Изменить стиль страницы

— Ми не старі, — заперечує він, — ми юні, ma bèbè.

— Що, заради всіх святих, ти верзеш?

— Ти тільки глянь на це, — каже він і простягає Полін першу сторінку рубрики «Мистецтво». Вона бере її та бачить фотографію. Сухий, як жердь, чоловік посміхається з-під крис солом’яного капелюха.

III. Старигань Вук публікує дещо з нових штук

Автор: Мотоко Річ

Більшість письменників, коли їм виповнюється дев’яносто чотири роки, якщо їм вдається дотягнути до цієї дати, давно вже на пенсії. Але тільки не Герман Вук, автор таких відомих романів, як «Заколот на «Кейні»[159] (1951) та «Марджорі Монінгстар»[160] (1955). Багато з тих, хто може пам’ятати телевізійні міні-серіали за його всеосяжними романами про Другу світову війну, «Вітри війни» (1971) та «Війна та пам’ять» (1978), зараз самі наближаються до пенсійних виплат. А Вук почав отримувати свою пенсію ще 1980 року.

Тим не менш Вук ще не все сказав. Він уже опублікував несподіваний, але успішний роман «Діра в Техасі» за рік до свого дев’яностого дня народження, а тепер готується до друку збірка есеїв під назвою «Мова, якою говорить Бог». Це його останнє слово?

«Я не готовий говорити на цю тему, — каже, посміхаючись Вук. — Ідеї не зникають просто тому, що ти старий. Тіло слабне, слова — ніколи».

Коли письменника спитали про його…

Продовження на с. 19

Глянувши на старе зморшкувате обличчя під хвацько вдягненим капелюхом, Полін раптово відчула непрохану сльозу.

— Тіло слабне, слова — ніколи, — повторює вона. — Це так чарівно.

— Ти читала його? — питає Філ.

— «Марджорі Монінгстар» у роки юності. Набридливий гімн цнотливості, та я, наперекір самій собі, була вражена. А ти?

— Починав «Молодого яструба», але так і не зміг дочитати. Однак… він досі працює мов проклятий. А він дуже старий і годиться нам у батьки. — Філ згортає газету та кладе її у кошик для пікніка. Нижче автотрасою, під далеким, сповненим погідних хмар вересневим небом мчить розріджений потік машин. — Якщо хочеш, ми могли б, перш ніж повернемося на дорогу, почитати вірші одне одного. Як у старі часи?

Полін обмірковує пропозицію, потім киває. Уже дуже багато років минуло з тих пір, як хтось інший читав її вірші, і вона завше почувається трохи моторошно, наче переживає навколосмертний досвід. Але чому ні? У зоні відпочинку вони самі.

— На честь Германа Вука, який досі працює мов проклятий. Моя робоча папка лежить у зовнішній кишені сумки.

— Ти довіряєш мені порпатися у твоїх речах?

Вона дарує йому свою стару криву посмішку, а тоді з заплющеними очима повертається до сонця. Насолоджується теплом. Скоро дні стануть холодними, але сьогодні спека.

— Можеш порпатися в моїх речах скільки тобі заменеться, Філіпе. — Вона розплющує одне око, по-смішному спокусливо підморгує йому. — Досліджуй, скільки заманеться.

— Матиму це на увазі, — каже Філ та йде назад до кадилака, який він орендував для них.

«Поети в кадилаку», — думає вона. — Вичерпне визначення абсурду». Якусь мить вона дивиться, як мчать машини. Потім дістає газету та знову розглядає зморшкувате усміхнене обличчя писаки. Досі живий. Можливо, якраз цієї миті він дивиться на високе блакитне небо вересня, з відкритим нотатником на столику надворі та пляшкою «Пер’є» (чи вина, якщо шлунок йому це дозволяє) під рукою.

«Якщо Бог і існує, — думає Полін Енслін, — то Вона часом може бути дуже щедрою».

Вона чекає, коли повернеться Філіп з її робочою папкою та одним зі своїх стенографічних нотатників, у які він найбільше любить записувати свої вірші. Вони читатимуть вірші одне одного. Сьогодні вночі, можливо, пограють і в інші ігри. Полін ще раз нагадує собі, що це можливо.

ІІІ. Сидячи за кермом «Шеві» Бренда почувається так, наче вона в кабіні реактивного винищувача.

Усе цифрове. Супутникове радіо з екранчиком для GPS над ним. Коли вона дає задній хід, GPS стає телеекраном, тож вона бачить, що в неї за спиною. На торпеді все сяє, увесь внутрішній простір заповнює запах нової машини. А чому б і ні, якщо на одометрі лише сімсот п’ятдесят миль? Вона ще ніколи в житті не сиділа за кермом машини з таким малим пробігом. Можна натиснути на підкермові перемикачі — і зразу висвітиться твоя середня швидкість, скільки галонів бензину ти витрачаєш на милю та скільки галонів у тебе залишилося взагалі. Двигун навряд чи видає хоч якийсь звук. Попереду два ковшоподібні сидіння, які оббиті м’яким матеріалом кольору слонової кістки, що нагадує шкіру. Амортизатори м’які, наче масло.

Позаду висить екран із DVD-плеєром. «Русалоньку» ввімкнути не вдалося, бо Труз, трирічний син Джесмін, узяв та й розмазав по всьому диску арахісове масло. Але «Шрек» їм також подобається, хоча вони й бачили його мільярд разів. Так хвилююче передивлятися його під час подорожі! Коли ти за кермом! Фрідом заснула на своєму сидінні між Фредді та Ґлорі. Делайт, шестимісячна донечка Джесмін, задрімала в мами на руках, але решта п’ятеро дітлахів вмостилися на задніх сидіннях і заворожено дивляться мультик. Від захвату в них порозкривалися роти. Едді, син Джесмін, длубався в носі, а по гострому підборіддю його старшої сестрички, Роуз Еллен, стікала слина. Та вони хоча б сиділи спокійно та вперше за довгий час не кидалися одне на одного. Їх неначе загіпнотизували.

Бренда мала б радіти. Діти поводились тихо, дорога стелилася перед нею, немов злітна смуга в аеропорту, вона сама сиділа за кермом новісінького фургончика, а траса була вільною і не перевантаженою машинами, відколи вони виїхали з Портленда. На електронному спідометрі світилося число 70, а ця чотириколісна крихітка ще навіть не спітніла. І все ж сірість знову почала огортати її.

Зрештою, фургончик же їй не належить. Доведеться повернути його. І справді, просто безглузде марнування грошей, бо що ж чекає на неї там, на тому кінці подорожі? Марс Гілл. Марс… бляха… Гілл. Їжа з «Раунд-Апа», де вона колись працювала офіціанткою. Ще тоді, у старшій школі, коли мала гарну статуру. Гамбургери й картопля фрі в поліетиленових упаковках. Діти плюскатимуться в басейні — до та після їжі. Хоча б хтось один обов’язково заб’ється і зчинить лемент. А може, й не один. Ґлорі скаржитиметься, що вода надто холодна (навіть якщо це буде не так). Ґлорі завжди скаржиться. Вона так скаржитиметься все життя. Бренда ненавидить це скигління і любить розповідати Ґлорі, що це в ній так проявляються татусеві риси… хоча насправді характер дівчинка отримала від обох батьків. Бідна дитина. Усі вони, зрештою, бідні. А роки все тягнуться вперед, наче довгий шлях під палючим сонцем, яке ніколи не заходить.

Вона подивилася праворуч, на Джесмін, сподіваючись, що та скаже що-небудь смішне та підбадьорить її, але з тривогою збагнула, що Джес плаче. Тихі сльози блищали в її очах і стікали по щоках. На руках у неї спала Делайт і ссала палець. Це її заспокійливий палець, весь укритий пухирями з внутрішнього боку. Якось Джес добряче відшльопала Ді, коли побачила, що мала знову поклала до рота цей палець, от тільки який сенс шльопати дитину, якій лише шість місяців? З тим же успіхом можна відшльопати двері. Та часом ти все одно це робиш. Часом не можеш нічого з цим удіяти. Часом ти не хочеш нічого з цим удіяти. Бренда й сама робила так.

— Що трапилося, люба? — запитує Бренда.

— Нічого. Не зважай на мене, пильнуй за дорогою.

Позаду них Віслюк сказав щось кумедне Шрекові, і дехто з дітей засміявся. Але не Ґлорі: вона задрімала.

— Ну ж бо, Джес, скажи мені. Я ж твоя подруга.

— Нічого, кажу ж.

Джесмін схилилася над сплячою дитиною. Крісельце Делайт припасоване до підлоги. На ньому, на горі памперсів, лежить пляшка «Алленз», заради якої вони зупинилися в Південному Портленді, перед виїздом на платне шосе. Тоді Джес зробила тільки два маленькі ковточки, але цього разу добре приклалася до пляшки, перш ніж знову закоркувала її. Сльози досі текли по її щоках.

вернуться

159

У центрі сюжету — заколот команди есмінця проти капітана. Роман було екранізовано 1954 року. В головних ролях — Гемфрі Богарт і Фред Макмюррей.

вернуться

160

У книзі йде мова про стосунки студентки Марджорі Моргенштерн та 32-річного драматурга Ноеля Айрмана. Роман було екранізовано 1958 року. В головних ролях — Джин Келлі та Наталі Вуд.