Марк тихо мовив:

— Так. Але не з-знайшов. Тому й прийшов до в-вас.

Пауза.

— Вона давно померла. — Бачачи, як витягується хлоп’яче обличчя та круглішають очі, завуч зм’якшилася. — Ти маєш рацію: Софія Ярмуш навчалася в нашій школі, але вона померла до того, як з’явилися соцмережі. Ти цього не знав?

— Ні. — Марк похнюпився й додав: — Пробачте, я не знав.

— Це було… — Єзерська прикрила долонею очі, та майже відразу стрепенулася. — Чекай. — Не встаючи з крісла, вона потягнулася до шафи й узяла з полиці одну з фотографій. Машинально стерла долонею пилюку, потім перевернула рамку. У верхньому лівому куті картонної підкладки темніла написана від руки дата: березень 2003 року. — 2003-го. По-моєму, в квітні Софія захворіла… і згоріла буквально за лічені місяці. — Погляд Марини Антонівни затуманився, жінка втупилася у вицвілу фотографію та хвилину не відводила від неї очей. Зрештою поклала рамку на стіл і перевела погляд на Марка: — Чому ти питаєш про неї?

Підліток покусував губи в пошуках відповіді. Завуч вглядалася в нього, і крихка здогадка, що зринула в голові кілька секунд тому, поволі переростала в упевненість: хлопчакові невідомо про найважливіше.

— То ти, — вчителька говорила повільно, стежачи, як змінюється вираз обличчя хлопця після кожного слова, — не знаєш, що її так і не поховали?

Невідь-чому в Марка на загривку здибилося волосся. Він спершу спантеличено поворушив губами й тільки потім витиснув:

— Ні. — хлопець раптом усвідомив, як двозначно прозвучала його фраза «хочу дізнатися, де вона зараз». — Будь ласка, розкажіть, що з нею сталося.

Марина Антонівна Єзерська довго дивилася на нього, проте, зрештою нічого не запитавши, відвела погляд і через силу почала розповідати.

— Тієї весни її мучив страшний біль у животі. У квітні Софія вже не могла їсти. Я була її класним керівником і одного разу на власні очі бачила, як вона блювала. Жили на шиї заледве не тріснули, вона вивергала все, аж доки з рота не пішла чиста жовч, але їй не легшало. Лікарі поставили діагноз: гострий панкреатит. Звідки він з’явився у такому віці, лікарі пояснити не змогли. Тоді, коли Софію поклали у стаціонар, її підшлункова вже перетравила сама себе й почала перетравлювати найближчі органи. Їй провели кілька операцій, натикали в тіло дренажів, але все марно. Софія пролежала в лікарні трохи більше ніж місяць і померла. — Жінка задумливо провела рукою по рамці. — Це її остання фотографія. У березні 2003-го ми всім класом їздили в Карпати.

— Чому її не поховали?

Завуч пересмикнула плечима.

— Через її бабу. — Єзерська, немов шкодуючи про щось, повільно хитала головою. — Софійчина мама померла під час пологів, батько жив окремо, її виховувала бабуся. Ми в класі зібрали грошей, я віднесла їх старій і попросила повідомити, коли дівчину ховатимуть. Софія була дивачкою, проте в школі її любили, я знала, що багато хто пішов би на похорон. Але бабця так і не зателефонувала. Я тиждень чекала, а потім просто викинула це з голови: вирішила, що стара з якихось причин не мала бажання когось запрошувати. Крім того, був кінець року — багато роботи. Напевно, все так і залишилося б, якби наприкінці травня до школи не навідався Софійчин батько. Почав кидатися на всіх, допитувався, куди поділи тіло доньки. Спочатку ніхто не розумів, чого він від нас хоче. Лише через два чи три дні ми виявили, що Софійчина бабуся забрала тіло онуки з лікарні, а до поховальних служб не звернулася. Ми взялися шукати, ходили до старої додому, намагалися додзвонитися, але вона ігнорувала нас. Я звернулася до юриста й з’ясувала, що в Україні немає інструкцій чи законів, які б зобов’язували дотримуватися якихось правил поховання небіжчиків. — Жінка стиснула й розтиснула долоні. — У нас немає служби, яка контролює, де родичі ховають мертвих і чи ховають узагалі. Розумієш? Ми не могли нічого вдіяти.

Марк не зводив із Марини Антонівни очей.

— Що сталося з тілом? — пошепки вимовив він.

— Я не знаю. Софія померла, баба забрала тіло з лікарні, й більше його ніхто не бачив. Через рік, 2004-го, я дізнавалася в директора Молодіжного кладовища: могили з прізвищем Ярмуш не з’явилося. — Жінка перевела погляд із вікна на Марка й насупилася, немовби згадавши, що перед нею підліток. — Мені дивно, що ти про неї розпитуєш.

Марк почервонів і несміливо показав пальцем на рамку з фотографією.

— Можна подивитися?

Марина Єзерська здивовано підняла брови, проте посунула фотографію до школяра. Зауваживши, як розгублено забігали його очі, тицьнула пальцем у скло.

— Ось це Софія.

Хлопець обережно взяв рамку до рук і втупився в худорляву, середнього зросту дівчину, на яку показала завуч. На знімку півтора десятка всміхнених підлітків згуртувалися довкола зовсім іще молодої Марини Єзерської. Позаду них височіла триповерхова дерев’яна садиба з укритим червоною черепицею дахом, іще далі, поплямовані тінями від купчастих хмар, громадилися гори. Софія Ярмуш стояла збоку, трохи позаду однокласників, через що складалося враження, наче вона сторониться їх. Єдина з усіх не посміхалася. Марк схилився над рамкою, ледве не торкнувшись скла носом. Вилицювате обличчя, темні очі, мініатюрний ніс. Тугі русяві кучері робили голову Софії зовсім круглою, і це створювало ілюзію повноти, проте, придивившись, хлопець збагнув, що насправді все навпаки: дівчина мала виснажений, майже анорексично худий вигляд.

— Ви сказали, що вона була дивачкою. — Марк підняв очі від фотографії. — Що з нею було не так?

Погляд Єзерської знову став нечітким, наче затягнувся димом.

— У молодших класах Софія говорила, що бачиться із мамою.

— Але ж… — Хлопчак застиг із відвислою щелепою.

— У класі знали, що її мама померла. Про таке раніше чи пізніше дізнаються. Попри це, Софія розповідала, що ночами зрідка бачиться з матір’ю. Її переконували, що це сон, а вона заперечувала, доводила, що мама насправді приходить до неї. Зрештою через упертість її почали уникати. Шкільного психолога на початку 2000-х у нас іще не було, і я мусила сама розбиратися. Спробувала поспілкуватися з дівчиною. Під час розмови вона розплакалася, проте не відступилася: бачила маму, і все. Наступного дня до школи з’явилася її бабця, дуже перепрошувала, пояснювала, що Софії часом сняться кошмари, і пообіцяла, що онука більше не казатиме дурниць і не лякатиме однокласників. Я відповіла, що вона нікого не лякає, а сама подумала, що це якийсь дуже дивний кошмар, адже Софія ніколи не бачила своєї мами, і якщо мама їй так часто сниться… — Завуч умовкла. Її погляд остаточно просвітлів, і вона втупилася в хлопця з виглядом людини, що отямилася після наркозу. — Марку, поясни, будь ласка, чому ти про це розпитуєш.

Маркове тіло затопило пекуче бажання піти.

— Я не розпитую, я так… — Він витиснув із себе посмішку, проте таку кислу, таку щемливо несправжню, що вчителька скривилася. — Марино Антонівно, вибачте, я забув, на мене вдома чекає мама.

Він підвівся. Єзерська звела брови, подалася вперед, переборюючи химерне бажання схопити хлопчака за руку.

— Стій. Ти сказав, що хотів дізнатися, де Софія зараз. Навіщо вона тобі?

Марк позадкував.

— Це знайома однієї родички… тобто родичка моєї знайомої просила… і я просто… ну, так.

— Марку! — підвищила голос Єзерська.

Проте хлопчак вдав, що оглух, і кулею вилетів із кабінету.

58

У п’ятницю, 8 квітня, Маркові зняли пов’язку, і в дзеркалі вестибюля травматологічного відділення Центральної міської лікарні він уперше роздивився зарубцьовану рану над правим оком. Шрам утворився нівроку. Хлопець хвилину не міг відвести від нього ошелешеного погляду. Половина правої брови щезла. Рубець витягнувся на добрі п’ять сантиметрів над надбрів’ям, перетинав увесь лоб і сягав коренів волосся — здаля він нагадував фотографії розколів у марсіанській корі, які Марк бачив на сайті NASA. Окремі зарубцьовані відгалуження заповзали на скроню. Хлопець поворушив шкірою на лобі й скривився: огидний червоний шрам запульсував, як черв’як.