— Краще поїж, — сказав Робінсон, погладивши Ґандальфа по голові. — Тобі поліпшає.

Наступного ранку на ковдрах лишилися червоні сліди там, де лежав круп пса. І хоча Ґандальф намагався підвестися на ноги, йому не вдалося. Коли після другої спроби пес здався, Робісон виніс його на вулицю. Там собака спершу полежав на траві, а потім зміг-таки трохи зіп’ястися на лапи — якраз щоб присісти. З нього вийшов потік кривавого лайна. Ґандальф відповз від екскрементів, наче засоромився, і знову ліг, журливо поглядаючи на Робінсона.

Цього разу, коли Робінсон підняв Ґандальфа, той завив від болю. Він ощирився, але не вкусив. Робінсон заніс його назад до будинку й поклав на ковдри. Коли чоловік випростався і поглянув на свої руки, то побачив, що вони вкриті шерстю. Потер долоні одна об одну — і шерсть розлетілася, наче молочаєвий пух.

— Ти одужаєш, — мовив він Ґандальфу. — Просто маленька нестравність. Певно, з’їв одного з тих грьобаних бурундуків, доки я не бачив. Полеж тут і відпочинь. Упевнений, що до мого повернення ти знову станеш схожим на себе.

У «Сільверадо» було ще з півбаку бензину, а цього більш ніж достатньо для шістдесятимильної подорожі до Беннінґтона й назад. Робінсон вирішив спершу заїхати у «Вудлендські Акри» та глянути, може щось треба було Тімліну.

Його останній сусід сидів на ґанку «Вероніки» в кріслі-гойдалці. Надзвичайно блідий, з багряними мішками під очима. Коли Робінсон розповів йому про Ґандальфа, Тімлін кивнув.

— Більшу частину ночі я не спав: бігав до туалету. Мабуть, ми підхопили однаковий вірус. — Він посміхнувся, показуючи, що це був жарт — от тільки не дуже смішний.

Ні, з Бенніґтона йому нічого не треба, але було б добре, якби Робінсон заскочив до нього на зворотному шляху.

— У мене є дещо, що може знадобитися тобі, — сказав він.

Поїздка до Беннінґтона забрала більше часу, ніж сподівався Робінсон, бо вся дорога була захаращена покинутими машинами. До центрального входу «Королівства Гарлей-Девідсон» він приїхав майже опівдні. Вітрини були розбиті, і всі демонстраційні моделі зникли, та в задній частині лишилася купа байків. Ці були оснащені системою захисту від злодіїв, що складалася з укритих пластмасою сталевих кабелів та потужних замків.

Робінсону вони не стали на заваді: він хотів лише вкрасти акумулятор. Обраний ним «Товстун Боб» був на рік-два новішим за його власний, та акумулятор виглядав так само. Він сходив по коробку з інструментами, що лежала в кузові пікапа, і перевірив знахідку «Імпактом» (контрольний прилад, який дочка подарувала йому на день народження два роки тому) — й індикатор засвітився зеленим. Робінсон витягнув акумулятор, а потім пішов до виставкової зали, де знайшов хороший набір карт. Скориставшись найдетальнішою з них, він роздивився об’їзні дороги та повернувся до озера близько третьої по обіді.

Він побачив багато мертвих тварин, включно з велетенським лосем, що лежав біля цементних сходів до чийогось трейлера. На порослому бур’янами моріжку хтось установив знак, із написаними від руки двома словами: НЕБЕСА БЛИЗЬКО.

На ґанку «Вероніки» не було нікого, але коли Робінсон постукав у двері, Тімлін гукнув, аби він заходив. Старий сидів у вітальні, оформленій у підкреслено сільському стилі; блідий як ніколи. В одній руці він тримав велику лляну серветку. Її вкривали плями крові. На журнальному столику перед ним лежали три предмети: альбом «Краса Вермонту», гіподермальний шприц із жовтою рідиною та револьвер.

— Радий, що ти прийшов, — промовив Тімлін. — Я не хотів піти, не попрощавшись з тобою.

Робінсон усвідомлював усю абсурдність відповіді, яка спадала йому на думку: «Не варто поспішати», тому промовчав.

— Я втратив із півдюжини зубів, — вів далі Тімлін. — та це не найбільша проблема. Здається, за останні дванадцять годин із мене повипадали всі кишки. А наймоторошніше те, який маленький насправді біль. Геморой, який на мене напав у п’ятдесят, і то більше клопоту завдавав. Біль мине — я достатньо начитався про це, щоб бути певним, — та я не маю наміру затримуватися надовго, аби відчути його повною мірою. Тобі вдалося роздобути акумулятор?

— Так, — відповів Робінсон і важко сів. — Господи, Говарде, мені, курва, так шкода!

— Вельми вдячний. А ти? Як ти почуваєшся?

— Фізично? Добре. — От тільки це вже не зовсім правда. На передпліччі в нього розквітали червоні плями, не дуже схожі на сонячні опіки; ще одна була на грудях, якраз над правим соском. Вони свербіли. А ще… сніданок усе ще тримався в ньому, от тільки сам шлунок не надто тішився від цього.

Тімлін нахилився вперед і постукав по шприцу.

— Димедрол. Я хотів ввести собі ін’єкцію та роздивлятися краєвиди Вермонту, доки… доки. Але передумав. Гадаю, револьвер згодиться. А ти забирай шприц.

— Я ще не зовсім готовий.

— Не для тебе, а для пса. Він не заслуговує на страждання. Зрештою, то ж не собаки зробили ті бомби.

— Гадаю, він, мабуть, просто з’їв бурундука, — безсило сказав Робінсон.

— Ми обидва знаємо, що це не так. Навіть якщо й з’їв, то мертві тварини зараз настільки нашпиговані радіацією, що не гірші за кобальтові капсули. Це справжнє диво, що він узагалі стільки прожив. Будь вдячним за час, який ти провів із ним. Краплинка милосердя. Він же хороший пес, ти знаєш. Краплиночка милосердя.

Тімлін ретельно роздивлявся його.

— Не вздумай заплакати. Якщо ти заплачеш, я теж, отож — вище носа. У холодильнику лежать шість банок «Бада». Не знаю, навіщо завдавав собі клопоту класти їх у холодильник, та старих звичок нелегко позбутися. Чому б тобі не принести нам по одній? Краще тепле пиво, ніж жодного; гадаю, так казав Вудро Вільсон. Вип’ємо за Ґандальфа. І за твою нову батарею. А мені тим часом треба справити малу потребу. Хоча, хто знає, може, цього разу вона вартуватиме мені зовсім не мало.

Робінсон приніс пиво. Коли він повернувся, Тімліна ще не було, і наступні п’ять хвилин його також не було. Повернувся він повільно, тримаючись за різні предмети. Він зняв штани й обгорнув тулуб махровим простирадлом. Сів, трохи скрикнувши від болю, і взяв банку пива, яку йому простягнув Робінсон. Вони виголосили тост за Ґандальфа і випили. Так, «Бад» і справді виявився теплим, але не бридким. Зрештою, він же був «Королем Пива».

Тімлін підняв револьвер.

— Учиню класичне вікторіанське самогубство, — промовив він так, наче його тішили ці перспективи. — Револьвер до скроні. Вільною долонею закрити очі. Прощавай жорстокий світ!

— Піду записуватися в цирк, — сказав Робінсон, не думаючи.

Тімлін щиро ошкірився рештками своїх зубів.

— Було б добре, та я сумніваюся, що вийде. Чи не розповідав я тобі, як мене збила вантажівка, ще коли я був хлопчиськом? Та, яку наші британські друзі називають молоковозом?

Робінсон похитав головою.

— То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого. П’ятнадцятирічний я йшов собі сільською мічиганською дорогою в напрямку шосе № 22, звідки, як я сподівався, мене хтось підвезе до Треверс-Сіті, і я зможу піти на спарений сеанс у кіно. Тоді я просто марив про дівчину з мого класу — про її довгі красиві ноги й високі груди, — тому й зійшов із безпечного узбіччя. Молоковоз мчав із вершини пагорба — а шоферюга гнав надто швидко, — і тут-таки збив мене. Якби він був повним, то мене б напевно вбило, але він був порожнім — а тому значно легшим, що й дозволило мені дожити до сімдесяти п’яти років і відчути, як воно — висрати власні кишки в унітаз, який більше не змивається.

Певно, на це не було адекватної відповіді.

— Пам’ятаю, як сонце спалахнуло на лобовому склі молоковоза, коли він спускався з пагорба, а потім… нічого. Гадаю, що переживу практично те саме, коли куля ввійде в мозок і знищить усе, про що я думав і що переживав, — Тімлін по-вчительськи підняв палець. — От тільки цього разу ніщо ні до чого не приведе. Просто спалах, наче сонце на лобовому склі молоковоза, а потім — нічого. Ця ідея видається мені водночас і прекрасною, і смертельно тоскною.