— Ти не можеш бути мертвою, — кажу я. — Це неприпустимо.
Жодного звуку від Еллен.
— Хочеш кави? — Зиркаю на годинник. — Що-небудь попоїсти? У нас є курячий суп. Щоправда, лише з пакетиків, але він усе одно смачний, коли гарячий. — Смачний, коли гарячий, — яке провальне могло би бути рекламне гасло. — Що ти кажеш, Ел?
Вона нічого не відповіла.
— Гаразд, — говорю. — Усе гаразд. Пам’ятаєш, як ми поїхали з тобою на Багами, люба? Коли ми займались підводним плаванням, а ти розплакалася? А коли я запитав чому, ти відповіла: «Бо це так прекрасно».
А тепер я став тим, хто плаче.
— Ти впевнена, що не хочеш піднятися і пройтися трішки? Я відчиню вікна, щоб побільшало свіжого повітря.
Жодного звуку від Еллен.
Зітхаю. Гладжу пушок її волосся.
— Гаразд, — кажу. — Чому б тобі не поспати ще кілька годин? А я посиджу тут, біля тебе.
Саме це я і роблю.
Для Джо Гілла
Ну так, це про бейсбол, але дайте оповіданню шанс, гаразд? Вам не обов’язково бути моряком, щоб обожнювати романи Патріка О’Браяна,[162] і вам зовсім не треба бути жокеєм — чи навіть азартним вболівальником, — щоб захоплюватися детективами Діка Френсіса.[163]
Історія оживає в персонажах та подіях; сподіваюся, ви знайдете в ній дрібку справжнього життя. Ідея оповідання виникла після того, як я подивився гру плей-оф, у якій неправильне суддівство вилилося практично в бунт на «Тернер Філд» «Атланти». Фанати засипали поле паперовими скляночками, капелюхами, плакатами, прапорцями та пивними пляшками. Коли судді запустили в голову чималенькою пляшкою з-під віскі (порожньою, звісно), команду вивели з поля, аж доки все не вгамувалося. Коментатори на телебаченні казали, що то гравці, бач, не вміють визнавати своїх поразок, — так, наче подібні спалахи огиди та агресії не є звичним явищем для американських бейсбольних полів уже понад сто років чи більше.
Усе своє життя я любив бейсбол і завжди хотів написати про гру в ті часи, коли подібні енергійні протести, що супроводжувалися вигуками на кшталт «Смерть судді!» та «Купіть йому пса-поводиря!», вважалися цілком нормальною частиною гри. Часи, коли бейсбол був настільки ж грубою грою, як і футбол, коли гравці ковзали до другої бази, виставивши вперед шипи, а зіткнення на базі були дуже жорсткими. Часи, коли, якби на телебаченні повторювали ці матчі, їх би дивилися з жахом, оскарження гри з апеляцією до відеоповтору видавалося б жахливим. Я хотів використати мову цих ранніх бейсболістів, щоб підкреслити текстуру та колір спортивної Америки середини століття. Мені було цікаво, чи зможу я написати історію, яка була б водночас і міфічною і — в певному жахному сенсі — трохи веселою. У мене також була нагода помістити себе в історію, і мені це сподобалося (як не крути, а моєю першою оплачуваною халтуркою як письменника були спортивні репортажі для «Лісбон Ентерпрайс»). Мій син називає подібні штуки метатекстом. А я просто думаю про це як про розвагу та сподіваюся, що ця історія — приємна старомодна розвага, останній рядок якої я сплагіатив із великого фільму під назвою «Дика Банда».[164]
І, до речі, стеж за лезом, мій Постійний Читачу. Врешті-решт, це ж оповідання Стівена Кінга.
Біллі «Блокада»
— Вільям Блейклі?
Боже правий, ви маєте на увазі Біллі «Блокаду»? Роками мене ніхто про нього не розпитував. Мене тут взагалі мало про що питають — може, тільки, чи піду я на Ніч Польки в замок Лицарів Піфії. Той, що в центрі. А ще мені пропонують якийсь віртуальний боулінг. Це прямо тут, у загальній кімнаті. Моя вам порада, містере Кінг, — ви мене про неї не просили, та все ж таки — не смійте старіти, а якщо не вдасться, то не дайте своїм родичам заслати вас у готель для зомбі — такий, як цей.
Весела це штука — старіння. Коли ти молодий, люди завше ласі до твоїх оповідок, особливо якщо ти чогось таки досягнув у професійному бейсболі. Але, коли ти молодий, тобі не до цього. Тепер у мене сила-силенна часу, а нікому, здається, й діла немає до старих деньків. Та я все ще думаю про них. Тож не хвилюйтеся, я розповім вам про Біллі Блейклі. Огидна історія, по правді, але саме такі й тримаються в пам’яті найдовше.
Бейсбол у ті дні був іншим. Ви, мабуть, пригадуєте, що Біллі «Блокада» грав за «Титанів» через якихось десять років після того, як Джекі Робінсон зламав кольоровий бар’єр.[165] Зараз «Титани» вже давно зникли. Не вірю я, що в Нью-Джерсі коли-небудь ще буде команда Головної Ліги, особливо коли якраз через річку, в Нью-Йорку, є аж два бейсбольних монстри.[166] Але тоді це була велика подія — ми були тою великою подією, — і ми грали свої ігри в абсолютно іншому світі.
Правила були тими ж самими. Вони не змінилися. Маленькі ритуали теж були точнісінько такими, як і зараз. О, нікому не дозволяли носити зсунуту набік бейсболку чи бодай загинати козирок. Волосся мало бути охайним і коротким. (У теперішніх бовдурів на головах таке, що аж страх бере.) Деякі гравці хрестилися, перш ніж вийти на поле, інші длубалися битою в землі, перед тим як стати в стійку, а хтось перестрибував лінію розмітки, коли біг на свою позицію. Ніхто не хотів наступати на неї, це вважалося найгіршою з усіх прикмет.
Грали тільки для місцевих, ясно? Вже почали з’являтися телетрансляції, але їх показували тільки на вихідні. У нас був непоганий ринок, бо ігри крутили на «WNJ», і всі в Нью-Йорку могли нас побачити. Більшість із тих ефірів були дуже смішними. Порівняно з сьогоднішніми — ще та любительщина. З радіо трохи краще, воно було професійнішим, але також лише для місцевих. Жодних супутникових трансляцій, бо не було супутників. Перший запустили росіяни, якраз того року, коли «Хоробрі Янкі» виграли Світову серію.[167] Наскільки я пам’ятаю, то був вихідний, хоча можу й помилятися. Чітко пам’ятаю тільки те, що «Титани» ще на початку року опинилися в прольоті. Ми, звісно, трохи поборолися, частково завдяки Біллі «Блокаді», але ж ви самі знаєте, чим усе обернулося. Ви ж тому прийшли сюди, так?
Я ось про що: ігри були меншими — аж ніяк не події національного масштабу, тож гравці нікого не цікавили. Я не кажу, що не було зірок — хлопів на кшталт Аарона,[168] Бурдетта,[169] Вільямса, Кейліна[170] та, звісно ж, Міка.[171] Але, щоб когось знали від узбережжя до узбережжя, як Алекса Родріґеза[172] та Баррі Бондса[173] (двійко дилетантів, як про мене), такого не було. Решта гравців? Тільки одне слово: трудяги! Середня платня була п’ятнадцять штук, менше, ніж сьогодні заробляє викладач у старших класах.
Трудяги, второпали? Точно як у тій книжці Джорджа Вілла.[174] Він переконує, ніби це гарна штука, а от я не певен щодо цього, особливо якщо ти тридцятирічний шорт-стоп[175]із дружиною та трьома дітьми і тобі зосталося, у кращому разі, сім років до пенсії. Гаразд, десять, якщо ти щасливець і не заробиш травми. Ви знали, що Карл Фурільйо[176] врешті-решт встановлював ліфти у Світому Торговому Центрі та підробляв нічним сторожем? Знали? А, як по-вашому, той Вілл знав — і просто забув згадати про це?
162
Патрік О’Браян (1914–2000) — англійський письменник і перекладач, автор двадцятитомної епопеї про капітана Джека Обрі та доктора Стівена Метьюріна. У 2003 р. було знято фільм за мотивами цього циклу з Расселом Кроу в головній ролі — «Володар морів: На краю світу» («Master and Commander: The Far Side of the World»).
163
Дік Френсіс (1920–2010) — британський письменник, автор десятків детективних романів. Він був професійним жокеєм, за час виступів на іподромі виграв 350 заїздів, ставши одним із найуспішніших британських наїзників у післявоєнній історії. Коли прийшов у літературу, темою всіх своїх детективних романів зробив кінні перегони. Найвідоміший роман вийшов 1962 р. — «Фаворит».
164
«The Wild Bunch» — вестерн 1969 року. Режисер — Сем Пекінпа. Вважається одним із найважливіших фільмів «Нового Голлівуду». Фільм продемонстрував вельми високий, як для свого часу, рівень насилля на екрані. У 1999 р. Бібліотека Конгресу США включила «Дику банду» в Національний реєстр фільмів як культурний спадок.
165
Джек Рузвельт «Джекі» Робінсон (1919–1972) — американський бейсболіст, перший темношкірий гравець у Головній бейсбольній лізі у ХХ столітті. До того афроамериканцям було заборонено грати деінде, окрім власної бейсбольної ліги. Протягом 60-х років брав активну участь у русі за громадянські права. За досягнення поза бейсболом здобув Президентську медаль свободи та Золоту медаль конгресу.
166
Йдеться про команди «Нью-Йорк Янкіз» та «Нью-Йорк Метц».
167
Вирішальна серія ігор у сезоні Головної ліги бейсболу. Право грати в ній мають найкращі команди Американської та Національної ліг.
168
Генк Аарон (нар. 1934) — прізвисько «Молот» або «Молот Генк». Вибивав по 24 хоум-рани щосезону з 1955 до 1973 року. Спершу був членом Негритянської Американської ліги.
169
Сельва Льюїс Бурдетт (1926–2007) — пітчер, що грав у Головній американській бейсбольній лізі. Кар’єра в професійному бейсболі тривала 18 років. Його онук Нолан Фонтана також сьогодні професійний бейсболіст.
170
Ал Кейлін (нар. 1934) — правий філдер на прізвисько «Містер Тигр». За всю кар’єру вибив 399 хоум-ранів. Чемпіон Світової серії за 1968 рік.
171
Мікі Чарльз Мантл (1931–1995) — грав у Головній бейсбольній лізі за «Нью-Йорк Янкіз» центрофілдером та гравцем першої бази.
172
Александр Еммануель «Алекс» Родріґез (нар. 1975) — інфілдер «Нью-Йорк Янкіз».
173
Баррі Леймар Бонс (нар. 1964) — лівий філдер, який відіграв 22 сезони в Головній бейсбольній лізі за команди «Піттсбурзькі пірати» та «Гіганти Сан-Франциско».
174
Джордж Фредерік Вілл (нар. 1941) — американський газетний колумніст та політичний коментатор. Має Пулітцерівську премію за свої консервативні політичні коментарі. У 1986 р. у «Волл-стрит Джорнал» його назвали «можливо, найвпливовішим журналістом Америки».
175
Шорт-стоп — гравець захисту, що перебуває між другою та третьою базами.
176
Карл Ентоні Фурільйо (1922–1989) — правий філдер у Головній бейсбольній лізі. Грав за «Бруклінських та Лосанджелеських Доджерсів».