Чи не вперше в житті вони відчули полегшення, залишаючи один одного на самоті.

2

Довго потому, як Арсен пішов, Маркові не вдавалося заснути. Нічних кошмарів він не боявся: два роки тому, коли хлопцю виповнилося дванадцять і він тільки почав набирати вагу, дідусь у звичній ненав’язливо-виваженій манері пояснив, що таке смерть. Чому дідусь, а не батько? Віктор Грозан ніколи не знаходив часу на сина, і що гірше — ніколи надто не переймався тим, що не може його знайти. Це було однією з причин, чому в січні 2010-го, пропрацювавши десять років старшим помічником на ролкері[3] «Höegh Trotter» і так не дочекавшись посади капітана, Арсен Грозан не став продовжувати контракт із норвезькою компанією «Höеgh Autoliners». Бачачи, як його син повторює ті самі помилки, яких він сам припускався у молодості, Грозан-старший вирішив повернутися до України. Раніше, ще на посаді третього помічника контейнеровоза невеликої роттердамської компанії «Langbroek Seaways BV», Арсен захопився популярною наукою. Все почалося з «Короткої історії часу» Стівена Гокінґа та «Космосу» Карла Сагана, які він узяв почитати в одного з капітанів «Langbroek Seaways». Після них заходився шукати подібні книжки в кожному порту. Тож після повернення до Рівного, не маючи навичок спілкування з дітьми та навіть приблизного плану, як завоювати прихильність онука, Арсен Грозан узявся підкидати Марку науково-популярні книги. Спочатку прості — про техніку, Землю, Сонячну систему, в яких картинок було більше, ніж тексту, а згодом складніші — про розвиток науки, космологію, еволюцію, будову людського тіла та навіть теорію відносності. Чоловік ретельно відбирав те, що давав читати онуку: дбав, щоби книги не містили математики чи чогось такого, що може відлякати підлітка, і водночас були достатньо складними, щоб поступово розвинути у хлопця правильне з наукової точки зору розуміння природи та всесвіту.

Утім, жодна з тих книжок не давала відповіді на запитання, що відбувається, коли дражлива пауза між ударами серця розтягується до безкінечності, а тому пізньої осені 2014-го, на другий день після похорону бабусі Валі, Арсенової дружини, Марк попросив діда пояснити: що стається з людиною після смерті. Хтозна-як Арсен віднайшов у собі сили відповісти. Сьогодні Марк не пам’ятав і половини тієї розмови, та все ж пригадував, що дід розповідав, як зупиняється серце, як після зупинки кровообігу до нейронів — крихітних структурованих шматочків плоті, з яких складається мозок людини, — припиняється надходження кисню, як нейрони гинуть від гіпоксії, після чого на електроенцефалограмі зникають коливання та залишаються прямі лінії, що вказує на те, що думки, пам’ять, свідомість — усе, що робить людину людиною, — безслідно зникають. Вуаля — ось це і є смерть. Дванадцятирічний Марк посоромився уточнити, що таке електроенцефалограма, проте того, що зрозумів, вистачило, щоб сформувати у нього непритаманне його вікові, цілковито позбавлене містичності усвідомлення смерті. Тож хлопець не боявся тіней, що піднялись із закутків кімнати, коли останні кволі промені призахідного сонця сповзли за горизонт. Вимкнувши світло, він лежав із заплющеними очима та длубався у спогадах про день, що минув.

Ближче до півночі хмари стоншилися, а згодом розійшлися. Марк розплющив очі та почав розглядати сріблястий вінець довкола місяця. Що було дивно — дивно навіть для нього самого, — він думав не про Юлю, не про розпростерте, неприродно скорчене тіло, з дико викрученими кінцівками, біля своїх ніг. Чомусь думки завертали до інциденту, що трапився місяць тому, коли він із батьками повертався з відпочинку в Львові. Віктор обіцяв звозити їх до аквапарку ще за місяць до того, як вони перебралися до нової квартири, проте ніяк не міг знайти час. На початку 2015-го батько влаштувався на нову роботу — керівником мережі меблевих салонів «Затишна кімната» у Рівненській і Волинській областях — і впродовж року зі шкіри пнувся, щоб виконати перший план. Лише наприкінці січня 2016-го йому вдалося вирватися з роботи. П’ятничного вечора вони виїхали машиною з Рівного (Арсен, сказавши, що за життя достатньо надивився на воду, залишився вдома), переночували у львівському готелі, після чого всю суботу провели в аквапарку «Пляж».

Назад вирушили в сутінках. Марк сидів на пасажирському сидінні праворуч від Віктора, Яна напівлежала на задньому. Кілометрів за двадцять від Львова погода зіпсувалася: з обважнілих, навислих низько над дорогою хмар повалив мокрий лапатий сніг. Якийсь час сніг танув, не долітаючи до землі, проте температура неухильно падала, і невдовзі дорогу почало замітати. Перед Бродами снігопад посилився, і видимість погіршилася так, що Віктор — попри те що його «Nissan X-TRAIL» непогано тримався нечищеної, вже цілковито білої дороги, — був змушений скинути швидкість до 80 км/год.

Одразу за Бродами потягнувся ліс. Пониклі від наліпленого снігу дерева обтискали трасу з обох боків, неначе намагаючись розчавити її, виштовхати з-поміж себе. Відтоді як проминули місто, зустрічних машин не було. Віктор почувався розслабленим і, мабуть, саме тому проґавив темний клубок, що вигулькнув у розмазаному снігопадом світлі фар праворуч від дороги. Марк виявився уважнішим. Уловивши невиразний силует, що відокремився від найщільніших тіней у підліску та метнувся напереріз машині, хлопець сіпнувся й навіть устиг гукнути:

— Тату!

Та було вже пізно. Кросовер струсонуло так, наче під капотом розірвалася граната. Яна перелякано скрикнула, Віктор інстинктивно вдарив по гальмах, учепившись руками в кермо. Марка підкинуло над сидінням, а потім пожбурило вперед. Якби хлопець не був пристебнутим, то, майже напевно, розбив би лоба об передню панель. «Nissan» занесло. Втім, Віктор швидко повернув контроль над машиною: зняв ногу з гальма та викрутив кермо в напрямку заносу. Кросовер вирівнявся та через кілька секунд плавно зупинився на узбіччі.

— Що це було? — перелякано блимнув хлопчак.

Віктор мовчки відстебнув ремінь безпеки та прочинив дверцята. Тієї самої секунди за ручку своїх узявся Марк.

Яна гримнула:

— Не виходь!

Проте хлопець її не послухався. Вони з батьком одночасно вискочили з машини на сніг, обійшли авто й стали перед капотом.

Номерний знак висів на місці, фари — цілі, взагалі особливих пошкоджень не було, лише в нижній частині заліпленого снігом бампера проступала вертикальна тріщина завдовжки п’ять сантиметрів, з якої стирчав жмут сірувато-коричневої шерсті.

— Бампер у нормі? — наелектризованим від адреналіну голосом озвався хлопець. Його трусило чи то з ляку, чи то з холоду.

Віктор не відповів. Він начебто й не помічав сина поряд. Потім, упершись долонями в коліна, нахилився, зблизька обстежив жмут шерсті та промимрив:

— Схоже на піську.

Затиснута в щілині шерсть справді нагадувала… те, що назвав Віктор.

Марк пирснув. Батько скоса глипнув на хлопця.

— Я це вголос сказав?

— Ага.

Судомна, заніміла посмішка.

— Не говори матері.

— Не буду.

Із внутрішньої поверхні бампера на сніг скапувала кров. Віктор став на коліно та зазирнув під машину. Днище також було темним від крові, де-не-де до захисної панелі поприлипали крихітні, вимащені кров’ю шматки шкіри й шерсть, але поза тим — більше нічого. Хай там кого вони збили, істоту проволокло під машиною, і тепер вона лежала на дорозі, десь позаду машини.

Хекнувши — з рота вилетіла хмарка пари, — Віктор підвівся. Марк сховав руки під пахвами й тремтів, аж зубами вицокував.

— Ну що? — запитав у батька.

Чоловік витягнув шию та понад дахом кросовера обмацав поглядом дорогу. Мотор приглушено працював. За кузовом підсвічена червоними габаритними вогнями у повітря здіймалася пара з вихлопної труби. Далі починалася пітьма. Жодних ліхтарів на узбіччі, жодних машин — ні ззаду, ні попереду. За десять метрів від автомобіля дерева обабіч дороги, сніг і навіть сама траса зникали, неначе провалюючись у наповнену завиванням вітру чорноту.