Безліч фіолетових нотаток розкидано навколо кавоварки. Я хапаю фіолетовий блокнот, звідки вони всі беруться, і пишу ще одну.

Еллен: Леді вигуляна. Кава готова. Якщо ти почуватимешся достатньо добре, щоб сходити до парку, погуляй! Але тільки не далеко. Головне, зараз, коли те вже майже одужала, не перепрацьовуй. Карло каже, що унюхав дохлого щура. Гадаю, його унюхали всі сусіди квартири 5-С. На щастя для нас, у тебе нежить, а я «позбавлений нюху інвалід». Ха-ха! Якщо почуєш людей у коридорі, це щуролови. З ними буде Карло, тож не хвилюйся. Я піду на роботу пішки. Треба трохи поміркувати над цими диво-ліками для чоловіків. Хотів би я щоб вони порадилися з нами, перш ніж називати так свій продукт. Пам’ятай, НЕ ПЕРЕПРАЦЬОВУЙ. Кохаю тебе, кохаю тебе.

Нижче я пишу дюжину «Х», просто, щоб підкреслити думку, і підписуюсь сердечком. Потім я кладу папірець до решти навколо кавоварки. Перш ніж піти, я наливаю води в миску для Леді.

До роботи кварталів двадцять, і я не думаю про диво-ліки для чоловіків. Я думаю про щуроловів, які прийдуть о третій. Або раніше, якщо зможуть.

Видіння, певно, порушили мій цикл сну, і я ледь не хроплю під час ранкової зустрічі в конференц-залі. Але я швидко отямлююсь, коли Піт Вендел показує макет плакатів для нової кампанії «Петров. Унікальна». Я вже їх бачив на його офісному комп’ютері, коли він «грався» з ними минулого тижня. А тепер погляну на них іще раз. Тепер я знаю, звідки прийшов, як мінімум, один елемент мого сну.

— «Горілка «Петров». Унікальна», — каже Ора Маклін. Її чарівні груди по-театральному здіймаються й опускаються. — Якщо це приклад нового російського капіталізму, то він мертвонароджений.

Голосніше за всіх сміються хлопці, які хотіли б побачити, як довге біляве волосся Ори розсипається по подушці біля них.

— Без образ, Піте. Гасло ти придумав класне.

— Проїхали, — грайливо посміхається Піт. — Робимо те, що можемо.

На плакаті зображена пара з піднятими вгору склянками. Вони стояли на балконі, поки сонце заходило над заповненою розкішними, дорогими яхтами гаванню. Напис нижче: «ЗАХІД СОНЦЯ. ЧУДОВИЙ ЧАС ДЛЯ ГОРІЛЧАНОГО СВІТАНКУ».

Сперечаємося щодо того, де має бути пляшка «Петров». Праворуч? Ліворуч? У центрі? Знизу? Френк Бернштейн відзначає, що, коли додати рецепт, це збільшить розмір сторінки, особливо в мережевій верстці та таких журналах, як «ПЛЕЙБОЙ» та «ЕСКВАЙР». Я відключаюся, думаючи про напій, який стоїть на столику переді мною в моєму сні, аж доки не розумію, що Джордж Слеттері кличе мене. Я можу відповісти на запитання, і це добре. Не варто просити Джорджа розжовувати те саме двічі.

— Насправді я на боці Піта, — кажу я. — Клієнт обрав назву. Я лише роблю те, що можу.

Лунає кілька доброзичливих смішків. Тут багацько жартували щодо нового препарата «Воннелл Фармасьютекл».

— До понеділка, я вам вже дещо покажу, — звертаюся я до них. Не дивлюся на Джорджа, але він розуміє, що я маю на увазі. — До середини наступного тижня, щоб бути точним. Я хочу дати Біллі шанс показати, на що він здатен.

Ми цього Біллі Едерлі зовсім недавно найняли, і для початку його зробили моїм помічником. Хлопець ще не отримував запрошень на ранкові зустрічі, але він мені подобався. Усім в «Ендрюз-Слеттері» він до вподоби. Він тямущий, енергійний і вже за два роки, закладаюся, почне голитися.

Джордж думає.

— Я сподівався побачити угоду сьогодні. Хоча б приблизний план.

Тиша. Усі вивчають власні нігті. Джорджеві слова дуже нагадують публічну догану, і я, можливо, на неї заслужив. Це не найкращий мій тиждень, і перекладати все на плечі дитини не дуже гарно з мого боку. Почуття від цього теж не найкращі.

— Гаразд, — каже наостанок Джордж, і відчувається, як кімнатою прокочується хвиля полегшення. Це схоже на легкий прохолодний подих вітру: ось він є, а ось уже зник. Такого сонячного п’ятничного ранку ніхто не хоче бути свідком прочуханки в кабінеті для нарад, а я не хочу її отримувати. У моїй голові крутиться надто багато всього.

Гадаю, Джордж смердить, як щур.

— Як там Еллен? — питає він.

— Уже краще, — відповідаю я. — Дякую, що запитав.

Відбувається ще кілька презентацій. Потім усе закінчується. Слава Богу.

Коли за двадцять хвилин до мене в кабінет заходить Біллі, я вже майже куняю. Поправка: я куняю. Рвучко сідаю рівно, сподіваючись, що хлопчик подумає, ніби заскочив мене зануреного в глибокі роздуми. Імовірно, він настільки схвильований, що все одно нічого не помітив. У руках тримає плакатний аркуш. Припускаю, він би почувався як риба у воді, вішаючи на стіни якоїсь провінційної старшої школи велике оголошення про нічні танцюльки в п’ятницю.

— Як минула зустріч? — питає він.

— Усе було гаразд.

— Про нас вони згадували?

— Знаєш, таки згадували. Що в тебе є для мене, Біллі?

Юнак зробив глибокий вдих і повернув аркуш так, щоб я міг побачити, що на ньому намальовано. Ліворуч баночка віагри в натуральну чи близьку до неї величину. Праворуч — на найсильнішому боці реклами (це вам будь-хто в нашій справі скаже) — баночка з нашим зіллям, але набагато більша. Нижче гасло: «ПОTENЦІЯ. У ДЕСЯТЬ РАЗІВ ЕФЕКТИВНІША, НІЖ ВІАГРА!»

Біллі дивиться, як я розглядаю це, і його повна надії посмішка в’яне:

— Вам не подобається?

— Питання не в тому, подобається мені чи не подобається. У нашому бізнесі такі поняття відсутні. Питання в тому, спрацює це чи ні. Це не спрацює.

Вираз його обличчя стає дуже похмурим. Якби його зараз побачив Джордж Слеттері, він би оскаженів. Мені б цього не хотілося. Можливо, я так до нього ставлюся, бо це моя робота — навчити його. Попри все, що крутиться в моїй голові. Адже я люблю свою справу. Її мало хто поважає, але вона мені подобається. Я чую, як Еллен каже мені: «Ти не повинен кидати це, малий. Якщо вчепився в щось зубами, тримайся до самого кінця». Така рішучість може трохи лякати.

— Сідай, Біллі.

Він сідає.

– І прибери цю насупленість зі своєї мармизи. Ти схожий зараз на дитину, яка впустила «дурника» в унітаз.

Він викладається на повну. За це я його й люблю. Хлопчина старається, і якщо він планує залишатися в «Ендрюз-Слеттері», то має бути ще кращим.

– Є гарна новина: я не забиратиму в тебе проект, бо, правду кажучи, це не твоя провина. «Воннелл Фармасьютекл» стриножила нас назвою, яка звучить як назва мультивітамінів. Але ми збираємося зліпити з лайна цукерочку. В рекламі до цього зводиться вся наша робота, у семи випадках з десяти. Може, у восьми. Тож слухай уважно.

Він аж зеленіє:

— Я маю робити нотатки?

— Не вийобуйся. По-перше, коли рекламуєш ліки, ніколи не показуй баночку. Логотип — без проблем. Саму пігулку — іноді. Залежить від обставин. Знаєш, чому «Пфайзер» показують пігулку віагри? Вона блакитна. Споживачі люблять усе блакитне. Форма також стає у пригоді. Споживачі дуже позитивно ставляться до форми цих пігулок. Але люди ніколи не люблять дивитися на баночки, у яких лежить їхній препарат. Ті змушують їх думати про хвороби. Дійшло?

— Тоді, може, намалювати маленьку пігулку віагри та велику пігулку поtenції? Замість баночок. — Він підняв руки, обводячи уявною рамкою підпис. — «ПОTENЦІЯ. У десять разів більша, у десять разів краща». Розумієте, про що я?

— Так, Біллі, розумію. УПМ це також зрозуміє, і їм це ой як не сподобається. Насправді, вони можуть змусити нас прибрати рекламу з таким гаслом, а це влетить у копієчку. Я вже мовчу, що це вартуватиме нам гарного клієнта.

— Чому? — майже промукав він.

— Бо воно не в десять разів більше і не в десять разів сильніше. Віагра, сіаліс, левітра, поtenція — всі вони використовують однакові методи з підйому пеніса вгору. Ти все ж досліди історію питання, хлопче. І закон про рекламу трохи освіжити не завадило б. По-твоєму, бловардські висівкові мафіни в десять разів смачніше, ніж бігмауські? Уперед, смак — питання суб’єктивне. А от те, що робить твого дружка твердим і до того ж надовго…