54

Марк прочинив двері квартири, переступив поріг і, насупившись, застиг: у коридорі, за крок від входу до вітальні, стояли дід і мама. Яна того дня мала лише три уроки та за чверть по першій уже була вдома. Хлопчак спершу зиркнув на діда — Арсен ховав емоції за непроникною, скроєною із показного знеохочення й апатії маскою, та з якимось чи то сонним, чи то замріяним виглядом водив пальцями по зарослому щетиною підгорлі, — а тоді перевів погляд на маму. Вираз холодної рішучості в її очах нічого доброго не віщував. Яна розтулила рота, проте не сказала синові жодного слова: свекор непомітно обхопив і трохи стиснув її долоню.

Марк нахилився та почав розв’язувати шнурівки. Пальці все ще трохи тремтіли.

Арсен затримав погляд на побронзовілому онуковому лиці, потому, роздувши ніздрі, принюхався. Від Маркової футболки несло потом, зате від волосся та бруднуватої марлевої пов’язки — дід міг заприсягтися: той запах він ні з чим не сплутав би — виразно віяло морською свіжістю.

— Ти був не на вулиці, — ніби ненароком зронив Арсен.

Вікна квартири, що виходили на захід, раз за разом здригалися від хльостких поривів вітру, об шибки розмірено постукували краплі. До заходу сонця залишалося більше чотирьох години, але через низько навислі попеласті хмари здавалося, що вже запали сутінки. Маркові кеди були сухими. Хлопець стягнув їх і поставив обабіч килимка.

— Ні, — сказав він. — Я був у знайомого в сусідньому під’їзді.

Брехати вдавалося легко, чорт забирай, легше, ніж дихати.

Арсен відповів легким кивком.

— Чому твій знайомий не в школі? — запитала Яна.

Ще до того, як вона договорила, дід знову схопив її за руку, після чого всміхнувся — нерішучою, ніби сором’язливою посмішкою, — і звернувся до Марка:

— Ваша честь, запитання відхилено.

Яна підібгала губи, свекор не відпускав її руки. Хлопчак, тримаючись на віддалі, мовби остерігаючись, що його схоплять і продовжать розпитувати, прослизнув повз них і зачинився у своїй кімнаті. Улігшись на ліжко із планшетом у руках, зайшов у «Контакт» і надіслав Соні Марчук кілька повідомлень.

Марк 14:48

привіт!

можемо сьогодні зустрітися?

не за ліфтом, десь тут…

це важливо, я дещо бачив

Утім, Соні в мережі не було. Хлопець, сховавши ноги під себе, втупився у планшет. Навряд чи вона відповість, навіть коли прочитає, водночас згадувати про борсука у VK Марк не хотів. Коли він зникне, остаточно перебравшись до світу із застиглим сонцем, переписку у VK, безперечно, переглядатимуть, і хлопчак боявся лишати підказки про те, де його шукати.

Хлопець зиркнув на годинник у правому верхньому куті планшета. До закінчення сьомого уроку ще було шість хвилин. Потому взяв смартфон і надрукував Соні смс: «Ти ще в школі чи вже дома?» Дівчина відповіла, що за п’ять хвилин виходитиме. Марк написав, що зустріне її. Далі зіскочив із ліжка, повернувся в коридор, накинув вітрівку зі схованим у комірі капюшоном і почав взуватися. За мить за його спиною безшумно виросла мама.

— Куди ти?

— Мені вже не можна вийти з квартири? — огризнувся хлопець.

Яна не те щоб розгубилася, радше втомилася наштрикатися на його шпильки.

— Там же дощ, — нетвердим голосом промовила вона. — І я маю знати, що сказати, коли… про тебе запитає батько.

Віктор зазвичай нічого не питав, їм обом це було відомо. Глянувши на пригнічене мамине лице, хлопчак раптом зм’якшився.

— Я хочу побачити Соню. Мені треба поговорити з нею, а вона не відповідає у «ВеКа». Вона якраз повертається зі школи, і я хочу побачити її до того, як вона прийде додому.

— Там такий дощ…

— Нічого страшного, ма.

— Візьми парасольку.

— У мене капюшон.

Останню фразу він кинув уже на майданчику перед ліфтом.

Вискочивши із під’їзду, Марк одягнув на голову капюшон і спустився до перехрестя Квітки-Основ’яненка та Хвильового. Потім узяв ліворуч, проминув Облуправління поліції та зупинився там, де вулиця Хвильового впиралася в Пушкіна. Далі не вистромлювався, щоб ніхто зі школи навіть випадково його не зауважив.

Соня з’явилася аж через чверть години. Ще, мабуть, хвилина, і Марк пішов би додому — так змерз. Помітивши дівчину, він не став чекати, поки вона дійде до перехрестя, і вибіг назустріч.

— Привіт!

Хлопчак відгорнув край капюшона, щоб Соня могла дивитися йому в обличчя. Дівчина зиркнула на нього й нічого не відповіла. Марк подумав: напевно, щось трапилося, проте не розпитував, вважаючи, що його новина беззаперечно важливіша.

— Я дещо бачив, — вигукнув він, — за ліфтом!

Дівчина не відреагувала, і її байдужість потроху починала його заводити.

— Я бачив дещо, — повторив він, — і, по-моєму, воно живе.

Соня нарешті сфокусувалася на Марковому обличчі.

— Повтори.

Вони завернули на Хвильового, перетнули дорогу. Хлопець роздратовано шикнув.

— Ти мене взагалі чуєш? Я щойно повернувся звідти, — він показав рукою на верхні поверхи їхнього будинку, — і я зустрів там живу істоту!

Сонині очі покруглішали. Вона перелякано закрутила головою, ніби очікувала на напад з-за спини.

— Кого? — запитала вона.

— Борсука.

Між її бровами пролягла глибока складка.

— Це був той самий борсук. Той, якого збив твій батько.

Марк сердито труснув головою. Йому не сподобалося, що дівчина подумала про те саме, що й він, коли розгледів тварину.

— Ні, ти що! — Хлопець не зрозумів, що Соня не запитувала. — Блін, ну ти теж! Просто борсук. Він, щоправда, трохи дивно поводився. Рухався, наче… наче… — Марк не дібрав порівняння, — коротше, він дивно рухався.

Соня опустила погляд — складка над переніссям не зникала — і щось обмірковувала. Швидким кроком, минаючи калюжі, вони пройшли повз Облуправління поліції й завернули праворуч, на Квітки-Основ’яненка. Марк був готовий до якої завгодно реакції, але тільки не до мовчанки.

— Чому ти нічого не кажеш?

— Що ти хочеш, щоб я сказала?

Хлопець розсердився остаточно.

— Та нічого не хочу! Я просто думав із тобою поділитися.

Вони дісталися під’їзду, піднялися на майданчик, Соня викликала ліфт. Кабіна стояла на першому, і двері відразу розчинилися. Марк стягнув капюшон і зайшов досередини. Дівчина ступила слідом за ним, натиснула кнопку з вісімкою, після чого розвернулась обличчям до Марка й запитала:

— Ти впевнений, що борсук був живим?

Дверні стулки з’їхалися, ліфт рушив. Хлопець пирхнув, намірившись рішуче відповісти, що, певна річ, упевнений, однак язик задерев’янів, а обличчя повільно витяглося. Борсук рухався так, наче заново вчився ходити… Марк несподівано збагнув, чому кілька хвилин тому, добираючи порівняння, не наважився розповісти про це Соні. Та думка лякала його.

Усе закінчилося тим, що хлопчак невпевнено видушив:

— Та ніби живий… Ну, він же рухався.

— Не ходи туди кілька днів, — порадила Соня, — він зникне.

Зміст поради повільно просотувався у Маркову свідомість.

Ліфт зупинився, хлопець вийшов на майданчик.

— Зачекай, — він притримав долонею одну зі стулок розсувних дверей. — Що це ти тільки що говорила?

— Вижди десь тиждень, — повторила Соня.

Марк сконфужено блимнув очима.

— То ти вже щось бачила. — Спиною промчала навала мурашок. — Вже натрапляла на таке! Чому раніше не згадувала?!

— Я мушу йти. — Вона вимовляла слова дуже тихо й мала такий вигляд, нібито щойно дізналася про смертельну хворобу в когось із родичів. — Пробач, кілька днів ми не зможемо зустрічатись.

— Чому? — дурнувато кинув Марк.

Соня не відповіла. Сховавши погляд, натиснула на дев’ятку, й двері ліфта сховали її. Хлопець не рухався, стояв на майданчику, аж доки не почув, як за Сонею зачинилися двері її квартири.

55

Увечері на Марка чекала розмова з батьками, й гірший час для неї годі було вибрати.