А можливо… цей репортаж — ще один трюк? Як і історія про притулок у в’язниці для бідних пенсіонерів у Бреда? (Так, на той я повівся!).

Відбудеться ознайомча бесіда про запропоновану реконструкцію. Правління не виключає, що комусь доведеться виїхати. Приховані мотиви незрозумілі. Час раптом став надважливим.

Ті реконструкції — то, мабуть, останнє, що Анья зможе таємно винести з ворожого штабу. Вона вирішила добряче скористатися останніми тижнями в офісі на нашу користь, навіть попри те, що знала, що за нею спостерігають. Наслідки її вже не обходили. Директорка знає, що немає сенсу виводити нашого шпигуна на чисту воду. Вона надто добре розуміє, що громадськість майже точно стане на бік Аньї.

Неділя, 1 вересня

У цьому будинку є люди, яких називають просто: Піт, Кіз, Нел чи Анс, не Шторм, Батерфляй, Пердіта чи Меч Ісламу.

Усі ми народилися ще до того, як батьки забагли похизуватися своєю оригінальністю та просунутістю у виборі імен для своїх нащадків. З усіма небезпеками, що приховані в цьому. От ви даєте своїй дочці ім’я Батерфляй, а заодно і прокляття, якщо вона не влазить у величезну балію. Краще б вам було назвати її Бертою.

Цього ранку нас зі скутером можна було знайти на поромі. Мав дивовижну поїздку сонним Амстердаму. Жити в одному з найкрасивіших міст світу — це привілей. Але ним хоча б іноді треба користуватися, інакше який у тому сенс? Тож це я й зробив, уперше за багато років, і планую робити частіше — за умови, що мені відведено ще трохи часу на Землі. Упродовж усього шляху я їхав зі швидкістю «черепахи», тож міг спокійно роззиратися навколо й насолоджуватися краєвидом.

Проте повернімося до важливіших питань: Спілка мешканців запропонувала одноразове підвищення членських внесків, аби покрити вартість привабливої купи призів на різдвяному бінґо. Гарне керівництво повинно бути далекоглядним.

Понеділок, 2 вересня

Нелегко забронювати годинну гру в більярд у неділю. Існує непрозора система резервування столу. Греме, Едвард та я, трохи наполігши та прочекавши півгодини, нарешті отримали часове вікно з 16:40 до 17:20. До того часу ми вже трохи випили. Захмелівши, ми таки добряче програвали, бо, на жаль, коли справа стосується більярду, невизначеність — не надто гарна перевага. Гадаю, ми втрьох набрали менше двадцяти очок.

Проте з іншого боку в нас до певної міри розв’язалися язики. Греме розповідав дивовижні історії зі свого дитинства. Він був наймолодшим у родині з чотирнадцяти хлопців і дівчат. Усі тепер вже покійні. А ще він мав сина в Австралії та дочку в Ґронінґені. Через рік вони з сином навідуються до його дочки, а іншого року донька їде з ним, аби навідатися до сина. У січні він на три тижні летить до Австралії.

«Ось що тримає мене на білому світі — ці поїздки».

Ми кивнули. Він квапливо додав:

«Та ще, звісно ж, ваше товариство».

Бідолашний Едвард. Він мав чимало чого сказати, але, на жаль, його було майже неможливо зрозуміти. Це навіть ще гірше, якби йому було нічого сказати.

«Чому б тобі цього не написати, Еде?» — запропонував Еферт, коли приєднався до нас за випивкою.

Едвард запевнив, що так і зробить. Він пообіцяв писати нам листа раз на тиждень. Ми могли самі обирати — відповідати йому усно чи листом.

Ми вирішили грати в більярд частіше.

Греме збирається зарезервувати для нас постійні години. Він у гарних стосунках із секретарем більярдного клубу.

Вівторок, 3 вересня

Післязавтра мій день народження. Це вперше за багато років я маю вдосталь друзів, щоби варто було влаштовувати вечірку. Я запросив учасників «Старих, але ще не мертвих» випити і попросив Ріа й Антуана організувати апетитні закуски, які я, звісно ж, оплачу. Цим я робив послугу і їм, і собі. Біттербаллен, як завжди, бо без них не обійдеться жодна вечірка, але решта — на їх вибір.

Ні квітів, ні подарунків — тут я був непохитний. Мене здивує, якщо вони послухають.

Грітьє обіцяла прийти, однак я мав пообіцяти їй дещо у відповідь:

«Щойно я з’їду з глузду, будь ласка, позбавте мене всіляких походів».

— Що ти маєш на увазі?

Вона пояснила, що помиляються ті, хто вважає, що людей з Альцгеймером потрібно розважати будь-якими способами, тільки щоб витягти їх з апатії. Бідолах тягають на екскурсії, а вони й гадки не мають, де перебувають, чи пхають у якийсь дивний маленький потяг. Окрім того, їм дають куштувати геть незнайому їжу і змушують приймати поцілунки від цілковитих незнайомців.

«Недоумкуватій людині потрібно три дні, щоби відновитися», — зітхнула Грітьє. Тож коли настане час, просто дозволь мені сидіти в своєму кріслі біля вікна».

Я пообіцяв.

Середа, 4 вересня

Один із наших портьє лише на кілька років молодший за пожильців. Тому він завжди говорить про «старих» і пускає гази так, наче мешкає тут. Він не зовсім портьє, назва його посади — компаньйон у веденні господарства та дотриманні безпеки. Понад усе йому подобається шпетити людей, які ігнорують правила.

Ми з Ефертом виходили на прогулянку. Еферт має звичку прокочуватися крізь двері в ту мить, коли вони зачиняються, тож коли він наближається на інвалідному візку, вони автоматично відчиняються знову. Це не надто подобається портьє Посту (так його звати).

«Вам варто або пришвидшитися, або сповільнитися і зачекати», — суворо сказав він Еферту.

Еферт спроквола глянув на нього, примружився, ніби намагався роздивитися краще, а тоді мовив:

«У тебе з носа шмаркля висить».

Я майже захлинувся сміхом.

Це дещо спантеличило портьє. Чи варто йому проігнорувати коментар? А якщо це правда?

Ми озирнулися, коли виходили з дверей. Він роздивлявся пальця, якого щойно підняв угору для маленького огляду.

«Трохи вправо», — сказав Еферт.

Можна було би трохи перекрутити стару примовку: «Porter, c’est mourir un peu»^[71]. «Швейцар — означає частково помирати».

Я купив алкоголю, що його стало би на три вечірки з нагоди Дня народження. Але краще забагато, ніж замало. З таким другом, як Еферт, рано чи пізно все однаково вип’ється.

Четвер, 5 вересня

Я народився 5 вересня 1929 року. Сьогодні мій вісімдесят четвертий день народження. О дев’ятій годині Еферт стояв біля моїх дверей, чи радше сидів у інвалідному візку — з ретельно продуманою тацею зі сніданком на колінах. Зворушливе видовище. Круасани, галети, хліб, чай, свіжий апельсиновий сік та Просекко. Після надзвичайно фальшивого відтворення «Многая літа» Еферт з’їв і випив більшість принесеного. На сніданок я не надто багато їм.

Я позичив кілька стільців для вечора, бо терпіти не можу, якщо хтось нашого віку муситиме стояти.

Більшість мешканців святкують свої дні народження унизу, в кімнаті спільного користування. Запрошені гості сідають за великий стіл і їм пропонують шматок торта, в той час як незапрошені ошиваються поблизу — в надії, що і їм щось-таки перепаде. Жалюгідне видовище. Мене від такого аж верне.

Мені краще приймати своїх гостей у тіснуватій маленькій кімнатці, адже так нам хоча би ніхто не зазиратиме через плече.

На п’ятницю 13-го я зарезервував гольф-клуб для восьми учасників. Сподіваюся, погода буде така ж гарна, як і сьогодні, оскільки це підвищує шанси на успіх. Не впевнений, що ця ідея така вже й добра. Гольф — це, звісно, гарний спорт для старих людей, але не кожен старий — гарний кандидат для гольфу. Проте надто пізно щось змінювати, адже я вже за все заплатив.

П’ятниця, 6 вересня