Віктор Грозан повернувся з роботи у препаскудному настрої. Учора надійшли звіти за березень. Продажі меблів у магазинах мережі катастрофічно впали, власне, вони неухильно падали від початку року, і сьогодні все добігло до логічного завершення: власник «Затишної кімнати» вирішив ліквідувати частину представництв. До кінця місяця мали бути закриті чотири магазини в Рівненській області та ще три у Волинській. Попри те що Вікторові доведеться особисто повідомляти кожному працівникові про звільнення, внаслідок такого радикального скорочення в його областях залишалися лише чотири магазини й один склад і, відповідно, відпадала потреба в посаді регіонального директора. Віктора ніхто не звинувачував, його безпосередньої провини в тому, що сталося, не було, проте власник мережі під час телефонної розмови натякнув, що Віктор буде змушений або звільнятися, або погодитися на переведення до Львова — там саме з’явилася вакансія директора. Жоден із варіантів Віктора не влаштовував. Йому подобалося в Рівному, вони щойно переїхали до величезної квартири в розкішній новобудові акурат у центрі міста. І, певна річ, йому подобалося отримувати тридцять тисяч зарплатні.

Якби за виразом хронічної втоми й невдоволення на чоловіковому обличчі Яна розгледіла грозові хмари, розмову з Марком, напевно, відклали б. Однак жінка чи то не помітила, чи то не надала значення темним лютим згусткам, що застрягли глибоко у Вікторових очах. Спершу Віктор поговорив із Яною, потім про щось довго сперечався з Арсеном. Дідові не вдалося знайти з ним спільну мову, тож після розмови із сином Арсен одягнувся і, торохнувши дверима, забрався з квартири.

За чверть до восьмої Віктор, Яна і Марк зібралися на Г-подібному дивані у вітальні. Яна сиділа, сховавши стиснуті долоні між колінами, і тупилася в підлогу, лише час від часу підіймаючи почервонілі очі на сина. Віктор навпаки не зводив із Марка вимогливого погляду.

— Де ти був учора? — почав батько.

Хлопець опустив голову й не відповів. Віктор погамував спалах роздратування та трохи захриплим голосом повторив:

— Дід розказав, що ти кудись зник на весь день. — Чоловік так напружував лоба, що зморшки заповзали аж на залисину. — Куди ходив?

Марк, ледве ворушачи губами, мовив:

— Нікуди.

— Ти не ходиш до школи, але щодня зникаєш і повертаєшся невідомо коли. — Віктор додав строгості в голосі, хоча не надто здивувався, виявивши, що це не подіяло на сина.

— Я просто гуляю. Я не хочу до школи.

— Я теж багато чого не хочу, якби міг, то не ходив би на роботу, проте у всіх нас є обов’язки. Я все розумію та не підганяю тебе, але якщо ти почав гуляти цілими днями, то, мабуть, час задуматися над поверненням до школи.

Під шкірою на Маркових вилицях з’явилися жовна, проте голови він не підвів.

— Я не повернуся туди…

Батько не почув його і правив далі:

— Дід телефонував тобі вчора протягом дня. Матір не змогла добитися сьогодні в обід. Навіщо ти вимикаєш телефон?

Марк ледве не бовкнув: «Я його не вимикаю». Потім відповів:

— Я слухаю музику. — Хлопчак уже навіть не усвідомлював, як легко злітає з губів брехня. — Не хочу нікого чути. Не хочу, щоб мені хтось заважав.

— Ніхто тобі не заважає! — Віктор уже замалим не скипав через синову апатію. Ні, він не забув, що сталося з Марком минулого тижня, проте нічого не міг удіяти зі злістю, що жовчю обпікала нутрощі. Він дратувався через проблеми на роботі, через мовчазну Янину зневагу, через болюче відчуття безсилля, а тому, дивлячись на Марка, бачив не побитого старшокласниками хлопчака, а свавільного та розперезаного підлітка, якого слід провчити. Вікторів голос важчав і огидно деренчав. — Що ти мелеш? Я і матір хвилюємося за тебе! Ми — твої батьки, ми намагаємося захистити тебе. Вияви хоч якусь повагу! Хіба так важко взяти до рук довбаний телефон і відповісти?!

— Віку… — озвалася Яна, та чоловік відмахнувся від неї.

Марк зиркнув на одутле батькове лице, подумав, чи не сказати «дякую, ви вже захистили», та зрештою відвів погляд і промовчав. Хлопець не сердився, тієї миті він волів, щоб йому дали спокій.

— Я не хочу про це говорити, — мовив Марк.

Вікторове обличчя побагровіло.

— Та мені начхати, що ти хочеш чи не хочеш! Я сказав — ти мусиш відповідати! І без тебе проблем вистачає!

Хлопець шикнув, неначе обпікшись.

— То я для тебе проблема?

— Вікторе! — вигукнула Яна.

Проте той не вгавав:

— Ти ще малий і повинен робити, що тобі говорять! Завтра повертаєшся до школи!

Маркові губи застигли у болісному вищирі. Він відчайдушно замотав головою.

— Я нікуди не піду, — збагнувши, що батько фізично його не чує, хлопчак оглушливо крикнув: — Ти чуєш мене?! Я не повернуся туди!

Яна скочила на ноги.

— Тихо! Все! Заспокоїлись обоє! — повернула голову до чоловіка. — Ти чув: він не повернеться до тієї школи. Це не обговорюється.

— А куди він піде?!

— Ми щось придумаємо.

— Я НЕ ПОВЕРНУСЯ ТУДИ!

На кілька секунд запала мовчанка. Віктор, вирячившись, дивився на Марка. Потому вдруге відмахнувся від дружини та спересердя ляснув своєю тендітною долонею по диванному бильці.

— Тоді я забороняю тобі виходити з дому без дозволу, — здушено прошепотів він. — Ти зрозумів мене? Відтепер я забороняю тобі куди-небудь іти. Або йдеш до школи, або сидиш під замком удома!

Марк підхопився, в очах стояли сльози.

— Добре! — вигукнув він. — ДОБРЕ!!!

Мама спробувала його обійняти, проте хлопець випручався, відштовхнув її, а потім побіг до своєї кімнати та зачинився ізсередини.

56

Проблема зі школою вирішилася напрочуд легко наступного ж дня.

Іще ввечері вівторка Яна Грозан зателефонувала колезі й попросила її підмінити, а сама уранці в середу пішла до 15-ї школи. Там зустрілася із завучем Мариною Єзерською та, не надто вдаючись у деталі, пояснила ситуацію: Марк почувається добре, але після того, що сталося, йому важко повернутися до класу й навряд чи він зможе закінчити навчальний рік у 15-й школі. Жінки спілкувалися майже годину — вони були одного віку, давно вчителювали й добре розуміли одна одну, — поки не дійшли згоди стосовно того, як краще вчинити. Обоє погодилися, що Маркові краще не повертатися до 8-А — доцільніше «закінчити навчання індивідуально», — а наступного року змінити школу. Єзерська пообіцяла, що підсумкові оцінки з предметів, для яких відпрацювання пропущених контрольних не є неухильною вимогою програми, Маркові поставлять на основі поточних балів. Хлопець навчався добре, із цим проблем не було. Щодо обов’язкових контрольних з української, англійської, алгебри та геометрії домовилися, що Марк напише їх в індивідуальному порядку ближче до кінця чверті. Так хлопець отримає табель і необхідні для переведення документи, не перетинаючись із жодним зі своїх кривдників.

Після зустрічі з Єзерською Яна Грозан зробила кілька коротких дзвінків і подалася до 5-ї школи. Школа розташовувалася у дворах за вулицею Князя Володимира, на півкілометра далі від будинку на Квітки-Основ’яненка, ніж 15-та. Директор уже чекав на неї. Він вислухав Яну, поспівчував із приводу ситуації, що склалася з її сином, потому проглянув Маркові оцінки і запевнив, що з великою приємністю візьме такого учня до дев’ятого класу.

Додому Яна повернулася о пів на третю пополудні, голодна, немов звір. Пообідала, а тоді переповіла все Маркові. Хлопець подякував, навіть зобразив радість, однак насправді не відчував нічого. Марк був переконаний, що до початку нового навчального року його тут уже не буде.

57

Після розмови з мамою Марк, розкинувшись на ліжку, тупився у стелю. Було трохи незвично лежати отак посеред будня і нічим не перейматися, задовго до завершення навчального року не хвилюватися за уроки. Незвично та приємно водночас. Упродовж минулих кількох днів він не прочитав жодної сторінки, а зараз навіть рубатися в «Героїв» не хотів. Натомість хлопець міркував про світ за ліфтом. Пригадував важке, застояне повітря на дні серпоподібної бухти, насичені сірководнем сипучі піски, в які дивом не втрапив, борсука, що виник невідь-звідки, а також те, що розповіла — чи то пак не розповіла — Соня. Марк уявляв, що сталося б, якби він не зупинився та зайшов на кілька кроків далі, або схаменувся надто пізно, або, виборсуючись, завалився вперед, а не назад, однак чомусь думки повертали до розмови з матір’ю. Марк довго не міг збагнути чому.