Пол Массімо махнув нам рукою, а ми махнули йому. Той ідіот з трубою подав протяжний сигнал: «Уааааа!». Пол указав на мене, ніби говорячи: «Ви перший, мосьє», і я запустив «Піро-мавпу». Небо спалахнуло, люди ахнули. Потім один із синів Массімо запустив щось подібне, тільки яскравіше й триваліше. Натовп охнув, і знов заграла та срана дудка.

— Облиш тих «Недо-мавп», чи як їх там, — сказала Ма. — Дай-но їм «Декларацію незалежності». Покажи їм.

Я так і зробив, салют вийшов нівроку гарним, але Массімо перевершили і його. На кожен наш постріл вони відповідали кращим, яскравішим і гучнішим, а той довбань усе дув у трубу. Ми з Ма мало не сходили піною, чорт забирай, тут би й папа римський розлютився. Глядачі отримали розкішний салют, мабуть, не гірший, ніж у Портленді, і поїхали додому щасливими, але в Москітовому лігві ніхто не радів, це я вам точно можу сказать. Зазвичай коли Ма напивається, то перебуває в доброму гуморі, але не тої ночі. Тоді вже зовсім стемніло, на небі сяяли зорі, а над водою стелився дим від пороху. У нас лишився один-єдиний феєрверк.

— Запускай, — звеліла Ма, — подивимось, чи зможуть вони його переплюнути. Певно, що зможуть. Але якщо він затрубить іще раз, то вибухне не ракета, а моя голова.

Останній «торт», той самий особливий, називався «Демон шалу», і Говард Ґамаш його сильно нахвалював. «Дуже гарний, — говорив він мені, — і достоту нелегальний. Коли підпалите ґніт, добродію Маккозланд, відійдіть подалі, бо іскор буде цілий фонтан».

Той ґніт був до біса великий, завтовшки з зап’ясток. Тож я підпалив його та відійшов. Так воно горіло кілька секунд, нічого не відбувалося, і я вже вирішив, що ракета бракована.

— Ну все, ховайся, — мовила Ма. — Зара’ він знов почне трубити, щоб його чорти вхопили.

Але він не встиг, бо «Демон шалу» прокинувся. Спочатку посипався фонтан білих іскор, потім заряд став підійматися й загорівся рожевим. З нього почали вистрілювати ракети, які вибухали вогнеграями. Мерехтливий фонтан на нашому причалі почервонів, видовжився, і феєрверк злетів футів на дванадцять. Від нього відділялося все більше й більше ракет, які шугали прямо в небо та розривалися так гучно й лунко, ніби ескадрилья реактивних літаків намагалась подолати звуковий бар’єр. Ма заткнула вуха, але качалася від сміху. Фонтан почав знижуватися, наостанок бризнувши (наче старий у борделі, як сказала Ма) в небо пишною жовто-червоною квіткою.

Навкруги запанувала тиша (навіть не мертва, а благоговійна), а потім люди почали несамовито плескати в долоні. Ті, які жили в трейлерах, навіть сигналили своїми клаксонами, але після останніх вибухів той звук здавався слабким і невиразним. І Массімо аплодували, ніби свідчили, що вони також поважають чесну гру, хоча я цього не очікував — зазвичай хлопці, які люблять перемагати, погано сприймають поразку. Той парубок із трубою жодного разу не дістав із кобури свій клятий інструмент.

— Вийшло! — заволала Ма. — Алдене, поцілуй свою матусю!

Я її чмокнув, а потім поглянув на протилежний берег і побачив, що Пол Массімо й досі стояв на краєчку свого пірсу, де горіли ті два електричні смолоскипи. Він підняв палець, ніби говорив: «Зачекайте хвилинку». Від цього жесту мені стало млосно.

Синок без труби (той, у кого малося хоч трохи здорового глузду) поставив на пірс пускову установку — повільно й обережно, наче служка викладав на вівтар Святі Дари. А в ній стояла найбільша ракета, яку я бачив за все своє довбане життя, хіба що тільки в передачі про мис Канаверал.[355] Пол опустився на коліно й підніс запальничку до ґноту. Щойно полетіли іскри, він схопив обох хлопців і чкурнув з пірсу.

Не було ніякої паузи, як із нашим «Демоном шалу». Ця клята штука злетіла, наче «Аполлон 19», тягнучи за собою хвіст синього вогню, який змінився на пурпуровий, а потім почервонів. За мить зорі затулила гігантська палаюча птаха, яка розправила крила від одного берега озера до іншого. Вона сяяла й мерехтіла, а згодом вибухнула. І хай мене грім поб’є, якщо від того вибуху не порозліталася навсібіч зграя маленьких пташок.

Натовп оскаженів. Дорослі хлопці обіймали тата, плескали його по спині й реготали.

— Ходімо, Алдене, — сказала Ма таким сумним голосом, якого я не чув від смерті Баті. — Ми програли.

— Наступного року поквитаємось, — відповів я і поляскав її по плечу.

— Ні, ті Массімо зажди будуть на крок попереду. Так уже повелося, бо в них є ЗВ’ЯЗКИ. А ми з тобою — просто двійко сіромах, на яких знічев’я звалилося багатство, та й годі.

Поки ми піднімалися сходами до нашої клятої хатинки, з білого гарного будинку на тому березі озера пролунав завершальний виск труби: «Уаааа-аааа!» Аж голова розболілася, чесне слово.

Говард Ґамаш розповів мені, що той останній феєрверк називався «Півнем долі». Сказав, що бачив відео на «Ютубі», але коментарі завжди були китайською мовою.

— Як ті добродії Массімо завезли цю штуку в США — гадки не маю, — мовив Говард. То відбулося десь за місяць, у серпні минулого літа, коли я, врешті-решт, набрався духу, щоби здійснити поїздку до двоповерхового вігваму на Індіанському острові й розказати Говарду, що сталося на озері: як ми задали жару, але насамкінець усе одно трохи забракло пального.

— Воно й не дивно, — зауважив я. — Мабуть, його китайські друзі закинули пару таких штукенцій у чергову партію опіуму. Такий собі маленький презент на знак подяки за успішну оборудку. Може, у вас знайдеться щось крутіше? У Ма душа не на місці, містере Ґамаш. Вона навіть не хоче змагатися наступного року, але я подумав, що як трапиться щось… ну, самі знаєте, щоб усім феєрверкам феєрверк… я викладу за нього штуку баксів. Мені не шкода, просто хочу побачити, як моя Ма усміхається наступного Четвертого липня.

Говард сидів на сходинках позаду свого ранчо, а по обидва боки його вух, наче два бескиди, стирчали коліна — Боже, ото здоровий був чолов’яга. Він подумав, помізкував, усе зважив і, зрештою, мовив:

— Чутка така є, що…

— Яка така чутка?

— Що існує фантастична штука під назвою «Близькі контакти четвертого ступеня», — відповів він. — Чув від одного чоловіка, з яким я листуюся на предмет піротехніки. Справжнє ім’я — Сяючий Шлях, але на миру його звуть Джонні Паркер. Індіанець із племені кайюга, живе неподалік Олбані, штат Нью-Йорк. Я можу дати вам його електронну адресу, але він не відповідатиме, поки я не попереджу, що ви від мене.

— А можна?.. — попросив я.

— Звісно, але спочатку платіть — кілька гарних намист із мушель буде вдосталь, блідолиций. З вас п’ятдесят баксів.

Гроші перейшли з моєї маленької долоні до його великої, він відправив мейл Джонні Сяючому Шляху Паркеру, і коли я повернувся на озеро й надіслав йому своє повідомлення, то він одразу відповів. Він відмовився обговорювати БК4 інакше, окрім як при зустрічі, бо сказав, що органи перечитують усі листи американських індіанців. Я не став сперечатися, можу закластися, що ті засранці читають усі наші листи. Тож ми домовились зустрітися, і я поїхав до нього десь на початку жовтня.

Понятно, шо Ма забажала дізнатися, які справи завели мене в сільську глушину штату Нью-Йорк, і я не став нічо’ вигадувати, бо вона завжди бачила, коли я брешу, ще змалечку. Вона тільки похитала головою:

– Їдь, якщо тобі від цього буде легше. Але ж ти знаєш, що в них завжди знайдеться щось краще, а ми слухатимемо, як той півник-макаронник дудить у свою трубу.

— Ну, може й так, але містер Сяючий Шлях запевнив, що то буде всім феєрверкам феєрверк.

Як самі бачите, чистісіньку правду сказав.

Я гарненько собі доїхав, а Джонні Сяючий Шлях Паркер, той виявився чудовим хлопцем. Його вігвам розташовувався на Зеленому острові, де майже всі будинки були завбільшки з садибу Массімо в Дванадцяти соснах, а його дружина зробила до біса смачні енчілади. Я з’їв три штуки з гострим зеленим соусом, і дорогою додому на мене напала швидка, але оскільки це не стосується нашої історії, а Ардель зараз знов терпець урветься, то я промовчу. Скажу тільки, що хвала Господу за вологі серветки.