Изменить стиль страницы

Мама зазирнула до нього за п’ять до першої, запропонувала пообідати, проте хлопець відмовився, сказавши, що не голодний. За мить після того, як Яна зачинила двері, Марк чомусь подумав, що не запитав у Соні, чи дізналася її мама що-небудь про смерть Анни Ярмуш, а тоді у голові наче батіг хльоснув. Хлопець збагнув, що йому муляло.

(Софія Ярмуш)

(15-та школа)

Він сів на ліжку, взяв до рук планшет, відкрив додаток «Карти». У рядку для пошуку ввів адресу «школи Рівного». У різних місцях карти з’явилися червоні кружечки з білими магістерськими шапочками всередині. Марк пересунув карту, щоб його висотка опинилася в центрі, а потім, провівши вказівним і великим пальцями по екрану, збільшив масштаб.

Найближчою до десятиповерхівки на Квітки-Основ’яненка школою виявилася 15-та — до неї було не більше ніж п’ятсот метрів, — але хлопець і так це знав, тому відразу дивився далі. На півночі стояла 5-та. Навіть якщо йти дворами, дорога до неї займала не менше як чверть години — кілометр із лишком. До 1-ї школи, що на захід від Квітки-Основ’яненка, був кілометр, до 12-ї на сході — ще далі. Інших шкіл у радіусі двох кілометрів від багатоповерхівки не було. 15-та була найближчою.

Марк зосереджено поправив окуляри. Софія Ярмуш народилася 1989-го, сьогодні їй двадцять сім, напевно, вона вже вийшла заміж, змінила прізвище та проживає за іншою адресою, імовірно, в іншому місті. Через Інтернет її не відшукати, проте — у хлопчака від нетерплячки аж засвербіла шкіра — впродовж 90-х і на початку 2000-х вона напевне мешкала на вулиці Воровського/Квітки-Основ’яненка. 1996-го Софії виповнилося сім, і вона мусила піти до школи. Дівчинка жила з бабусею, і Марк зміркував, що навряд чи Соломія Соль, на той час уже точно пенсіонерка, мала машину, щоб відвозити онуку до якої-небудь віддаленої школи. Звісно, всяке могло бути, проте з великою вірогідністю Соломія віддала Софію Ярмуш саме до 15-ї, найближчої до їхнього будинку школи. Якщо припустити, що Софія провчилася у школі достатньо довго, її цілком можуть пам’ятати нинішні вчителі. Найбільш логічно — хто-небудь із найстарших за віком завучів.

Марк зіскочив із ліжка й узявся похапцем одягатися. Від думки, що йому доведеться заговорити із завучем, причому заговорити не про навчання, а про дівчинку, яку, навіть якщо вона навчалася у 15-й, можуть не пам’ятати, хлопцеві холонули руки. Та відступати нікуди. Він хоче назавжди перебратися до світу за ліфтом, а отже, повинен дізнатися про цей світ якнайбільше.

Арсен і Яна були вдома, проте Маркові вдалося вислизнути з квартири непоміченим. Уже на вулиці, за кілька кроків від під’їзду, хлопець згадав про батькову заборону виходити з дому й зупинився. Марк не сумнівався, що мама чи дід невдовзі виявлять його зникнення. Питання в іншому: якими серйозними будуть наслідки, коли стане відомо Віктору? Хлопчак задер голову й зиркнув на вікна своєї квартири. Секунд п’ять постояв, а потім рішуче закрокував далі. Начхати, хай роблять, що їм заманеться, йому потрібно знайти Софію Ярмуш.

Дорогою до школи Марк вирішив, що розмовлятиме з Мариною Антонівною Єзерською, заступником Старжинського із навчально-виховної роботи. Вона вела у 8-А історію України. Марина Єзерська була далеко не найстаршою із завучів (хоча, в принципі, могла працювати в школі на початку 2000-х), одначе серед решти заступників директора вона здавалася Маркові найбільш привітною та адекватною.

Хлопець ступив до школи о 13:25, через десять хвилин після початку шостого уроку. У вестибюлі, крім підстаркуватого вахтера, нікого не побачив. Марк пройшов до сходів і почав підійматися на четвертий поверх із учительськими та кабінетом директора. Підіймався він повільно — що вище вибирався, то важче давався кожен крок, — і на майданчику третього поверху вже ледве повз. Усе тіло неначе поважчало. Марк обмірковував, як почати з Єзерською розмову, і щодалі більш божевільною вважав усю цю затію. Він не знав, чи Марина Антонівна в кабінеті. Як він діятиме, якщо вона на уроці? Чекатиме на закінчення? Але під час перерви він може натрапити на когось з однокласників чи на Центнера. Навіть якщо завуч у своєму кабінеті, як йому зав’язати розмову? Невже вона стане розмовляти з ним?

Напевно, розмови ніколи не відбулося б, якби Марина Єзерська не наштовхнулася на Марка у вестибюлі четвертого поверху. Жінка якраз прямувала до свого кабінету. Вона впізнала восьмикласника та привіталася.

— О, привіт, Марку! Ти як тут?

Хлопець розгубився — Єзерська ще ніколи не зверталася до нього на ім’я, — вмить забувши заготовлені вдома слова.

— Я д-до вас.

Завуч дивилася на пов’язку та злипле волосся, що вистромлювалося з-під марлі.

— Твоя мама вчора була.

— Знаю.

Єзерська ледь примружилась.

— Ти прийшов через контрольні? — Її дочка навчалася у 8-А. Попри те що Марк Грозан перейшов до 15-ї школи 2015-го, завуч знала, як він навчається, а тому припускала можливість, що хлопець уже підготувався до контрольних. Жінка посміхнулася. — Пробач, я ще не готова.

— Я не через те, — заперечив Марк. — Я подумав, що ви можете мені допомогти… Ну, тобто якщо маєте кілька хвилин.

Завуч посерйознішала й жестом запросила школяра до свого кабінету.

— Заходь.

Хлопець несміливо переступив поріг і зупинився. Кабінет був невеликим: два столи, кілька крісел, перекособочена шафа для одягу та широченний, на всю стіну, стелаж із книжками та фотографіями в рамках. Марина Єзерська сіла за дальній від входу стіл і показала на просте крісло без билець навпроти.

— Сідай. Розказуй.

Марк, зсутулившись, наблизився до стола й сів. Витер об штани спітнілі долоні, потім підняв праву до губів і почав гризти ніготь на вказівному пальці. За секунду схаменувся, відсмикнув руку та зрештою наважився почати.

— Я хочу дещо запитати. — Він робив паузу після кожного наступного речення. Єзерська не переривала його, щоразу легким кивком заохочуючи продовжувати. — Вам це запитання може видатися трохи дивним. — Пауза, кивок. — Але, будь ласка, не дивуйтесь. — Знову кивок. — І не говоріть моїм батькам. — Цього Марина Антонівна пообіцяти не могла, та все ж учетверте кивнула. — Добре?

— Як скажеш.

Хлопець помовчав, посмикав пальцями ґудзик на сорочці, а тоді запитав:

— Ви давно працюєте в школі?

Завуч здивувалася, проте вигляду не подала.

— Відтоді як закінчила університет.

Марк уточнив:

— Я маю на увазі, в цій школі.

— Гм, — Марина Єзерська замислилася, — мабуть, із 99-го. Отже, уже сімнадцять років.

— Добре, — хлопчак по-дорослому зосереджено кивнув. — Тоді ви можете її пам’ятати.

Завуч сухо посміхнулася.

— Кого?

— Дівчинку на ім’я Софія Ярмуш. Я невпевнений, але нібито вона навчалася в нашій школі, ну, і я подумав, що можна запитати у вас, можливо, ви її пам’ята… — Марк затих на півслові, вражений тим, як змінилося обличчя Єзерської. Риси загострилися, погляд став напруженим, сторожким. Жінка витягнулася, мов струна, і поглянула на хлопця майже із неприязню.

— Чому ти запитуєш?

Марк вважав, що таке трапляється лише в кіно. Промовистий вираз на обличчі Марини Єзерської не просто слугував доказом, що вона пам’ятає Софію Ярмуш, він виказував дещо більше: жінка носила у пам’яті щось таке, про що воліла б назавжди забути. Швидко все зваживши, хлопець вирішив сказати правду.

— Я хочу знайти її. Дізнатися, де вона зараз.

Єзерська відсахнулася. На її й так занімілому обличчі щось немовби зсунулося, і тепер жінка мала вигляд, ніби вдавилася великим куснем їжі й от-от почне задихатися.

— Що означає «де вона зараз»?!

Хлопець не зрозумів, чого від нього хочуть, знітився та по-черепашачому втягнув голову між пліч: завуч поставила запитання таким тоном, начебто Марк бовкнув щось непристойне.

— Я… п-п… просто намагався з-знайти й-йі… — язик задерев’янів, і слова вилітали з рота немовби поламаними, — намагався з-знайти її в соцме-ережах.

— Знайти Софійку в соцмережах? — уже не сердито, радше сконфужено перепитала Марина Антонівна.