Нісенітниця, звісно, але уявляти собі таке було приємно. Він поклав сумку на вантажну платформу (особливо обережно, зважаючи на напівповну пляшку горілки), а потім і сам знову виліз нагору. Ворота з рифленого металу й щонайменше дванадцять футів заввишки, які вели досередини, були замкнені не на один, а на два здоровезні висячі замки, але в них малися двері людського розміру. Піт спробував дверну ручку. Та не поворухнулася; не відчинилися ці двері людського розміру також, коли він їх поштовхав і потягнув на себе, утім, трішки вони піддавалися. Насправді, то й не трішки. Піт поглянув униз і побачив, що під дверима вставлено дерев’яний клин — абсолютно найдурніший запобіжний засіб, який він лишень бачив. А з іншого боку, чого можна було очікувати від парубків, обдовбаних коксом і сиропом проти кашлю?

Піт витяг клина, і цього разу, коли він спробував двері, вони з рипінням прочинилися.

Великі фасадні вікна того, що колись було «Бургер Кінгом», замість дощок були забрані тонкою сталевою сіткою, а отже, для Піта не становило труднощів роздивитися там усе, що було видно. Усі обідні столи й перегородки кабінок з ресторанної частини щезли, а кухонна частина здавалася просто затемненим проваллям із дротами, що місцями стирчали зі стін, та панелями, що місцями звисали зі стелі, але цілком позбавленим меблів це приміщення не було.

У його центрі, оточені складаними стільцями, стояли зсунуті разом два картярські столи. На цій подвійної широчіні поверхні містилося з десяток брудних бляшаних попільниць, кілька колод замацаних «Велосипедних» карт[22]і коробочка покерних фішок. Стіни прикрашали двадцять чи тридцять кількааркушних журнальних розгорток. Піт вивчав їх із величезною цікавістю. Він знав про пуцьки, не одну бачив по «Ейч-Бі-О» та «СінемаЛяпас»[23] (перш ніж його батьки набралися мудрості й заблокували платні кабельні канали), але тут були поголені пуцьки. Піт не був певен, у чому тут сила, — йому вони здавалися дещо огидними, — але він припускав, що збагне цю тему, коли постаршає. Крім того, усе компенсували голі циці. Голі циці — то крута крутизна.

У кутку лежали зсунуті докупи, як ті картярські столи, три зачовгані матраци, але Піт був достатньо дорослим, аби розуміти, що на них гралося, далебі, не в покер.

«Покажи мені свою пуцьку!» — скомандував він одній із дівчат із «Хаслера»[24] на стіні й захихотів. Потім він наказав: «Покажи-но мені свою поголену пуцьку» — і захихотів ще дужче. Йому навіть подумалося, що непогано було б, якби тут був Креґ Ґенйо, хоч той Креґ і йолоп. Вони могли б пореготати з голених пуцьок разом.

Усе ще пирхаючи газованими бульбашками сміху, він почав походжати. У цій відпочинковій зоні було сирувато, але не те щоб холодно. Найгіршою особливістю був запах. Суміш сигаретного диму, конопляного диму, давнішнього алкоголю та повзучого гниття всередині стін. Пітові подумалося, що він також відчуває сморід гниючого м’яса. Мабуть, із сендвічів, куплених у «Роccеллі» чи в «Сабвеї».[25]

На стіні поряд зі стійкою, де люди колись замовляли собі «Воппери» чи «Вейлери»,[26] Піт уздрів інший постер. На цьому був Джастін Бібер, коли Бібу було, мабуть, років шістнадцять.[27] Зуби в Біба було пофарбовано чорним, і хтось нарисував йому на одній щоці тату сват-стіки. Із копиці волосся на голові в Біба росли намальовані червоним чорнилом чортячі роги. З його обличчя стирчали дротики. Маркером на стіні понад плакатом було написано: «рот — 15 очок, ніс — 25 очок, ОЧІ — 30 очок ЗА Фсяке».

Піт повитягав дротики й позадкував через велике порожнє приміщення, поки не дістався до чорної позначки на підлозі. Друкованими літерами там було написано: «ЛІНІЯ БІБЕРА». Ставши поза нею, Піт кидав ті шість дротиків разів десять чи дванадцять поспіль. В останній спробі він набрав сто двадцять п’ять очок. Він вирішив, що результат цей доволі добрий. І уявив собі, як аплодують Джордж і Нормі.

Підійшовши до одного з затягнутих сіткою вікон, він задивився надвір, на порожні бетонні острівці, де раніше стояли бензоколонки, і на дорожній рух поза ними. Небагато машин. Він подумав, що, коли настане літо, з усіма тими туристами і літніми подорожніми, там знову буде їзда бампер до бампера, хіба що його тато виявиться правим, ціна на пальне виросте до семи доларів за галон і тоді всі сидітимуть удома.

Що тепер? Він погрався в дротики, він надивився голених пуцьок достатньо, щоб йому вистачило… ну, може, й не на все життя, але щонайменше на кілька місяців, убивств тут не було, щоб їх розслідувати, то що тепер?

Горілка, вирішив він. Ось що буде наступним. Він спробує зробити тільки кілька ковтків, просто аби довести, що може, і таким чином майбутні його хвастощі матимуть отой живий ореол правдивості. А далі, вирішив Піт, він спакує свій мотлох і вирушить назад на Мерфі-стрит. Він постарається якнайкраще, аби його пригоди звучали цікаво — навіть хвилююче, — але по правді, в цьому місці нема нічого особливого. Просто таке місце, куди могли приходити Справдішні Великі Хлопці, щоби пограти в карти, помацатися з дівчатами та не змокнути, якщо дощитиме.

Але горілка… це вже дещо.

Він поніс свою сідельну сумку до матраців і сів (обережно, щоб уникнути плям, яких там малося багацько). Дістав горілку і з дещо похмурим зачаруванням роздивлявся пляшку. У свої десять, ближче до одинадцяти, років він не мав особливого потягу до куштування дорослих задоволень. Рік тому він був поцупив у батька одну сигарету і скурив її позаду «Сьомої-Одинадцятої».[28] Точніше, скурив половину. А потім перехилився і виблював увесь обід собі між кросівок. Того дня він отримав дрібку цікавої, проте не вельми цінної інформації: квасоля й сосиски, коли вони входять тобі до рота, на вигляд не так щоб аж занадто привабливі, але принаймні смакують добре. Коли ж вони звідти виходять, вигляд вони мають, курва, жахливий, а смак іще гірший. Різка й категорична реакція його тіла на той «Амерікен Спіріт»[29] підказувала Пітові, що ця горілка піде не краще, а можливо, й гірше. Але якщо він не вип’є бодай трішки, будь-яка похвальба стане брехнею. А його брат Джордж має в собі детектор брехні, принаймні коли це стосується Піта.

«Мабуть, я знову виригаю», — подумав він, а потім промовив:

— Добра новина та, що я не буду тут першим, у цьому смітнику.

Це знову спонукало його до сміху. Він усе ще посміхався, коли відкрутив кришку і підніс шийку пляшки собі до носа. Трохи тхне, але не сильно. Може, тут вода замість горілки, а запах просто залишковий. Він підніс горло пляшки до рота, почасти сподіваючись, що горілка справжня, а почасти — що ні. Піт не мав великих сподівань і, звичайно, не бажав стати п’яним та, можливо, скрутити собі в’язи, коли намагатиметься злізти додолу з вантажної платформи, але йому було цікаво. Його батьки любили цю штукенцію.

— Хто сміливий, той і перший, — промовив він без жодної на те причини і зробив маленький ковток.

Там виявилася не вода, це точно. На смак воно було наче гаряча харчова олія. Проковтнув він її головним чином через здивування. Горілка гарячою доріжкою пробіглася вниз йому по горлу, а потім вибухнула в шлунку.

— Святий Йсусе! — скрикнув Піт.

Сльози ринули йому з очей. Він на всю довжину руки відсторонив пляшку, немов вона його щойно була вкусила. Але жар у нього в шлунку вже стишувався, і почувався Піт досить добре. Не п’яним, а також не так, ніби зараз виблює. Оскільки він уже знав, чого очікувати, Піт дозволив собі ще один маленький ковток. Жар у роті, жар у горлі… а потім «бабах» у шлунку. Насправді доволі класно.