— Тобі не можна їхати, — сказав йому старший брат.

Джордж говорив стишеним голосом, хоча решта його друзів — ватага сусідських дванадцяти- та тринадцятирічок, які іменували себе Сракаженими Рейдерами, — перебували аж ген у кінці кварталу, чекали на Джорджа. Не вельми-то й терпляче.

— Це надто небезпечно.

Піт заперечив:

— Я не боюся.

Говорив він досить упевнено, хоча таки боявся, трошки. Джордж із друзями намірився до того піщаного кар’єру, що за галявиною для боулінгу. Там вони бавитимуться в гру, яку придумав Нормі Теріо. Нормі був ватажком Сракажених Рейдерів, а гра та називалася «Парашутисти з Пекла». До краю гравійної ями там вів роз’їжджений путівець, і гра полягала в тім, щоб з відчайдушним криком «Рейдери рулять!» промчати ним на повній швидкості на своєму веліку і наприкінці викинутися з сідла. Звичайно, глибина падіння становила футів із десять і випробувана зона приземлення була м’якою, але рано чи пізно хтось мусив приземлитися замість піску на гравій і, можливо, зламати собі руку або гомілку. Навіть Піту це було ясно (хоча він нібито розумів, чому це посилює привабливість такої розваги). Тоді про все дізнаються батьки й Парашутистам із Пекла настане кінець. Тим не менш поки що ця гра — у яку, звісно, грали без шоломів — тривала.

Проте Джордж був достатньо розсудливим, щоб не дозволяти брату в неї грати; він-бо мусив дбати про Піта, поки їхні батьки були на роботі. Якщо Піт знівечить свого «Гаффі»[2] в гравійній ямі, Джорджа, радше за все, буде покарано тижневим відстороненням від польотів — сидінням удома. Якщо його менший братик зламає собі руку, це потягне й на місяць. А якщо — боронь Боже! — постраждає шия, Джордж гадав, йому доведеться нудитися у своїй спальні, аж поки він не поїде до коледжу. Крім того, він любив цього малого сцикуна.

— Просто потусуйся тут, — сказав Джордж. — Ми повернемося за пару годин.

— Потусуватися з ким? — перепитав Піт. Тривали весняні канікули, і всі його друзі, ті, яких мати мала звичку називати «відповідного віку», схоже, перебували деінде. Парочка з них поїхали до Орландо в «Дісней Ворлд»,[3] і, коли Піт про це думав, його серце наповнювалося заздрощами й ревнощами — ганебне вариво, але чудернацьки смаковите.

— Просто потусуйся, — повторив Джордж. — Зайди он до крамниці, чи ще щось. — Він порився в себе в кишені й видобув пару пом’ятих банкнот. — Ось трохи вашингтонів.[4]

Піт подивився на них:

— Господи-Йсусе, я куплю собі «Корвет».[5] А може, й два.

— Поквапся, Сіммонсе, а то ми вирушимо без-те-бе-бе! — заволав Нормі. — Гайда!

– Їду вже! — гукнув Джордж у відповідь. А потім стиха до Піта: — Бери гроші й не будь вередливим шмаркачем.

Піт узяв гроші.

— Я навіть приніс збільшувальне скло, — сказав він. — Хтів був показати їм…

— Усі вони той дитячий фокус бачили вже тисячу разів, — перебив Джордж, але, побачивши, як підібгалися Пітові губи, спробував пом’якшити удар. — Крім того, поглянь на небо, недотепо. Ти не зможеш запалити вогонь хмарного дня. Тусуйся. Ми пограємо в комп’ютерний «Морській бій» чи ще в щось, коли я повернуся.

— Окей, сцикло! — зарепетував Нормі. — Прощавай-бувай, мастурбаторе![6]

— Я мушу їхати, — сказав Джордж. — Зроби мені ласку, не вскоч у халепу. Залишайся тут, неподалік.

— А може, ти зламаєш собі хребта й залишишся паралізованим на хер на все життя, — промовив Піт… а потім поспішливо поплював собі між двох розчепірених пальців, щоб зняти наврочення. — Щасти! — гукнув він услід брату. — Стрибни найдалі!

Джордж махнув рукою у відповідь, але не озирнувся. Він навстоячки крутив педалі власного велосипеда, великого старого «Швина»,[7] що його обожнював, але не міг на ньому їздити Піт (він був спробував одного разу і завалився вже на половині їхньої під’їзної алеї). Піт дивився, як брат набирає швидкість, проминаючи квартал приміських будинків в Оберні,[8] наздоганяючи своїх друганів.

А потім Піт залишився на самоті.

Діставши із сідельної сумки збільшувальне скло, він наставив його собі на руку, але цятки світла не було і зовсім не пекло. Піт зажурено подивився на низькі хмари і поклав скло назад. То була добра лінза, «Річфорт».[9] Подарована йому на минуле Різдво, у поміч для його практичної природничої роботи «мурашина ферма».

«Вона опиниться в гаражі, збиратиме на собі пил», — сказав був тоді його батько, та, хоча проект «мурашина ферма» завершився ще в лютому (Піт зі своєю партнеркою Теммі Вітем отримав оцінку «А»), Пітові досі не набридло це збільшувальне скло. Зокрема, він залюбки пропалював дірки в шматках паперу на задньому подвір’ї.

Але не сьогодні. Сьогодні день простягнувся попереду, немов якась пустеля. Він міг піти додому й дивитися телевізор, але батько заблокував усі цікаві канали, коли з’ясував, що Піт качає собі «Підпільну імперію», де повно старосвітських гангстерюг та голих цицьок.[10] Подібний блок було встановлено й на Пітовому комп’ютері, і він досі не вирахував якогось обхідного шляху, хоча зуміє; це лише питання часу.

Отже?

— Отже, що? — промовив він тихим голосом і почав натискати на педалі, неспішно прямуючи до кінця Мерфі-стрит. — Отже… курва… що?

Занадто малий, щоб гратися в «Парашутистів із Пекла», тому що це занадто небезпечно. От паскудство. Хотілося б йому придумати щось таке, що доведе і Джорджу, і Нормі, і всім Рейдерам, що навіть малі діти можуть дивитися у вічі небезпе…

І тоді йому привіялася ідея, отак знічев’я. Він може дослідити покинуту відпочинкову зону. Пітові не вірилося, що великі хлопці знають про неї, бо про неї Пітові розповів один його одноліток, Креґ Ґенйо. Той казав, що він був там з парою інших хлопчаків, десятирічок, минулої осені. Звичайно, все це могло бути брехнею, проте Піт так не думав. Креґ тоді навів занадто багато подробиць, а він не з тих хлопців, які спроможні самі щось вигадати. Типу, трохи туполобий насправді.

Бодай з такою метою на думці Піт почав тиснути на педалі швидше. У кінці Мерфі-стрит він різко завернув ліворуч, на Гіацинтову. На хіднику там не було нікого, і жодних автомашин. Він почув виття пилосмока в Расіґнолів, але, окрім цього, усі тут або спали, або були мертві. Піт гадав, що насправді всі на роботі, як і його власні батьки.

Він майнув прямо до Розвуд-терис, проминувши жовтий знак із написом: «СЛІПИЙ ЗАВУЛОК». На Розвуд стояло хіба що з дюжину будинків. У кінці цієї вулички містився сітчастий паркан. Поза ним були густі зарості чагарників та хиряві стовбури молодого деревостою. Наближаючись до тієї сітки (і абсолютно зайвого, прилаштованого до неї щита з написом «НЕПРОЇЖДЖА ВУЛИЦЯ»), він припинив крутити педалі й котився за інерцією.

Піт розумів — не дуже певно, — що, хоча він і вважає Джорджа та його друзів-рейдерів Великими Хлопцями (і, звісно ж, такими вважали себе й самі Рейдери), насправді ніякі вони не Великі Хлопці. Справдішні Великі Хлопці — це ті тінейджери-шибайголови, які мають водійські права і дівчат. Справдішні Великі Хлопці вчаться у старших класах середньої школи. Вони люблять випивати, курити траву, слухати геві-метал або гіп-гоп і довго цілуватися засмоктом зі своїми подружками.

А отже, далі відпочинкова зона.

Піт зліз зі свого «Гаффі» й огледівся довкола, аби переконатися, що за ним ніхто не спостерігає. Нікого там не було. Навіть докучливих близнючок Кросскіл, які в позашкільний час полюбляли стрибати через скакалку (в тандемі) по всіх тутешніх околицях, не малося в наявності. Просто диво, як на Пітову думку.