— БК4 — це особливе замовлення, — сказав Джонні. — Китайці щороку виробляють їх усього три або чотири штуки, у Зовнішній Монголії чи що, там, де сніг лежить дев’ять місяців на рік, а дітей вирощують укупі з вовченятами. Зазвичай ці вибухові пристрої приходять у Торонто. Гадаю, що в мене вийде замовити один екземпляр і привезти його з Канади, але вам доведеться оплатити пальне та мій час. Бо якщо мене впіймають, то я напевне загримлю до в’язниці Лівенворт за тероризм.

— Господи, я не хочу, аби з вами таке сталося.

— Ну, може, я трохи перебільшую, — мовив він, — але БК4 — то до біса гарний феєрверк. Такого ще не було. Я не поверну гроші, якщо той приятель на іншому березі озера знайде щось краще, але віддам вам свій відсоток за оборудку. Ось яка моя гарантія.

— Окрім того, — додала Сінді Сяючий Шлях Паркер, — Джонні полюбляє пригоди. Не хочете ще одну енчіладу, містере Маккозланд?

Я відмовився — тільки завдяки цьому не вибухнув десь під Вермонтом, і на деякий час я взагалі забув за ту розмову. Потім, одразу після Нового року… ми вже підходимо до суті, Ардель, усміхнися! Так от, мені подзвонив Джонні.

— Якщо вам потрібна та штука, яку ми обговорювали минулої осені, — сказав він, — то вона в мене, і коштує це щастя дві тисячі.

Я затамував подих:

— Нічого собі!

— Я з вами згоден, але погляньте на це з іншого боку — ви, блідолиці, дістали собі Мангеттен за двадцять чотири бакси, тож ми досі чекаємо відплати, — він засміявся. — Але якщо говорити серйозно, то можете по неї не приїжджати, як не хочете. Може, ваш приятель з протилежного берега зацікавиться.

— Навіть не смійте, — відказав я.

Він засміявся ще дужче:

— Скажу вам чесно, це дуже крута штука. Я вже багато років продаю феєрверки, але не бачив нічого подібного.

— То яке воно? — спитав я. — Що це?

— Самі побачите. Я не збираюся відправляти компромат через інтернет. Окрім того, воно виглядає непримітно, поки… ну… лежить без діла. Якщо ви приїдете до мене, я покажу вам відео.

— Я приїду, — пообіцяв я і за два-три дні дістався місця: тверезий, поголений і причесаний.

А тепер слухайте сюди, ви двоє. Я не збираюся виправдовуватися за те, що наробив, і мою Ма не вплутуйте, бо я сам купив ту кляту штуку і сам нею пальнув. Але я вам кажу, що БК4 на відео, яке показав мені Джонні, виглядало інакше, ніж те, що я запустив минулої ночі. Феєрверк на відео був набагато менший. Я навіть звернув увагу на розмір ящика, у якому прийшла моя штука, коли ми з Джонні тягли його до вантажівки.

— Ото вони, мабуть, нівроку паперу туди напхали, — зауважив я.

— Гадаю, вони просто хотіли, щоби нічого не вибухнуло під час перевезення, — відповів Джонні.

Бачите, він також не знав. Сінді Сяючий Шлях Паркер спитала, чи не хочу я принаймні розпакувати ящик і перевірити, чи все на місці, але кришка була наглухо прибита цвяхами, а я хотів повернутися додому до присмерку, бо старі очі погано бачать. Але оскільки я сьогодні сам прийшов до вас, щоби зняти гріх з душі, то розповім усе по правді. Увечері я починаю пить, тож не хотів гаяти часу. Ось у чому річ. Знаю, так жити не можна і я маю щось із цим робити. Мабуть, випаде нагода, коли мене посадять у тюрму, еге ж?

Наступного дня ми з Ма повидирали цвяхи й стали роздивлятися, що ж я таке купив. То було в нашому міському будинку, бо ми говоримо про січень, і морози стояли, наче в дупі ескімоса. Папір там був, атож, якісь китайські газети, але не так багато, як я думав. Моя установка БК4 мала периметр футів у сім і була загорнена в коричневий папір, але якийсь провощений, чи що, і цупкий, наче полотно. Знизу стирчав ґніт.

— Гадаєш, воно злетить? — спитала Ма.

— Ну, — відповів я, — якщо не злетить, гірше все одно вже не буде.

— Ми втратимо дві штуки баксів, — заперечила Ма, — але це не головне. Гірше буде, якщо воно здійметься на два-три фути й пірне в озеро. А потім той молодий пастоїд, схожий на Бена Афлікта, заграє на своїй трубі.

Ми віднесли установку в гараж, і там вона стояла аж до Дня пам’яті, коли ми забрали її з собою на озеро. Того року я більше не купляв ніяких феєрверків, ні в Діда Андерсена, ні в Говарда Ґамаша. Ми все поставили на БК4. Або пан, або пропав.

Гаразд, підійшли ми до подій минулої ночі. Четвертого липня п’ятнадцятого року — ніколи не було такого вечора на озері Абенакі, і сподіваюсь, ніколи не буде. Ми знали, що літо було до біса посушливе, понятно, шо знали, але не звернули на те уваги. І чого б? Ми ж запускали їх над водою, еге ж? Що могло статися?

Усі Массімо були на березі й розважалися: співали, бавилися у свої ігри, смажили сосиски в п’яти різних жаровнях, купалися в озері й стрибали з пірсу. Всі сусіди також повиходили, по обидва береги. Навіть на північному й південному кінцях, де починаються болота. Вони всі хотіли побачити цьогорічну виставу з Великих перегонів озброєнь Четвертого липня, Янкі проти Макаронників.

Сутеніло, показалася вечірня Зоря, вона завжди о тій порі виходить, і на пірсі Массімо загорілися два електричні смолоскипи, наче пара прожекторів. Поміж них вийшов Пол Массімо, по боках — його старші сини, і хай мене грім поб’є, якщо вони не повдягалися, як на звану вечерю! Батько був у смокінгу, а хлопці — в білих парадних піджаках з червоними квітами в петличках. Двійник Бена Афлікта почепив трубу до стегна, наче пістолет.

Я озирнувся довкола й побачив, що народу по берегах зібралося набагато більше, ніж завжди. Ціла тисяча, не менше. Вони приїхали побачить шоу, і ті Массімо вирядилися відповідно. Ма була у звичайному домашньому халаті, а я вдягнув пару старих джинсів і футболку з надписом: «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ В ДУПУ, ДО ЗУСТРІЧІ В МІЛЛІНОКЕТІ».

— У них нема коробок, Алдене, — сказала Ма. — Чого б це?

Я похитав головою, бо не знав. Наш самотній феєрверк уже примостився на краю причалу, накритий старою ковдрою. Увесь день там стояв.

Массімо махнув нам рукою, такий увесь ввічливий, як завжди, і припросив нас починати. Я похитав головою й указав на нього, ніби говорив: «Цього разу ваша черга, мосьє». Він знизав плечима й крутнув у повітрі пальцями, наче суддя, який зараховує хоум-ран. Секунди за чотири ніч наповнилася довгими іскристими хвостами ракет, і над озером стали вибухати феєрверки: зорепади, вогнемети й незліченні розривні снаряди, які вистрілювали квітами й фонтанами і ще бозна-чим.

— Ну, старий лис! — охнула Ма. — Він найняв цілу команду піротехніків! Професіоналів!

Так, саме це він і зробив. Він, мабуть, витратив на те шоу в небі тисяч десять чи п’ятнадцять доларів, особливо з тим «Подвійним мечем короля Артура» та «Вовчою зграєю», які зайнялися наприкінці. Натовп на березі горлав, свистів, намагався перекричати оркестр, гудів у клаксони, радів і веселився. Двійник Бена Афлікта дув у свою трубу так сильно, що не знаю, яким дивом у нього не стався крововилив у мозок, але навіть його було не чути за канонадою, яка гриміла в небі, що світилося, наче вдень, і переливалося всіма кольорами веселки. Над пляжем, там, де піротехніки встановили свої прибамбаси, здіймалися стовпи диму, але над озером його не було видно. Натомість, вітер гнав його на будинок. На Дванадцять сосен. Скажете, що я мав би те побачити, але нічого я не бачив. І Ма теж. Ніхто не помітив. Ми були надто приголомшені. Розумієте, Массімо дав нам знати: перегони скінчилися. Можете не мріяти про наступний рік, голопузі янкі.

Потім виникла пауза, і я вже вирішив, що він відстрілявся, коли вгору злетіли нові спалахи, і небо заполонив гігантський палаючий корабель, з вітрилами та іншим гамузом! Говард Ґамаш розповідав мені, що це — «Чудова джонка». Такий китайський човен. Коли він, зрештою, догорів і натовп по обидва береги озера припинив вирувати, Массімо подав останній сигнал своїй команді піротехніків, і на березі замерехтів американський прапор. Він іскрився червоним, білим, синім і метав вогняні кулі, поки з колонок лунав гімн «Америко, краса моя».

Нарешті, коли прапор згас, від нього не лишилося нічого, окрім купки багряних жарин. Массімо так само стояв на краю свого пірсу, простягав до нас руку й усміхався. Ніби говорив: «Давайте, вистрілюйте оте лайно, що ви позбирали, Маккозланди, і покінчимо з цим. І не просто на цей рік, а назавжди».