— Нічого. Усе. Що б не було, усе завжди приходить до одного й того самого, ось про що я думаю.

— Це через Томмі? Твого брата?

Жінка спересердя засміялася.

— Вони не дадуть мені ні цента з тих грошей, кого я дурю? Мама скаже, що це татове рішення, бо їй легше говорити саме так, але насправді це і її точка зору також. Гадаю, то марна справа. А як щодо тебе? Твоє сімейство справді дасть тобі щось?

— Так, гадаю, так.

Звісно. Еге ж. Можливо. Щось на кшталт сорока доларів. Тобто півтори торби продуктів із бакалії. Навіть дві торби, якщо вона скористається купонами з «Анкл Генрі Своп Ґайд».[161] Від самої думки про гортання цього подертого безкоштовного журнальчика — Біблії для бідняків — і про те, як на пальцях лишатиметься друкарська фарба, сірість навколо Бренди стала ще густішою. Прекрасна днина: літа в ній навіть більше, ніж осені, а все ж світ, де ти залежиш від купонів «Анкл Генрі», — до відчаю сірий світ. «Як же ми докотилися до такої кількості дітей? — думає вона. — Здається ж, тільки вчора я дозволяла Майку Хіґґінсу мацати мене за передок за корпусним цехом?»

— Вітаю, — Джесмін чмихає носом від сліз. — Ну а в моїх будуть три нові бензиножерливі іграшки у квітнику, але вони все одно скаржитимуться на бідність. А знаєш, що мій татусь скаже щодо дітей? Він скаже: «Не дозволяй їм ні до чого торкатися!»

— Можливо, він змінився, — відповідає Бренда. — Став кращим.

— Він ніколи не змінюється і ніколи не стає кращим, — каже Джесмін.

Роуз Еллен клювала носом. Вона намагалася покласти голову на плече брата Едді, за що він вдарив її кулаком по руці. Розтерши уражене місце, дівчинка заскімлила, та скоро знову всілася дивитися «Шрека». Слина досі стікала по її підборіддю. На думку Бренди, так дівчинка виглядає пришелепкуватою, — що й справді недалеко від істини.

— Не знаю, що й сказати, — озивається Бренда, — у будь-якому разі, ми ж будемо розважатися! «Ред Руф», люба! Басейн!

— Ага. І якийсь молодик, який о першій ночі калататиме в стіну, щоб я заткнула дитину. Начебто, знаєш, мені хочеться, щоб Ді не спала о першій ночі, бо всі гидотні зуби вирішили повилазити за раз.

Вона робить ще ковток з пляшки з кавовим бренді, а потім простягає її подрузі. Бренді була не настільки дурною, аби взяти її та ризикнути своїми водійськими правами, але ж копів навкруги було не видко, та й навіть якби в неї забрали права, чи довго вона б жила без можливості сісти на кермо? Машина належала Тому, і він забрав її, коли пішов. Та в будь-якому разі вона вже була наполовину вбитою, вимазаною мастилом і обмотаною дрібною дротяною сіткою. Зрештою, не велика втрата. Ще й ця сірість усюди. Вона взяла пляшку й відпила з неї. Усього-на-всього один маленький ковточок, але ж бренді такий теплий і приємний, наче промінь призахідного сонця, тож Бренда зробила ще один ковток.

— Вони зачиняють «Рол-Ераунд» наприкінці місяця, — каже Джесмін, забираючи до себе пляшку.

— Джессі, ні!

— Джессі, так. — Вона дивилася на дорогу, що розгорталася попереду. — Джек урешті прогорів. Це було очевидно ще з минулого року. І прощавайте тепер ці дев’яносто баксів на тиждень. — Вона знову п’є. Делайт у неї на руках завовтузилася, але потім знову заснула, встромивши в рота свого заспокійливого пальця. Куди, як подумала Бренда, якийсь хлопчина, схожий на Майка Гіґґінса, захоче засунути свій член не через так уже й багато років. І вона, певно, дозволить йому. Я дозволила. Джес також. Просто так воно все й відбувається.

Позаду них Принцеса Фіона каже щось смішне, але жодна дитина не сміється. Усі вони стали скляноокими, навіть Едді та Фредді — імена, наче з телевізійного сіткому.

— Світ сірий, — мовила Бренда. Вона не знала, що скаже про це вголос, перш ніж ці слова самі не злетіли з її вуст.

Джесмін здивовано глянула на неї.

— Так, — підтверджує вона. — Тепер до тебе дійшло.

Бренда просить:

— Дай мені пляшку.

Джесмін передає. Бренда відпиває ще, потім повертає пляшку подрузі.

— Гаразд, годі вже.

Джесмін дарує їй свою фірмову криву усмішку, яку Бренда пам’ятає ще з часів, коли в п’ятницю по обіді вони ходили до читальні. Вона виглядала дивно на тлі її мокрих від сліз та налитих кров’ю очей.

— Упевнена?

Лайн-ап — порядок гравців на відбивання.

Бренда не відповідає, але трохи сильніше тисне ногою на газ. Тепер на електронному спідометрі висвічується 80.

Раптом вона збентежилася. Боялася почути, як її власні слова злітатимуть із Філових уст. Певно, вони прозвучать гучно, а тому фальшиво, як грім без дощу. Та вона забула різницю між його голосом для публіки — монументальним і трішки приторним, наче в голови присяжних, що зачитує фінальний вирок у фільмі про суд, і тим голосом, який у ньому прокидається лише коли він з одним-двома друзями (і ще нічого не випив). Цей голос — м’якший, добріший, і їй було дуже приємно слухати, як він зачитував її вірш. Ні, більш ніж просто приємно. Вона почувалася вдячною. В його виконанні вірш видавався значно кращим, ніж був насправді.

Чорні тіні вкривають дорогу — ніжно, як поцілунки. Клапті змертвілого снігу — шмаття весільних чарунків. Сизий серпанок імлистий пилом стає золотавим. І проривається сонце крізь вітром скуйовджені хмари! На варту вічності мить знов повертається літо. Мені знов сімнадцять, стою, в долонях стискаючи квіти.

Він відкладає аркуш. Вона дивиться на нього з легкою посмішкою, що ховає хвилювання. Він киває.

— Гарно, люба, — каже. — Дуже гарно. Тепер ти.

Полін розгортає його вузький нотатник, знаходить те, що, певно, було його останнім віршем, і прогортає чотири-п’ять чернеток. Вона знає, як він працює, тож гортає написані нерозбірливим курсивом сторінки, аж доки не натрапляє на викарбувані охайними друкованими літерами рядки. Показує йому вірш. Філ киває, а потім повертає голову до шосе. Це все дуже мило, та їм скоро доведеться їхати. Вони ж не хочуть спізнитися.

Він бачить, як наближається червоний фургон. Він їде швидко.

Вона починає.

«Так, — думає вона. — По суті, так воно і є. День подяки для дурнів».

Фредді стане солдатом і воюватиме в чужих країнах, як Томмі, брат Джесмін. Сини Джессі, Едді та Труз, вчинять так само. Куплять собі великі атовіки, коли (і якщо) повернуться додому; звісно, за умови що через двадцять років паливо все ще буде доступним. А дівчатка? Вони зустрічатимуться з хлопцями. Втрачатимуть цноту, доки по телевізору показуватимуть вікторини. Віритимуть хлопцям, які казатимуть їм, що вчасно витягнуть. Народять дітей, смажитимуть м’ясо на сковорідках і потовстіють, як і вони з Джес. Покурюватимуть траву і їстимуть багато морозива — того, дешевого, з «Волмарта». Крім, правда, Роуз Еллен. З Роуз щось не так. Навіть у восьмому класі по її підборіддю стікатиме слина, як тепер. Семеро дітей народять сімнадцятьох, ті сімнадцять — всіх сімдесятьох, а ті сімдесят — понад двісті. Вона вже бачила цей обшарпаний натовп, що гордо крокує в майбутнє: хтось вбраний у джинси, які закривають лише половину дупи, тому видно білизну, хтось — у футболки в стилі хеві-метал, хтось — у вкритій плямами від соусу формі офіціантки, хтось — у вузьких штанах «Кеймарт» з маленькою биркою «Зроблено в Парагваї», пришитою до швів їх широкий задніх частин. Вона вже бачила гори іграшок «Фішер-Прайс» — спершу вони володітимуть ними, а потім продадуть на дворовому ярмарку (на тому, де вони самі колись їх купили). Вони купуватимуть продукти, які бачать по телевізору, залізуть в борги перед банками по кредитних картках, як вона сама робила це… І робитиме знову, адже «Обери 3» — абсолютно випадкова удача, і вона знала про це. Насправді, навіть гірше, ніж випадкова удача: приманка. Життя — це ржавий колісний ковпак, що валяється в придорожній канаві, й життя триває. І вона ніколи більше не матиме відчуття, ніби сидить за кермом реактивного літака. Краще не буває. Ні для кого немає рятувальних човнів і ніхто не знімав її життя на камеру. Це реальність, а не реаліті-шоу.