Не скажу, що він показав хорошу гру, бо він її і не показував. Відмінно грав Ду. Та вже перша подача — Френку Мельзоне — була крученою, і малий дуже вправно прийняв її. Ба, навіть більше. На якийсь міліметр м’яч вилетів за межі поля, і я ніколи не бачив, щоб кетчер так швидко відсмикнув руку, навіть Йоґі.[188] Суддя оголосив страйк, і тепер уже ми були на коні — до того, як Вільямс вибив сольний хоум-ран у п’ятому інінґу.[189] Ми зрівняли рахунок у шостому, коли Бен Вінсент відправив одного в аут. У сьомий ми вийшли з ранером на другій базі — гадаю, то був Барбаріно, — з двома аутами та новачком у домі. Він уже втретє ставав на биту. Перший раз він заробив аут, бо ловив ґав, а другий — хоч і замахнувся, але все одно промазав. Делок добряче його надурив того разу, виставив малого на посміховисько, і, певно, вперше й востаннє за весь час, коли він носив форму «Титанів», трибуни обсвистали хлопчика.

Малий виходив на биту, а я дивився на Джо. Дивився, як він сидів біля кулера з водою, витріщався на свої черевики та хитав головою. Навіть якщо хлопчина заробить пробіг, наступним був Ду. А Ду навіть за повільної подачі й софтбольний м’яч ракеткою не відіб’є. З нього був хрінуватий бетер.[190]

Не нагнітатиму атмосферу; зрештою, це ж не комікс про спорт для дітлахів. Хто б там не сказав, що життя часом наслідує мистецтво, а він мав рацію — саме так було того дня. Рахунок дійшов до трьох проти двох. Делок знову виконав сінкер,[191] завдяки якому надурив малого перший раз, і щоб я скис, коли малий знову не попався на цей трюк. От тільки цього разу бевзем виявився сам Делок. Малий відбив м’яча біля самих ніг, наче він грав у гольф, як любив це робити Еллі Говард,[192] і направив його в розріз між гравцями. Я махнув ранеру, й ми знову вийшли вперед — два до одного.

Усі в єдиному пориві повскакували на ноги, заволали на всю горлянку, та здавалося, що малий навіть не чув їхніх криків. Просто стояв на другій базі, струшуючи пил зі штанів. Він не стояв там надто довго, бо Ду трьома подачами відправили в страйк-аут, і він швиргонув биту так, як і завжди в такій ситуації.

Певно, це і справді комікс про спорт, саме такий, як ті, які ви ховали за підручниками з історії в читальних залах старшої школи. Верх дев’ятого інінґу, й Ду протистоїть верхівці лайн-апу суперників. Виводить в аут Мальзоне — і чверть стадіону на ногах. Виводить в аут Клауса — і вже половина стадіону підскочила зі своїх місць. А потім виходить Вільямс — старий Тедді Бейсбол. Перший страйк, другий страйк, і тут — лажа, і Ду пропускає Тедді на першу базу без удару. Малий рушає на позицію, але Ду махає йому — заспокойся і виконуй свою роботу, синку. Синок так і робить. А що йому ще лишається? Хлопець на позиції — один із найкращих пітчерів у бейсболі, а хлопець за домом цієї весни, певно, весь день смикав корів за дійки та лише трохи ганяв м’яча за сараєм, щоб підтримувати форму.

Чорт, це ж перша подача! За мить Вільямс кидається вперед. М’яч був увесь у багні, керувати таким ой як не просто, але малий зробив просто охеренну подачу. Майже впіймав Тедді, але ви самі знаєте, що «майже» чогось варте тільки, якщо граєш у підкови. Усі скочили на ноги, кричать. Ду репетує на пацана, наче все те сталося через нього, а не безруку подачу — і поки Ду втовкмачує малому, що той не виправдав покладених на нього надій, Вільямс просить тайм-аут. Він пошкодив коліно, роблячи підкат до бази, і це нікого не здивувало. Він хоч і бив як бог, але постійно ковзав на бази. Так ніхто і не зрозумів, як йому вдалося того дня вкрасти базу. Це точно був не хіт-енд-ран,[193] не даб-плей і не удар лайн-ап.

Тож Біллі Андерсон іде ранером замість Тедді, а Дік Гернет стає в зону бетера. Його коефіцієнт вдалих відбивань — 425, чи щось таке. Натовп казиться, прапори майорять, повсюди літають обгортки від сосисок, жінки, біс мені в ребро, ридма ридають, а чоловіки горланять, аби Джерсієць Джо зняв Ду і поставив замість нього Стью Ренкіна — таких, як він, зараз називають клоузером,[194] а в ті часи він був просто шорт-реліфом.

Але Джо схрестив пальці та залишив Дузена.

Рахунок був три-два, так? Андерсон зараз кинеться до четвертої бази, так? Він може мчати як вітер, а за домом у нас новачок, для якого це перша гра. Гернерт, здоровань, пірнає під м’яча і не б’є, а лише черкає по ньому битою, і той летить за пітчерську гірку,[195] де Ду вже не може його дістати. Але наш гравець, наче кіт, стрибає за м’ячем. Андерсон оббігає третю базу. Ду подає м’яч на дім, не встаючи з колін. Бляха, він летів наче куля.

Знаю про що ви думаєте, містере Кінг, і ви цілком помиляєтеся. Я ні на мить не припускав, що нашого новачка винесуть із поля як Фарадея, що його професійна кар’єра закінчиться після всього лишень однієї гри. По-перше, Біллі Андерсон був не таким лосем, як Великий Клу; він скоріше нагадував балетного танцівника, а по-друге… що ж… хлопчина був кращим, ніж Фарадей. Гадаю, я відчув це ще тоді, коли вперше побачив його на бампері старенької вантажівки, у кузові якої лежало його пошарпане спорядження.

Дузен кинув м’яча низько, але абсолютно точно. Малий ловить його у себе між ногами, повертається, я бачу, що він виставив убік тільки лапу. Я встиг подумати, що це звична помилка для новачків, що хлопець забув стару примовку «дві руки для новачків», що Андерсон зараз виб’є м’яча і нам доведеться пробувати виграти внизу дев’ятого інінґу. Аж раптом хлопчина опускає ліве плече, наче він футбольний квотербек. Я не звертав уваги на його вільну руку, бо мій погляд, як і у всіх на «Старому Болоті» того дня, був прикутий до його руки з лапою. Тож я, як і решта, насправді не бачив, що там трапилося.

Я лише ось що помітив: хлопчина торкається лапою грудей Андерсона, коли тому залишається ще три кроки до дому. Тоді Андерсон врізається в опущене плече пацана. Андерсон перелітає через нього та приземляється зліва від зони бетера. Суддя піднімає руку, сигналізуючи аут. А Андерсон, схопившись за литку, починає волати. Я чув його крик навіть із тренерської зони на третій базі, а отже, горлав він добряче, бо фани на День Відкриття ревли, наче десятибальний шторм. Я бачив, що низ лівої штанини став червоним і кров сочилася у нього між пальців.

Дасте мені трохи води попити? Плюсніть трохи, якщо ваша ласка, з он того пластмасового джбана. Знаєте, ці джбани — єдине, що вони дають нам тримати в кімнаті. У зомбі-готелях скло заборонено.

Ось так, краще. Я вже давно так довго не розмовляв, а ще ж розповідати й розповідати. Ви не занудилися? Ні? Чудово. Я теж. Жахлива ця історія чи ні, а на оповідки в мене лишилося все життя.

Біллі Андерсон не грав аж до п’ятдесят восьмого року, і це був його останній рік — Бостон розірвав із ним контракт посеред сезону, і його так ніхто й не підхопив. Він втратив колишню швидкість, а швидкість, насправді, була єдиним, чим він міг торгувати. Лікарі казали, що він буде як новенький, що ахіллове сухожилля лише порізали, а не перерізали, але він його ще й потягнув, і гадаю, саме це його й доконало. Бейсбол — тендітна гра, і люди цього часто не розуміють. І не самі тільки кетчери калічаться в зіткненнях на базах.[196]

Після гри Денні Ду схопив хлопчину в душовій і заволав:

— Сьогодні я поставлю перед тобою кухоль, новачку. Ні, десять кухлів!

За якусь мить він нагородив його своєю найвищою похвалою.

— Ти просто охеренно тримався на полі!

— Десять кухлів, бо я охеренно тримався на полі, — повторив Біллі, і Ду ляснув його по спині, регочучи так, наче це найсмішніше, що він чув за своє життя.