«Цок… цок… цок».

У бездоглядному ресторані й надалі спав Піт Сіммонс.

Джулі Вернон не потребувала короля Джеймса, щоб той навчав її, як бути доброю самарянкою.

Вона виросла в маленькому містечку Рідфілд (2400 мешканців) штату Мейн, де добросусідство було способом життя і де незнайомці також вважалися сусідами. Ніхто не пояснював їй це такою великою кількістю слів, вона навчалася від свого батька, матері, від старших братів. У них не малося зайвих слів, аби щось говорити на такі теми, натомість навчання власним прикладом завжди є найпотужнішим засобом навчання з усіх. Якщо ти побачив когось, хто лежить край дороги, не важить, хто він, самарянин чи марсіанин. Ти зупиняєшся, щоб допомогти.

Також її ніколи особливо не лякала можливість виявитися пограбованою, зґвалтованою чи вбитою кимось, хто лише прикидається, ніби потребує допомоги. Коли вона навчалася в п’ятому класі і шкільна медсестра спитала, яка в неї вага, Джулі гордо відповіла: «Мій тато каже, що коли я наряджена, то важу близько ста сімдесяти. Обчухраною трохи менш». Зараз, у тридцять п’ять, нарядженою вона потягнула б майже на двісті вісімдесят і не мала жодного інтересу до того, щоби стати доброю дружиною будь-якому чоловіку.[38] Вона аж вилискувала, як бинда на старому татусевому капелюсі, своїм ґейством і пишалася ним. На заду її «Рема» було дві наліпки. Одна з написом: «ПІДТРИМУЙТЕ ҐЕНДЕРНУ РІВНІСТЬ». Інша, яскраво-рожева, оголошувала: «ҐЕЙ — ЩАСЛИВЕ СЛОВО!»

Зараз тих наліпок не було видно, оскільки Джулі тягнула за собою те, що сама називала «конячим трейлером». У містечку Клінтон вона купила дворічну кобилу іспанської верхової породи і тепер прямувала назад у Рідфілд, де жила зі своєю партнеркою на фермі, усього лиш за дві милі дорогою від того будинку, в якому колись виросла.

Зараз вона думала, як це часто робила, про свої п’ятирічні гастролі з «Блимавками», жіночою командою борчинь у багнюці. Ті роки були поганими й водночас добрими. Поганими, тому що публіка загалом сприймала «Блимавок» як фрік-шоу (з чим Джулі почасти погоджувалася), а добрими, тому що вона за той час надивилася на широкий світ. Здебільшого на американський світ, це так, але ж якось «Блимавки» провели й три місяці в Англії, Франції та Німеччині, де до них ставилися з добротою й повагою, які були заледве не лячними. Фактично як до молодих леді.

У неї навіть досі мався паспорт, і вона його оновила минулого року, хоча здогадувалася, що більше ніколи, мабуть, не поїде за кордон. Загалом з цим усе було гаразд. Загалом вона була щасливою на тій фермі з Амелією та їхнім різномастим звіринцем із котів, собак та худоби, але інколи вона сумувала за гастрольними часами, за виїзними виступами, боями у світлі прожекторів, за шорсткими товариськими стосунками з іншими дівчатами. Інколи вона навіть сумувала за сутичками й штовханиною з публікою.

«Хапай її за піхву, вона лесба, їй сподобається», — заволав одного вечора якийсь сракоголовий мугир — то було в Талсі, якщо вона правильно пам’ятає.[39]

Вони перезирнулися з Меліссою, дівчиною, з якою Джулі якраз борюкалася в басейні з гряззю, кивнули одна одній і випросталися, вдивляючись у сектор, звідки пролунав той крик. Вони постали там майже голі, лише у своїх промоклих міні-бікіні, багнюка стікала в них із волосся й грудей, а потім одночасно показали в бік завадника середні пальці. Аудиторія вибухнула спонтанними оплесками… які перетворилися на стоячу овацію, коли Джуліенн, а потім Мелісса, повернулися, нахилилися, спустили труселі й синхронно блиснули дупами.

Вона виросла з розумінням, що мусить подбати про того, хто впав і не може підвестись. Також вона виросла з розумінням, що не мусить терпіти лайна від будь-кого — чи щодо її конячок, чи її розміру, чи її роду занять, чи її сексуальних уподобань. Тільки-но почав їсти лайно, воно має здатність ставати постійною стравою твоєї дієти.

Компакт-диск, який вона слухала, закінчився, і Джулі саме збиралася тицьнути кнопку викиду, коли побачила попереду якусь машину, що застигла трохи поодаль, на проїзді до покинутої сервісної парковки «81 Миля». На ній блимали аварійні вогники. Перед цією стояла інша машина, якийсь брудний, старий, підтоптаний універсал. Імовірно, «Форд» або «Шевроле», важко було вгадати, який саме.

Джулі не приймала рішення, бо рішення не було потреби приймати. Вона клацнула поворотом, побачила, що місця на проїзді для неї не вистачить, не з її причепом, і вирулила на аварійне узбіччя якомога правіше, аби лиш колеса не зачепили м’якого ґрунту поза ним. Останнє, чого їй хотілося, це перекинути коняку, за яку вона лише щойно була заплатила вісімнадцять сотень доларів.

Там, либонь, нічого такого, але не завадить перевірити. Ніколи не знати — якщо якійсь жінці раптом надумалося посеред автостради народити дитину або якщо якийсь парубок зупинився допомогти, розхвилювався та й зомлів? Джулі ввімкнула власні аварійні блимавки, але їх не дуже-то було видно, не з тим конячим трейлером позаду.

Вона вилізла, подивилася в бік тих двох машин і не побачила ні душі. Можливо, хтось уже встиг підібрати їхніх водіїв, але, радше за все, вони пішли до ресторану. Джулі сумнівалася, що вони там щось знайдуть; цей ресторан стояв закритий з минулого вересня. Джулі сама часто зупинялася на «81 Милі», щоби купити ріжок «Ті-Сі-Бі-Вай», але відтоді мусила зупинятися на перекус за двадцять миль північніше, у «Деймона» в Огасті.

Вона обходила причеп, і її нова конячка — на ім’я ДіДі — вистромила носа. Джулі його погладила: «Спокійно, дитинко, спокійно. Це забере хіба якусь хвильку».

Джулі відчинила двері, щоби дістатися інструментальної шафки, убудованої в лівий борт причепа. ДіДі вирішила, що це чудовий момент, аби вибратися надвір, проте Джулі заспокоїла її одним м’язистим плечем, знов мурмочучи: «Спокійно, дитинко, спокійно».

Відімкнула шафку. Всередині, вище інструментів, містилися кілька дорожніх фаєрів і пара флуоресцентно-рожевих аварійних міні-конусів. Джулі підчепила конуси пальцями за виїмки в їхніх верхівках (нема потреби у фаєрах серед дня, який ще й почав потроху випогоджуватися). Вона зачинила шафку й замкнула її на клямку, не бажаючи, щоби туди ступила копитом ДіДі, не дай Бог пораниться. А потім зачинила задні двері. ДіДі знову висунула голову. Джулі насправді не вірила, ніби коняка може мати стурбований вигляд, але ДіДі здалася саме стурбованою.

— Недовго, — промовила вона, встановила позаду причепа аварійні конуси і вирушила до тих двох машин.

«Пріус» був порожнім, але незамкненим. Джулі це не особливо стривожило, зважаючи на той факт, що на задньому сидінні залишались лежати валіза й відносно дорогий на вигляд портфель. Водійські двері старого універсала були прочинені. Джулі зробила крок до нього, потім зупинилася нахмурена. На асфальті поряд із відчиненими дверима лежав мобільний телефон і ще щось таке, найбільше схоже на обручку. Корпус телефону зигзагом перекреслила груба тріщина — так, ніби його впустили з руки. А на маленькому скляному віконці, де з’являються цифри… чи то не краплина крові?

Та, мабуть, ні, мабуть, просто грязь — цей універсал увесь нею вкритий, — але Джулі все це дедалі менше й менше подобалося. До того як завантажити ДіДі, вона поганяла її добрячим галопом і перед дорогою додому не перевдягала свою невибагливу спідницю-штани для верхової їзди. Тепер вона дістала з правої кишені власний мобільний і задумалася, чи не набрати 911.

Ні, вирішила Джулі, поки ще ні. Але якщо той заляпаний грязюкою універ такий само порожній, як і ця маленька зелена машина, чи якщо та, розміром з дайм, пляма на оброненому телефоні насправді кров, вона так і зробить. І замість прогулятися до тієї покинутої будівлі, чекатиме прибуття крузера поліції штату, не сходячи з цього місця. Вона була хороброю, вона була добросердою, але аж ніяк не дурною.