Чоловік подивився на сина й кивнув на «Nissan».

— Пішли, ти змерз.

Вони повернулися до салону. Опустившись у водійське крісло, Віктор механічно защебнув пас безпеки та поклав руки на кермо. Яна нахилилася до передніх сидінь. Її лице було блідим.

— Що там?

— Тріщина в бампері, — скупо прокоментував чоловік. — Але нічого серйозного.

— Кого ми збили? — хукаючи на долоні, запитав хлопець.

Віктор знизав плечима.

— Можемо розвернутись і поглянути.

Ніхто не заперечив. Навіть Яна промовчала. Так ніби це могло щось змінити. Так ніби це було аж так необхідно. Віктор секунду повагався, після чого відтиснув стоянкове гальмо, зиркнув у бокове дзеркальце, переконавшись, що позаду немає машин, і почав розвертатися. Злегка пробуксовуючи, «Nissan» перетнув невидиму під снігом розділювальну лінію та розвернувся на 180°.

Щойно світло фар витяглося вздовж осі дороги, Яна оглушливо кавкнула й затулила обличчя руками.

— Сука! — вихопилося у Віктора. — А-а… — верхня губа інстинктивно задерлась, оголивши верхні зуби.

«На хріна було розвертатися?!»

Фари висвітили довжелезний закривавлений слід, що, наче подряпина, червонів на снігу. На його кінці здригалась у конвульсіях жахливо понівечена істота завбільшки з великого собаку.

— Не дивися! — Мама стиснула Маркове плече.

Хлопець відсмикнув плече та хотів огризнутися, сказати щось на кшталт: «Мам, мені не п’ять років!», але слова зав’язли в зубах. Він не міг відвести погляду від місця, де темрява затирала контури дороги. Тварина лежала на краю освітленої пласкими променями ділянки, впершись гостроносою мордою в сніг; розсіяне світло та пітьма дивовижно перепліталися, від чого складалося враження, мовби у звернених на машину очах розгоряється яскраве полум’я. Те, що Віктор спершу сприйняв за конвульсії, насправді було спробами підвестися. Передні лапи тварини вже відмовили — безпорадно теліпалися вздовж тулуба, — зате задні відчайдушно загрібали сніг, штовхаючи вкрите сріблястим хутром тіло в бік лісу.

— Паскудство, — прошипів Віктор, спостерігаючи те, як під час чергової спроби встати із розірваного живота на побурілий від крові сніг, паруючи, вивалюються нутрощі.

— Розвертайся! — Яна сховала голову за сидінням. — Господи, на що ти чекаєш?! Поїхали звідси!

— Тату, хто це? — Маркові здалося, начебто хтось, почавши аж із низу, від кишечника, здавлює шлунок, помалу підіймаючи нагору його вміст — достоту так, як ми витискаємо зубну пасту з майже порожнього тюбика. Тремтяча рука інстинктивно потяглася до рота.

— Борсук. — Віктор чітко розрізняв характерну морду: маленькі вуха, дві паралельні чорні смуги від очей до крихітного носа, біла шерсть на одутлих щоках. Із пащі витікала спінена кров. Чоловік струснув заціпеніння, викрутив кермо та натиснув на педаль газу, проте кросовер не рушив з місця — передні колеса із сичанням забуксували в снігу. — Твою маму! Блядський борсук!

— Віку! — хрипнула Яна. Без косметики її тендітне, лиш недавно позначене зморшками обличчя стало схожим на дитяче. — Стеж за мовою!

Марк позеленів, спробував вдихнути, проте легені як склеїлися. Шокований, поглядом не відлипав від борсука. Хлопець ніколи нічого подібного не бачив: тварині кінець, це однозначно, проте життя, що трималося на волосині, виявляло якусь ірраціональну впертість. Якась безрозсудна стійкість, сліпе бажання жити були сильнішими за плоть, примушуючи борсука напруженими поштовхами просуватися до узбіччя, під захист лісу.

Віктор здав назад, після чого спробував звільнитися із замету. «Nissan» зрушив на півметра й знову застряг.

— Бляха!

— Вікторе!

— Та добре, добре!

Нарешті чоловік здогадався перемкнути фари на ближнє світло — конаючий борсук зник у пітьмі, — і тієї самої миті X-TRAIL, смикнувшись, вискочив із виритих колесами вибоїн. Через секунду вони вже мчали на північ.

Марк не мав проблем із усвідомленням смерті як явища, натомість його дивувало, якою різною може бути реакція на смерть. Тієї суботи, дорогою зі Львова, від вигляду борсука із розкиданими на снігу нутрощами він ледве не виблював, пізніше, вже вдома, довго не міг заснути, а коли зрештою заснув, йому до ранку снилися кошмари. Справжні, чорт забирай, жахіття! І тепер хлопцю не давав спокою дивний факт: з якого боку не поглянь у стократ жахливіша загибель однокласниці майже не викликала емоцій. Він перелякався, коли побачив Юлю Гришину, проте жалю чи відрази не відчув. Ні тоді, ні зараз. І власна байдужість залишала по собі дошкульне, ніби кістка в горлі, відчуття дискомфорту.

Марк знову прокрутив у голові події того дня аж від початку. Уранці він похапцем поснідав і вибрався з дому на чверть години раніше ніж зазвичай. Пройшов — майже пробіг — повз Обласне управління національної поліції. Вулицею Пушкіна спустився до школи, проте не заходив — до уроків було ще півгодини, — натомість Пластовою, що закінчувалася глухим кутом, піднявся до готелю «Мир», повз готель вийшов до Міцкевича і перескочив на інший бік. За півсотні кроків на північ від «Миру» пнулась до неба пошарпана часом дванадцятиповерхівка. Хлопець підступив до дверей єдиного під’їзду та по черзі натиснув на домофоні 5 та 8.

Двері майже відразу відчинилися.

У під’їзді було темно, повітря здавалося важким від вологи та просякнутих цвіллю підвальних запахів. До ліфта Марк не звернув. Ліфт був старим, як і будинок, і гнітюче тісним — достоту як труна. Одного разу Марк уже застряг, просидів недовго, тільки п’ять хвилин, але цього вистачило, щоб відбити бажання заходити до роздовбаної й погано освітленої кабіни. Двічі зупиняючись, щоби перевести подих, хлопець піднявся на десятий поверх сходами.

Ніка чекала біля прочинених дверей. Середнього зросту, з округлими стегнами, чорним, стягнутим у гульку волоссям і великими мигдалеподібними очима.

— Привіт, — усміхнулася вона. — Приніс?

Намагаючись погамувати хекання, Марк скинув із плеча рюкзак і дістав два акуратно складені аркуші у клітинку.

— Ось.

Запах дешевих парфумів лоскотав ніздрі.

— Клас! — Дівчина схопила аркуші, розгорнула, пробіглася очима по написаному. — Це все?

— Ага.

— Так багато!

— Там одна задача на теорему, обернену до теореми Піфагора… ем-м, я розв’язав її двома способами, можеш вибрати, який тобі більше сподобається.

— Ага. Добре.

— Якщо хочеш, я поясню, який з них…

— Та ні, не треба.

Ніка відмахнулась, пірнула до кухні та почала квапливо — не сідаючи, лише ледь схилившись над столом, — переписувати рядки символів і цифр із Маркових аркушів у свій зошит. Хлопець ніяково тупцяв у коридорі. Він знав, що вони самі — батько Ніки жив окремо, матір працювала на «Рівнеазоті»[4] й рано виходила на роботу, — та попри це почувався незручно. Як, у принципі, завжди. Щоразу коли він приходив до неї додому, Ніка оточувала себе аурою привітної неприступності. Марк сконфужено спостерігав за дівчиною та міркував, що вона зовсім не схожа на ту Ніку, з якою він вечорами переписується у VK, що це ніби як дві різні людини. Глибоко в душі хлопець усвідомлював, що це твердження недалеке від істини, проте лякався цих думок і вперто виштовхував їх зі свідомості. А дарма. Ніці не подобалися його приходи. Одначе мусила терпіти. Щоразу перед тим вона натякала, що можна було би сфотографувати завдання на планшет чи на телефон, а потім переслати їй, і щоразу Марк що-небудь вигадував, щось цілковито безглузде — то камера не працює, то Інтернет повільний, — напрошуючись прийти до Ніки додому.

Тож він стирчав на килимку в порозі та крадькома позирав на дівчину. Ніка була в джинсах і білій футболці, що ефектно напиналася на акуратних грудях. Вона начебто навмисно нахилилася так, щоб Марк дивився просто на заглибину поміж ними. І хлопець дивився, не мігши відірвати погляду — уявляв, наче бачить темні набряклі соски, — і відчував млосну слабкість, немовби щойно здав кров на станції переливання.