А тоді, немов ураган, влетів Пінкі Гігінс. Він того року був менеджером «Червоних шкарпеток» — невдячна посада, бо влітку 57-го і для «Шкарпеток», і для самого Пінкі настали важкі часи. Він був злим як чорт і жував тютюнову жуйку з такою швидкістю і злістю, що жовта слина стікала з кутиків його вуст, заляпуючи уніформу. Він кричав, що малий порізав Андерсону литку, коли вони зіткнулися на домі. Репетував, що Блейклі зробив це своїми нігтями і що його треба за це дискваліфікувати. Це було вельми дивно чути з уст людини, гаслом якої було: «Шипи вгору — здохни ворог!»

Я сидів у кабінеті Джо, пив пиво, тож ми з Діпунно разом слухали тиради Пінкі. Я був переконаний, що в хлопа не всі вдома й, поглянувши на обличчя Джо, збагнув, що не сам-один у цій думці.

Джо дочекався, коли Пінкі замовкне, та сказав:

— Я не дивився на ноги Андерсона, а пильнував, чи зможе Блейклі торкнутися його, не випустивши м’яча з рук. Йому це вдалося.

— Приведіть його сюди, — спалахнув Пінкі. — Я хочу сказати це йому в обличчя.

— Май розум, Пінкі, — мовив він. — Гадаєш, я б влаштовував подібну дитячу істерику в твоєму кабінеті, якби поранили Біллі?

— Це були не шипи, — волав Пінкі, — Шипи — це частина гри. А дряпатися… як дівчисько на кікболі… не можна! Андерсон грає вже сім років! Йому родину годувати треба!

— Отже, на чому ти наполягаєш? Що мій кетчер розрізав твоєму пінч-ранеру литку та перекинув його через своє плече, та ще й зробив це нігтями?

— Так каже Андерсон, — відповів Пінкі. — Андерсон каже, що відчув це.

— А розтягнення у нього теж через нігті Блейклі? Так?

— Ні, — буркнув Пінкі. Обличчя в нього було червоним, і не тільки від гніву. Він розумів, як це звучить.

— Він каже, що це сталося, коли він падав.

— Я, звісно, перепрошую, — втрутився я. — Але нігті? Це ж повна херня.

— Я хочу побачити руки цього пацана. Або ви їх мені показуєте, або я оголошу клятий протест.

Я подумав, що Джо порадить Пінкі висратися у власний капелюх, але він не став цього робити. Натомість повернувся до мене:

— Скажи малому, щоб прийшов сюди. Скажи йому, що він зараз покаже містеру Гігінсу свої нігті, так само як він показував їх своєму першому вчителеві після присяги на вірність прапору.

Я привів хлопця. Хоч на ньому й не було нічого, окрім рушника, він прийшов доволі охоче та спокійно показав нігті. Вони в нього були короткими, чистими, не зламаними та навіть не загнутими. Жодних кривавих підтьоків, які точно мали б з’явитися, якби він ними когось шкрябнув. Я помітив лише одну дрібненьку деталь, над якою тоді абсолютно не замислився: пластир зник із його вказівного пальця, і я не побачив жодного шраму від порізу — лише чисту шкіру, рожеву з душу.

— Задоволений? — спитав Джо Пінкі. — Може, хочеш перевірити, чи в нього чисті вуха?

— Йди ти в сраку! — ошкірився Пінкі. Він підвівся, протупав до дверей, виплюнув тютюн у кошик для сміття — шмяк! — і повернувся: — Мій хлопець каже, що твій хлопець порізав його. Каже, що відчув це. І мій хлопець не бреше.

— Твій хлопець вирішив стати героєм, замість того щоб залишатися на третій базі та дати Пірсалу шанс. Тепер він тобі розкаже навіть, що гівно, яке потекло по його трусах, то шоколадний мус. Ти сам знаєш, що сталося. І я також знаю. Андерсон напоровся на власні шипи, коли летів догори дриґом. А тепер забирайся звідси.

— Ви за це заплатите, Діпунно.

— Справді? Може, завтра зіграємо ще одну гру? Приходьте раненько, коли попкорн ще гарячий, а пиво досі холодне.

Пінкі пішов, відламуючи собі новий шмат жуйки. Джо постукав пальцями по попільничці, а тоді звернувся до хлопця:

— А тепер, коли залишилися тільки ми, скажи, ціп’ятко, ти зробив щось Андерсону? Кажи правду.

— Ні, — без жодних вагань відповів Біллі, — я не робив нічого Андерсону. Це правда.

— Гаразд, — сказав Джо та підвівся. — Завжди приємно потеревенити після гри, але я краще піду та трахну свою дружину на дивані. Перемога в День Відкриття робить мій стручок кам’яним. — Він поплескав нашого нового кетчера по плечу. — Хлопче, ти зіграв гру так, як треба. Молодець.

Він пішов. Малий поправив рушника на стегнах і пішов назад до роздягальні.

Я кинув йому навздогін:

— Як я бачу, поріз твій загоївся.

Він застиг як укопаний у дверному прорізі, і, хоча він був до мене спиною, я знав, що він щось робить. Це було помітно з того, як він стоїть. Не знаю, як це пояснити, але… я знав це.

— Що? — перепитав він, наче не зрозумів про що я.

— Поріз на пальці.

— А, цей поріз. Так, загоївся.

І він пішов… хоча, певно, такий селюк, як він, гадки не мав куди йти.

Гаразд, друга гра сезону. Денді Дейв Сіслер грає на гірці за «Бостон». Не встиг наш новачок освоїтися в зоні бетера, а Сіслер подає фаст-бол якраз йому в голову. Він би вибив Біллі очі нахер, якби влучив, але хлопець відсмикнув голову — не пригнувся, ні, — а тоді подражнив його битою, ніби примовляючи: «Ну ж бо, Мак, спробуй ще раз, якщо хочеш».

Натовп кричав наче божевільний:

— З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ!

Суддя не вигнав Сіслера, але зробив йому зауваження, і натовп радісно завив. Я роззирнувся та побачив, як Пінкі сновигає туди-сюди даг-аутом «Бостона», так міцно зчепивши руки, наче боїться, що вони вибухнуть.

Сіслер двічі оббіг гірку, всотуючи любов фанатів, — малий дурко, вони хотіли дістати його та четвертувати — підходить до мішечка з каніфоллю та махає головою на перші два чи три сигнали. Тягне час, знаєте, хоче подумати. Хлопець же весь цей час стояв із піднятою битою, зручно йому було, як старій бабці на дивані у вітальні. Денді Дейв подає простий фаст-бол чітко по центру поля, й малий відбиває його на ліві трибуни. У нас на базі вже був Тайдінс, і рахунок став два-нуль. Закладаюся, що, коли Біллі вибив той хоум-ран, рев на нашому «Болоті» чув весь Нью-Йорк.

Я гадав, що він щиритиметься на всі зуби, коли оббігатиме третю базу, але хлопець був серйозним, наче суддя. Він шепотів собі під ніс:

— Ти зробив це, Біллі. Показав цьому дилетанту. Зробив це.

Ду першим обійняв Біллі в даг-ауті та закрутив його в танці так, що малий полетів у стійку з битами. Ду кинувся допомагати йому збирати спорядження, що було зовсім не схоже на Денні Дузена, який завжди вважав себе вищим за подібні речі.

Ми двічі побили «Бостон» і цим довели Пінкі Гігінса до сказу, а тоді заїхали до Вашингона, де виграли три гри поспіль. Хлопець відбивав подачі в усіх трьох іграх, навіть вибив свій другий хоум-ран, але стадіон «Гріффіт» — паскудне місце для гри, чуваче. Ти міг розстрілювати щурів на трибунах за домом і не влучив би в жодного з фанатів. Дідько, «Сенатори» того року виграли лише сорок ігор. Ісус би, блядь, заридав.

Малий був кетчером під час другого старту Ду та вже майже спіймав клятий ноу-хітер[197] під час своєї п’ятої гри в Головній Лізі. Усе зіпсував Піт Раннелс у дев’ятому інінґу — він вибив подвійний хіт.[198] Після цього малий побіг на гірку, і цього разу Ду не відправив його назад. Вони трохи поговорили, і Ду навмисно дав пройти на базу наступному бетеру Лу Берберету (бачите, як все обернулося?). На биту вийшов Боб Ашер і миттєво потрапив під дабл-плей: оце так комбінація.

Тієї ночі Ду з малим пішли святкувати сто дев’яносто восьму перемогу Дузена. Коли я побачив нашого новачка наступного ранку, він страждав від жахливого похмілля, та витримував його так само спокійно, як і те, що Дейв Сіслер цілився йому в голову. Я вже починав думати, що нам дістався справжній гравець Головної ліги, та Г’юбі Ретнер нам, зрештою, буде не потрібен. Як і будь-хто інший.

— Здається, ви з Денні стаєте близькими друзями, — кажу я.

— Близькими друзями, — погодився він, потираючи скроні. — Ми з Денні — близькі друзі. Він каже, що Біллі — його щасливий талісман.