Изменить стиль страницы

Маркові перехопило подих.

— Де?

— Отам, за твоєю спиною, під каменем. Я була біля дуба, а він вийшов звідти. — Соня ковзнула язиком по напружених губах. — Я спочатку дико перелякалася, але потім трохи заспокоїлася. Вирішила, типу, це ж кошеня, що там боятися. Навіть присіла, щоб його погладити.

Вона замовкла. Хлопець запитав хрипким голосом:

— То це був Ельф?

— То був не Ельф, — повільно відповіла Соня. — У тому то й річ, що то був не Ельф. Ельф перетворився на виваляну в шерсті відбивну, Ельф лежав похований під вербами біля «ПеДееМу». То була якась хрінь в оболонці мого Ельфа.

— Він напав на тебе?

Насправді Марк погано уявляв, про що питає. Як кошеня, якому заледве кілька місяців від народження, може на когось напасти? Втім, щось усередині нього підказувало, що запитання має сенс.

— Ні. Але він…

— Що?

— Наближався. Рухався дивно. — Соня немовби повторювала Маркові думки. — Наче уперше став на ноги. Наче у нього замість лап ходулі. Ішов за мною і не нявчав, не видавав жодного звуку… Тоді до мене дійшло нарешті, що це не Ельф, я розвернулася і втекла.

Марк опустив погляд на вкриті гусячою шкіркою передпліччя, здригнувся та запитав:

— Це трапилося тільки раз?

— Ага.

— Ще щось бачила? — У мозок яскравим спалахом увірвалися спогади про вервечку слідів на запиленій підлозі від розбитого вікна до того місця, де лежала газета, проте запитати про них хлопчак не наважився.

— Ні.

— Говори чесно.

— Не бачила. Через тиждень старий знову мене побив, і я прийшла сюди. Відтоді ні Ельфа, ні чогось такого я більше не бачила.

Хлопець поправив пальцем окуляри. Скептичний дідів голос у голові прогудів, що це нічого не доводить — якщо хтось чогось не бачив, це не означає, що цього не було, — проте Марк старанно заглушив його.

— Це добре, бо я однаково планую тут залишитися.

Соня зовсім не відреагувала на останню фразу, і Марка це зачепило. Він не очікував, що вона відмовлятиме його чи, наприклад, запитає, що він робитиме, якщо борсук повернеться, та все ж розраховував хоч на якусь реакцію.

— Ти не ставишся до цього серйозно, — злегка ображеним голосом промовив він.

Дівчина, примружившись, зиркнула на хлопця.

— Справді?

— Угу.

— Я вважаю, ти з часом передумаєш. Ну, типу, це мине. Я не вірю, що ти витримаєш тут більше ніж місяць на самій редисці.

— Витримаю, — самовпевнено відкарбував Марк.

— Ну нехай. Але ти ж не на Місяць летиш, я зможу тебе навідувати, приносити потрібні речі. Реальний світ буде поряд, за хвилину від тебе. І це добре, бо я припускала різні ситуації, типу, нападу апендициту чи якоїсь інфекції… Тоді ти будеш змушений повернутися.

Соня кволо всміхнулася, чи не вперше відчувши, що хлопець не може їй заперечити. Марк сидів серйозний. Тоскним поглядом зміряв дівчину, після чого перевів очі на двоповерховий будинок.

— Ти помиляєшся.

Соня смикнула бровами.

— Ну ок.

«Упертий баран».

— Я думав про це, — повільно проказав хлопець. — Думав, що, можливо, через якийсь час засумую і мені захочеться назад, захочеться з кимось поговорити… Але ти не зможеш мене провідувати, а я не зможу повернутися.

Дівчина вловила щось у його очах, якийсь несамовитий, фанатичний відблиск, і це їй геть не сподобалося.

— Чому? — занепокоїлася вона.

— Бо це буде неможливо.

Від його голосу шкірою шугнули мурахи.

— Чому неможливо?

Марк не відводив погляду, проте тепер дивився наче крізь неї.

— Пробач… — тихо сказав він.

— Не тринди. Чому ти не зможеш повернутися? Що означає «пробач»?

Вони немовби помінялися ролями: тепер Соня сиділа зі спантеличеним виглядом, а Марковим обличчям блукала загадкова напівпосмішка. Хлопець повільно підняв руку й показав пальцем на дерев’яний будинок.

— Коли все буде готово, я перейду сюди й спалю його.

60

When I’ve sat by the window

And gazed at the rain

With an ache in my heart,

But never feeling the pain.

If you would tell me

Just what my life means.

Walking the long road

Never reaching the end.

Iron Maiden. No Prayer For The Dying, 1990[32]

Упродовж вихідних дощило.

У неділю, 10 квітня, Марк Грозан вирушив до гір на сході. Основна мета — з’ясувати, що лежить за хребтом, який стіною оточує горбисту долину зі сходу та півдня. Хлопець не був упевнений, що дійде до вершини, а тому мав у запасі план Б: піднятися так високо, як тільки зможе, щоби скласти уявлення про прилеглу до дерев’яного будинку територію — подивитися, як далеко простягаються вкриті «бамбуковою травою» пагорби на півночі, чи є щось цікаве за чорними скелями та ділянкою сипучого піску на півдні й чи немає якої-небудь іншої землі на заході, далеко в морі.

Марк перебрався до світу за ліфтом о чверть по десятій, одразу після сніданку. Із собою прихопив півлітрову пляшку води та дідів морський бінокль. Хлопчак прикинув, що крайка хребта височить над рівнем моря не більше ніж на дев’ятсот, максимум, одна тисяча метрів. У принципі, він розумів, що відстані в горах оманливі, й припускав можливість помилки, та однаково — якщо тільки підступи до вершини не виявляться геть нездоланними — сподівався, що впорається за день і повернеться додому до темряви.

Стосовно висоти гірського пасма Марк загалом не помилився, недооцінив лише підйом.

До лісу біля підніжжя хлопець дістався без проблем. Спочатку його зустріли щільні, майже непрохідні кущі — де-не-де гілля сягало обличчя, — але, пролізши крізь них, Марк ступив на більш-менш рівну та позбавлену заростів ділянку. Далі вздовж схилу росли переважно сосни, їхні червонувато-бурі лускуваті стовбури підносилися на десятки метрів у висоту й розмірено гойдалися під вітром. Місцями траплялися нижчі модрини. Іти було легко, доки схил не почав ставати крутим. Невдовзі сухих голок і відмерлого гілля під ногами поменшало, натомість із-під землі то тут, то там проглядалася вкрита мохом гірська порода.

За півгодини після виходу з котеджу крутизна схилу сягнула 45°. Високих сосон, що кілька хвилин тому цілковито затуляли огляд, більше не було, ліс поступово вичахав, і згодом зникли навіть невисокі дерева та чагарі. Хлопцю все частіше доводилося допомагати собі руками, він уже радше повз, аніж ішов, і відчув утому. Щоби геть не знесиліти, хлопчак вирішив відпочивати що десять хвилин. Обирав найменш стрімку ділянку чи камінь, на який можна було присісти, не ризикуючи зісковзнути на кілька метрів униз, віддихувався, змочував губи водою та продовжував видиратися кряжем.

За чверть до дванадцятої Марк, зіпрівши, піднявся над лісом, що вкривав підніжжя хребта, і горбиста долина з дерев’яним будинком у південній частині постала перед ним як на долоні. Хлопчак зняв окуляри — скельця заважали під час користування біноклем, — акуратно сховав їх до кишені сорочки та приклав бінокля до очей.

Спершу подивився на північ. Із висоти було добре видно, як пагорби в міру віддалення від самотнього дуба й валунів ставали вищими, а улоговини між ними — більш глибокими та звивистими, і як зрештою гори цілковито заковтнули їх. Марк бачив срібну нитку струмка, з якого брав воду, й «бамбукові» нетрі, що починалися на правому березі. Хлопець здивувався, збагнувши, як далеко стеляться ті зарості. Вони суцільним килимом укривали смугу не менше як семисот метрів завширшки та щонайменше три-чотири кілометри завдовжки. Марк усе ще вірив, що крізь «бамбук» за потреби можна прорубатися, але більше не бачив у цьому сенсу. Здебільшого тому, що хребет, на який він видряпувався, поступово забирав на захід, і далеко на півночі стрімкі відроги немовби обрізали долину, різко завертаючи до води. Хлопчак підкрутив різкість і на крайці гряди розгледів скелястий мис, який вклинювався далеко в море. Що було за хребтом, він не знав: поки що перебував надто низько, щоб побачити.

вернуться

32

Коли я сів біля вікна / І спостерігав за дощем, / Моє серце щеміло, / Та болю не було. / Якби ти сказав, / Чи є сенс у моєму житті. / Крокувати довгою дорогою, / Не бачачи кінця (англ.). (Iron Maiden, пісня «Молитва не за тих, хто помирає», 1990.)