…Хлопці біля гайка грають у війну.

— Хенде хох! — репетує Вітько і штовхає його у спину.

Йому не боляче, але він кривиться як середа на п’ятницю.

— Не штовхайся, бо татові скажу!

— Кому-кому? — сміється Вітько і нависає над його головою.

— Татові. Він льотчик… Скоро прилетить і тоді…

— Малий, а ти часом не бре?

— Ой бре! — зупиняється біля Вітька Юрко.

Хлопці сміються. Аж за животи хапаються. І чого їм так смішно?

Він біжить додому, вскакує у кімнату, лягає горілиць на стареньку канапу і тихо плаче. Якби вони розпитували його, якби навіть заперечували, він би їм розказав. Але вони сміються. І він не знає, що робити. Але ж робити щось треба. Мама, здається, вже забула про тата, он пригощає на кухні дядька Михайла. А той дядько… Ну куди йому до Костевого батька! І він приймає перше у своєму житті рішення.

Ледве дочекався ранку. Прокрався на вулицю і гайда до автобусної зупинки. Затесався в гурт, ніхто й не запитав, з ким він і куди їде.

Люди повисковзували з автобуса, як шпроти з банки. Водій з рудою копицею на великій круглій голові роззирнувся по салону і нагледів чорнявого чубчика, що ледь виднівся за спинкою сидіння.

— Шановні пасажири! Кінцева зупинка! Райцентр! Кому до раю — направо, кому до центру — наліво. Хм… А хто тут заєць — тому до лісу.

Костик сповз із сидіння і почимчикував до виходу. Але широка долоня, поцяткована рудим ластовинням, раптом вхопила його за плече.

— А де ж, зайчику, твоя мамуня? Де твій татуньо? Немає? Кепські, значить, наші заячі справи. Доведеться тебе хоча б до дядька відвезти — він тут недалечко, у міліції працює.

Так скінчилася його перша мандрівка. Мама сварилася, кричала, що він стане таким же перекотиполем, таким же неприкаяним волоцюгою, як його непутящий батько. А дядько Михайло спокійнесенько щось мугикнув і витягнув зі штанів паска.

— Зло треба присікати зразу, поки воно не виросло.

Вночі йому приснився сон. Ніби він дивиться на небо, а там зірка літає. Не падає, як ото метеори, а літає, кружляє над їхнім селом, потім — над садибою. Кость придивляється — а то не зірка, а літак. Ось він зависає над їхнім подвір’ям і сідає прямо перед кущем бузку. Вітько і Юрко щодуху біжать від своїх дворів, перескакують через тин.

— Це мій тато прилетів! — гордо пояснює Кость.

— А я, дурний, не повірив тобі, — за звичкою смикає себе за праве вухо Вітько. — Давай мир миром! Тільки не кажи батькові… ну, про те саме. А то він нас не захоче покатати на літаку.

Він мовчить. Яке йому діло до Вітька і Юрка? До нього тато прилетів! Він підбігає до кабіни, її блискучі дверцята відчиняються, і на траву вискакує тато. Він пахне хмарами і трохи літаковим бензином.

— Це добре, — каже, — що ти мене шукав. Хто шукає, той знаходить. От я і знайшовся.

Тато бере його на руки, підкидає високо над головою. А потім вони йдуть разом до хати. І він спить аж до ранку біля тата. Прокинувся, розплющив очі — нікого.

Сліди від солдатського паска вітчима скоро загоїлися. А мамині слова про волоцюгу так і залишилися, як рубці від ран. Спочатку він зовсім не вірив сказаному нею. Потім не зовсім вірив. А тоді подумав: ну що ж, може, й так, може, тато й неприкаяний, і волоцюга. Але цьому вітчимові, який звалився на нього як сніг на голову і тільки й знає, що хапатися то за пляшку, то за солдатського паска, цьому противнющому, пузатющому Михайлові-шкандибайлові до його тата — зась.

Згодом він все-таки добрався і до районного центру, і до обласного, і до Києва, і до Бреста, і до Одеси… Це вже були не пошуки тата — ха! спробуй знайти серед тисячоголосого людського юрмиська того, кого ніколи й не бачив! — а протест проти вітчима. Але цей бунт нічого не дав. Вітчим залишився з мамою. А Костя забрали до інтернату — як важкого і некерованого.

По закінченні школи-інтернату «некерований» Кость міг складати іспит з географії за своїми мандрівками. А міг поступити на історичний або філологічний. Бо ніхто в інтернаті не читав стільки, як він. Книжкові подорожі ніби продовжували ті мандрівки, в яких він бував і з яких його вперто повертали до інтернату. Прокручуючи їх ночами у своїй неспокійній голові, він іноді вже й не міг відрізнити, що ж було насправді, а про що він прочитав. Іноді пережите і прочитане спліталися в один клубок, витворювали якийсь паралельний світ, заглянути в який він не дозволяв нікому. Це була тільки його таємниця.

Та майже весь їхній клас після випуску традиційно направили у профтехучилище — вихованці школи-інтернату мали поповнювати робітничі лави держави, яка їх утримувала.

Після профтехучилища — вже керовані мандри. Скерували його до Луцька, малярем-штукатуром у будівельну бригаду.

— Пий! — наказав після першої ж робочої зміни напарник, немолодий уже дядько, до якого його підселили у гуртожитській кімнаті, і підсунув наповненого до половини гранчака.

— Не п’ю, — відсунув гранчак Кость.

— Пий!

— Не буду! — вперся Кость, якому горілка завжди нагадувала про вітчима, а тому була й ненависна, як і вітчим.

— Значить, і строїтєля з тебе не буде! Слабак ти, пацан! А слабаків у нашій бригаді не люблять. Вилетиш отсєля на вулицю, як корок з шампанського, — махнув рукою чоловік.

Як у воду дивився. За два місяці він і вилетів. Але не на вулицю, як обіцяв п’яненький пророк, а до армії. Зразу після того, як у військкоматівській перукарні збрили довге хіппівське волосся, його відправили у Чернівці, в «учебку». А за шість місяців — довга мандрівка аж до Якутії, на берег річки з дівочою назвою Яна.

Пробув там недовго. Перекинули на станцію Хані. Станція — такий собі присілок на кілька сотень людей, зведений спеціально для будівників БАМу. Молоді сім’ї ще прибували, потрібне було житло, а відповідно — і будівельники. А що їх не вистачало, то використовували солдатиків, особливо з будівельним досвідом.

Перед самим дембелем Костя і ще кількох хлопців викликали у штаб.

— Комсомольці? — суворо, як на партизанів при допиті в гестапо, глянув комсорг.

— Так, товаришу лейтенат! — дружно відчеканили хлопці.

Кость здивувався: хіба комсорг сам цього не знає? Хіба це можливо — служити в армії і не бути комсомольцями?

— А знаєте, де зараз місце кожного свідомого члена ВЛКСМ?

Поки Кость думав, де ж саме воно, оте місце, комсорг не витримав.

— На всесоюзній ударній комсомольській будові — Байкало-Амурській магістралі. Чи не так, рядові?

— Так, товаришу лейтенант! — не так уже й впевнено відповіли солдати.

— От ми і пропонуємо вам залишитися і попрацювати. На прокладанні Північномуйського тунелю.

Тунель, пояснив комсорг, — частина Байкало-Амурської магістралі. А споруджувати БАМ — це велика честь. Дуже велика. Бо БАМ — це найдовша у світі траса, вона перерізає сім гірських хребтів, пересікає одинадцять великих рік, проходить через двісті залізничних станцій, несе цивілізацію Сибіру і Далекому Сходу.

— І вона твориться нашими руками! Подумайте тільки — руками молодих будівників комунізму! Та заради цього життя не шкода віддати! — патетично завершив комсорг роти. А потім перейшов до обіцянок. Обіцяв мало не золоті гори: і високу зарплатню, і вступ до інститутів, і власні квартири у новобудовах.

Уже на місці, у Бурятії, Кость дізнався, як розшифровується абревіатура БАМ самими його будівниками — «Брежнев абманывает молодежь». Але обманутим залишався майже п’ять років — поки не закінчив заочно технологічний інститут в Улан-Уде. Проламував непіддатливий Муйський гірський хребет, перевозив через новенький Чортів міст, що завис над річкою Ітикит на тридцятип’ятиметрових двоярусних опорах, кам’яну породу та дерев’яні шпали, у вихідні ловив рибу, інколи навідувався до клубу.

Десь там, у центрі великої імперії, все тріщало по швах і йшло шкереберть. «Єдіная і нєдєлімая» розпадалася на шматки. Поставали нові незалежні держави. Чимало будівників покидали вже не свою територію і поверталися до тих держав. Він також облишив лупання скель і прокладання шляху, яким (так він тоді думав) йому вже ніколи не доведеться їздити. Разом з двома колишніми салагами поїхав у Тюменську область, на бурові вишки. У Сургуті за вахтовим методом працювало багато українців, у тому числі і з Західної Украни. Вахтовики з нетерпінням чекали закінчення контракту, щоб вирушити звідси. Запах свободи п’янив і вперто манив їх додому.