже на носі. Не хотілося б, щоб такого симпатичного змочив…

Він так спритно сховався під маску іронії. Але маска не трималася на обличчі.

— Та їдь же, кому кажу! Геть звідси! Мотай до свого міста! Теж мені мати Тереза! Своє життя влаштовуй. То біля хворої мами сиділа, навіть на побачення не мала часу піти. А тепер з чужим калікою мороки хочеш набратися?

— Ти не чужий. І не каліка!

— Поспішай, ласуночко. Бо скоро дощ піде.

Вона таки не встигла. Поки дотягла драндулета до центру селища, дощ ушкварив як з відра. Поки дочвалала до автостанції, промокла до нитки. І куди тепер їй діватися з цим ровером? Кому його залишити? Замість руденької веснянкуватої касирки Олі за віконечком якась сердита тітка сидить. Блимає на всіх окулярами, як контролер на «зайців».

— А хто за ровера отвічати буде? Я, чи шо? Оставиш, хтось вкраде, а мені тоді платити.