У Сониній голові бриніло не менше як десяток причепливих запитань — про ліки, м’ясо, засоби гігієни, режим дня у світі без ночі, зрештою про реакцію та почуття батьків, — однак жодне з них вона так і не озвучила. Відчувала, що Марк уже перебрав їх і підготував добре відточені відповіді. Дівчина сказала:

— Твій дід тебе шукає. Він заходив до нас додому, питав у мами, чи я тебе не бачила. Я тому і прийшла.

Марк ледь зморщив носа.

— А котра зараз година?

— Майже восьма.

Він геть забув про час.

— Тоді треба йти.

Хлопець сипонув хом’якові корму й підвівся. Соня вперла погляд у банку.

— Ти його залишаєш?

— Так, — Марк усміхнувся тією недбало-зверхньою посмішкою, що так дратувала Соню під час їхньої першої зустрічі на даху багатоповерхівки. — Я ж говорив тобі, що все прорахував. Це також частина підготовки. Хочу переконатися, що із гризуном за ніч нічого не трапиться.

Дівчина ледь зблідла, проте хлопчак цього не помітив. Вони повільно рушили до будинку. Коли відступили від валунів на кілька кроків, Соня наважилася запитати:

— А якщо хом’як на ранок зникне?

— Навряд чи він зможе перекинути банку чи якось вибратися з неї, — відповів Марк. — Він не втече.

— А якщо все-таки зникне?

— Ну, якщо все-таки зникне, я куплю нового й залишуся на ніч, щоб з’ясувати, що з ним відбулося.

Далі якийсь час ішли мовчки, потім хлопець сказав:

— Як ти опинилася в туалеті?.. Ну, коли все сталося…

Соня відповіла, не дивлячись на нього:

— Терлецька перед уроком розбовкала. Я зразу побігла шукати, але не знала, в якому туалеті. Може, якби раніше…

— Та все нормально, — відмахнувся Марк. — Проїхали…

Перед порогом котеджу дівчина ще раз озвалася:

— Як ти його назвав? — Вона кивнула в бік банки із джунгариком.

Запитання заскочило хлопчака зненацька. Він тицьнув брудним пальцем у дужку окулярів над переніссям і кілька разів розгублено кліпнув.

— Кого? Хом’яка? Та ніяк.

«Хіба це так важливо?»

Соня задерла кутик губи.

— Ти кидаєш його тут самого. Він заслуговує на те, щоб дати йому ім’я.

— Ну… — Невідь-чому в голові зринув спогад про Джонні Деппа з «Піратів Карибського моря», і Марк бовкнув: — Хай буде Спарроу. Джек Спарроу.

Він потягнув на себе двері, пропускаючи дівчину в просякнуту затхлістю півтемряву будинку. Соня затрималася на порозі. Прискаливши око, зиркнула на Марка.

— Ти що, дерев’яний наполовину? Спарроу — це ж горобець.

— Е…

— Хто називає хом’яка Горобцем?

Хлопчак сердито труснув перебинтованою головою. «Чого, блін, вчепилася?»

— Пофіг. Буде Горобцем. Перший у світі хом’як Горобець. Чи як ти хотіла? Гагаріним?

Соня пирхнула. Вони піднялися на другий поверх. Марк натиснув кнопку виклику ліфта й діловито запропонував:

— Ти перша.

Дівчина не заперечувала.

За хвилину двері розчинилися, Соня зайшла до кабіни й розвернулася.

— Тільки не розказуй нікому, — попросив хлопець.

Соня підібгала губи й сумно подивилася на нього. На секунду, не більше, в карих очах проступив дивний вираз, як наче дівчина побачила видіння й дізналася, що станеться щось лихе, щось нереально жахливе, і водночас, остерігаючись наврочити, вирішила притримати язика за зубами. Вона злегка кивнула.

— Не розкажу.

Після чого натиснула двійку.

53

Двері квартири відчинив Арсен. Дід окинув онука вдавано байдужим поглядом, відзначив розпашіле від сонця обличчя, сліди землі й трави на джинсах, але промовчав. Марк швидко перевдягнувся та вийшов на кухню. За вечерею двічі просив добавки, у відповідь на турботливі запитання батьків із набитим ротом буркав, що все гаразд, він нормально почувається. Арсен нічого не їв, крадькома спостерігав за хлопцем, але про пропущені дзвінки не згадав.

Повечерявши, Марк чверть години відмивався під гарячим душем, потім зачинився у своїй кімнаті й засів за «Героїв Меча та Магії». Перед сном до нього зазирнула Яна. Вони поговорили. Марк, хоч і не мав особливого бажання спілкуватися, намагався поводитися невимушено, сяк-так реагував на мамині репліки, та попри це впродовж розмови жінка не змогла позбутися відчуття, що кому-небудь сторонньому її незграбний діалог із сином, напевно, видався б погано відрепетируваним епізодом із мильної опери. Про школу Яна мову не заводила.

Уранці вівторка, 5 квітня, погода погіршилася. Температура впала до +10 °C, зірвався сильний вітер, щопівгодини місто накривало низькою, схожою на жмут виваляної в пилюці вати хмарою та поливало хльостким холодним дощем.

Марк провалявся в ліжку до десятої. Батьки пішли на роботу задовго до того, як він сповз із ліжка, вмився й почовгав снідати.

Нагодувавши онука, дід поїхав до супермаркету по продукти. За сніданком вони з Марком не перекинулися жодним словом.

Щойно Арсенів бордовий «Lanos» зник за поворотом, що вів до Соборної, хлопця наче підмінили. Немов очманілий, він гасав квартирою, збираючи все необхідне для сьогоднішньої вилазки. На балконі Марк відшукав старе пластикове відро, невелику лопату, молоток і цвяхи. Із набору для шиття, залишеного Яні Грозан її матір’ю та давно не використовуваного, хлопчак витягнув шило, капронові нитки й різного розміру голки. На кухні дістав великий ніж, пластикові пляшки на 1,5 та 0,5 літра, порожню трилітрову банку (новий дім для Джека Спарроу), а ще півбуханця хліба, кілька плавлених сирків і шматок ковбаси — за вчорашній день він добряче зголоднів. Марк вагався, проте зрештою повернувся на балкон і видобув із ящика з інструментами дідову сокирку. Вона була одна, тож її зникнення могли помітити, та хлопчак вирішив ризикнути.

Склавши все до пластикового відра, Марк вийшов із квартири, замкнув за собою двері й збіг на перший поверх. Тріскачок цього разу не чулося — істота з п’ятого поводилася як завжди, — і хлопець без проблем відбув перехід. Ступивши на ґанок будинку по той бік ліфта, він швидко оглянув галявину. За ніч нічого не змінилося: безхмарне небо, спокійне море, та сама зелена трава.

Передусім Марк узявся перевіряти хом’яка. Із літрової банки недобре тхнуло, деревна стружка злиплася від сечі, на дні валялося повно крихітних, схожих на комашині личинки какашок, але Джек Спарроу нікуди не зник. Сидів посеред того безладу й діловито чистив хутро. Хлопець дістав його з банки й дозволив побігати по траві. Доки хом’як обстежував нову територію, Марк вичистив літрову банку, закопав за одним із валунів стружку, після чого нарвав свіжої трави й накидав до трилітрової банки — надалі буде підстилкою замість стружок. Запустивши джунгарика до нового житла, хлопець покинув принесені з дому їжу й реманент біля валунів, узяв порожнє відро й вирушив до джерела по воду.

Учора Марк добирався до струмка вздовж пляжу, цього разу подався навпростець через пагорби. Швидким кроком хлопець дістався до джерела приблизно за чверть години, наповнив відро, а потім присів навпочіпки за крок від води. Він неквапливо й уважно роздивлявся протилежний берег. Струмок був неглибоким, із плескатим кам’янистим дном, але доволі стрімким і широким — у найширшому місці береги розходилися на чотири метри. Там, де сидів Марк, берег укривала дрібна галька. На іншому боці переважав пісок. За кілька метрів від потічка починалася згадувана Сонею «бамбукова» стіна. Схожі на траву стеблини, здіймаючись на три-чотири метри у висоту, росли щільно, заполонили весь берег, але не мали вигляду непрохідних хащів. Марк прикинув, що із сокиркою чи хорошим ножем крізь них можна було би продертися. Хлопець повернув голову на захід. Із місця, де він присів, пляжу видно не було. У міру наближення до моря правий берег усе крутішав і там, де він упадав у море, тобто з північного боку, ставав майже прямовистим. На тій вершині також ріс «бамбук», хоч і не такий високий, як той, що поодаль від пляжу. На сході струмок, звиваючись, губився між пагорбами.

За якийсь час Марк зосередився на потокові. Він вдивлявся у воду, вишукуючи найменші ознаки живого: пуголовки, мальки, рачки чи водоплавні комахи, однак бачив лише воду й гладенькі сіро-чорні камені. Зрештою хлопець устав, узяв відро й закрокував назад до грядок.