Навіть попри те, що я забув взяти із собою додаткові прокладки від протікань, вчора видався гарний день.

Еф’є сказала нам, що екскурсія припаде їй до душі. Я мав би здогадатися, що наша аматорка-орнітолог приведе нас до пташиного парку Авіфауна. І хоча я й не в захваті від птахів (у тому, як вони зиркають своїми маленькими оченятами-намистинками, я завжди бачу лукавство і злість), я все одно чудово провів час. Еферт поволі стає колишнім Ефертом. Особливо коли заявив, як би він приготував кожний вид птахів, і з яким вином подавав би. Потім Антуан дуже щиро запропонував кулінарну альтернативу. Антуан та Ріа були трохи наївними і не завжди розуміли, коли хтось дражниться, хоч і самі були мастаками в цьому.

Еф’є відмовилася втишити крок і була захоплена своїми пернатими друзями.

Грітьє раз чи два загубилася, та схоже не надто цим переймалася.

Едвард стояв і ледь не засяяв, коли йому дали спеціальну рукавицю, щоби потримати сокола, а Греме — це просто Греме.

Після того як екскурсовод закінчив з нами, ми освіжилися напоями і вирушили на човні у подорож зеленим серцем Голландії, та ще й із напоями на борту.

На вечерю у притулок ми заледве встигли.

Середа, 21 серпня

Мене й досі вражає факт, що тут усім керує заздрість. Щойно ми повернулися з вдалої поїздки, на нас вже чекав прохолодний, чи навіть крижаний прийом інших співпожильців. Багатьом важко навіть змиритися з думкою, що хтось міг розважитися краще за них. Тож сьогодні ми знову бачимо чимало зціплених губ.

Наш клуб «Старих, але ще не мертвих» стає все ізольованішим. Спільний ворог поєднує надміцними узами, але ворожнеча — заразна. Якщо не будеш обережним, то вже невдовзі спіймаєш себе на тому, що ненавидиш усіх решту.

Працівники залагоджували конфлікти, немов учителі початкових класів, намагаючись підтримувати спокій. «Пане Дейкере, чи не могли б ви спробувати бути трохи люб’язнішим з пані Слотхауер? Ходіть-но сюди, чому б вам не присісти ось тут і не випити разом чашечку гарної кави?»

«Я радше запхну імбирне печиво їй у горлянку й дивитимусь, як вона конає в агонії», — ніби чув я Ефертові думки. Насправді ж Еферт не належав до категорії «доброзичливців».

Проте не думайте, що це місце — суцільний зміюшник, бо тут також є й добрі, чемні та співчутливі люди. Хоча їх зазвичай ніхто не помічає.

Четвер, 22 серпня

Не хотів би я грати в лудо^[68] з сином пана Беккера. Він навіть ще невихованіший невіглас, ніж його батько.

Будинок для людей похилого віку «Фирстром» повідомляє членам родин новоприбулих мешканців, що вони «морально зобов’язані» виконувати щонайменше чотиригодинну поденну роботу на місяць. «Фирстром» має на увазі такі домашні обов’язки, як вивести пожильців на прогулянку, пограти в ігри чи розважити їх розмовою. Боронь мене, Боже, від незнайомців, які почуваються зобов’язаними бесідувати з нами, та ще й так відверто оточують удаваним інтересом. Інколи, навіть у колі інших людей, самотність може видаватися значно гіршою.

Обов’язкова перевірка на волюнтаризм також демонструє, що є й такі родичі, які завітавши, просто так не підуть. Один із трьох пожильців, залучених до експерименту, мав родича, який проводив у притулку понад двадцять вісім годин і все нишпорив по коридорах. Якби хтось із цих волонтерів прийшов до мене і я цей прихід стерпів, то я добровільно кинувся би під автобус.

От тільки не знаю, чому про таку підтримку просили лише нові родини. Можливо, боялися, що їх захлисне хвиля добровольців.

Наша директорка, пані Стельваген, дуже давно не показувалася внизу. Анья доповіла, що її викликають на численні зустрічі з начальством. Їй не вдалося з’ясувати причини. Схоже, що звіти та протоколи більше не потрапляють їй до рук.

П’ятниця, 23 серпня

Мене оштрафували! За те, що проїхав на своєму мобільному скутері на червоне світло. З’ясувалося, що за мною їхав полісмен на гірському велосипеді. Коп не прийняв мого заперечення, що оскільки я їхав зі швидкістю лише у 6 км/год і виконував правий поворот, то не становив небезпеки для себе чи інших.

«Червоний — це червоний! — сказав він, додавши з ноткою гордості в голосі: — Гадаю, ви найстаріший з-поміж усіх, кого я коли-небудь зупиняв і штрафував».

Там був і його напарник, якому, схоже, було ніяково. Це точно не той арешт, яким варто хизуватися на вечірках.

«Хіба ваш колега не має кращого рішення?» — не втримався я.

Ні, він не мав.

Еферт мало зі стільця не впав зо сміху, коли я йому розповів. Тепер про це знає вся кімната. Я або герой, або хуліган — думки розділилися.

У вівторок — екскурсія Грітьє. Греме потайки спостерігав за нею, бо вона непокоїлася, що наробить помилок. Вона могла щось наплутати з часом чи місцем, та й хід її думок інколи збивався. Минулого тижня, чекаючи візиту сестри та племінниці, вона прийшла додому з двома кілограмами різноманітного печива. Вона, мабуть, переплутала кілограми й унції: двох унцій було би задосить для трьох людей. Грітьє той пакет здався завеликим, а вартість зависокою, проте пані в пекарні поводилася так, наче у двох кілограмах печива не було нічого незвичайного.

Вона посміялася з себе, хоча й не дуже щиро.

Печиво розділили між усіма її друзями та знайомими.

Субота, 24 серпня

Арабська весна вже більше не проходить нормально. Мені не спадає на думку будь-яка інша пора року (осінь?), яка б точно описала нинішні тутешні проблеми. Але арабам не варто чекати багато співчуття від місцевих. Загальна думка зводилася до того, що якщо ті ісламісти настільки схиблені на веденні священної війни, то краще їм воювати між собою. І нікого не будити вночі.

Скасування укомплектованих турів до Пірамід нажахало більше, ніж тисяча смертей.

«Моєму синові просто доведеться попрощатися з усіма тими грішми. Дві тисячі євро спустили у Ніл!» — лементувала пані Дьорло.

Проте фотографії малих дітей, які задихнулися від отруйного газу, переконали навіть тутешній безпечний маленький світ, що відбувається щось і справді страшне.

Ми можемо постійно скаржитися на систему догляду за людьми похилого віку, однак система охорони здоров’я в Англії теж не суцільні веселощі, бо там старі пацієнти скаржаться на те, що їх морять голодом. Можливо, тому, що на їхню годівлю потрібно багато часу. Хтось поскаржився на те, що дзвіночок виклику залишили там, де пацієнт не міг до нього дотягтися. Мабуть, це заощадило персоналу трохи часу та зусиль.

Та все не так страшно й похмуро: надворі прекрасне літо, і вчора я з Еф’є провів майже дві години в кафе на свіжому повітрі. Приємне товариство і для розмови, і для мовчання. Без відчуття незручності. Просто захопливий день. Ми повільно брели додому. Я ненадовго забрав зі сховища свого ролятора, бо Еф’є сказала, що ні за які гроші не поїде зі мною на скутері.

Неділя, 25 серпня

Грітьє показала мені фото «Пляжної кімнати» у будинку догляду «Щасливі дні». (Подібні назви завжди викликали у мене недовіру). Її облаштували спеціально для недоумкуватих пацієнтів, зробивши схожою на морське узбережжя. Доповнили штучною подобою сонця й опудалами чайок. Ви чуєте плюскіт хвиль, а вентилятори створюють легкий бриз.

Це повинно було заспокоювати пацієнта, який страждає від старечих хвороб.

Грітьє поцікавилася, чи варто їй купити собі нове бікіні. Посміхаючись, вона сказала:

«Що ж, Хенку, що є, то є. Чи радше: що буде, те буде. Я прийму, коли це прийде».

Я все більше захоплювався тим, як вона готувалася зустріти майбутнє.

Грітьє каже, що мій погляд на недоумкуватість — погляд режисера фільму жахів. Щодо цього вона має рацію. Сьогодні я дозволив собі (незаконно) зазирнути до замкненої палати і побачив трьох старих пані, які байдуже дивилися «Телепузиків»^[69].