Йому ніколи не спадало на думку, що бути приреченим — так приємно. Тепла та безхмарна погода. Колись озеро Покомтук гуділо від моторних човнів та гідроциклів («Вони вбивають рибу», — бурчали старі), але цього літа панувала тиша, хіба що десь кричали гагари… однак здавалося, що кожної ночі їх ставало все менше. Спершу Робінсон гадав, що це лише гра його уяви, яку горе спотворило так само, як і думки, але Тімлін запевнив його, що це не так.

— Хіба ти не помітив, що більшість лісових птахів зникли? Ані тобі гаїчиних[358] концертів уранці, ані совиної музики вночі. До вересня всі ці гагари помруть так само, як і ті, яких уже не стало. Риба проживе трохи довше, але врешті-решт теж сконає. Як і олені, кролики та бурундуки.

Щодо дикої природи не було жодного сумніву. Робінсон бачив із дюжину мертвих оленів на узбіччі дороги біля озера. Ще більше їх було на узбіччі шосе 19. Він бачив їх, коли вони з Ґандальфом приїхали до супермаркету «Карсон Конерс» із рекламним щитом: «КУПУЙ СВІЙ ВЕРМОНТСЬКИЙ СИР ТА СИРОП ТУТ!», який тепер лежав написом вниз біля порожньої бензоколонки. Але найбільшими трупарнями для тварин стали ліси. Коли вітер віяв зі сходу — частіше в напрямку озера, ніж навпаки, — сморід був нестерпним. Теплими днями легше не ставало, і Робінсон хотів знати, якою ж тоді буде ядерна зима.

— О, вона прийде, — сказав Тімлін, сидячи в кріслі-гойдалці та дивлячись крізь дерева на клапті світла призахідного сонця. — Земля досі поглинає вибух. До того ж пам’ятаєш, коли ще були хоч якісь новини, повідомляли, мовляв південну півкулю і більшу частину Азії засмоктало в щось на кшталт довічного покривала з хмар. Насолоджуйся сонячним сяйвом, поки воно є, Пітере.

Так, наче він узагалі міг насолоджуватися хоч чимось. Вони з Діаною розмовляли про подорож до Англії — їхню першу з часів медового місяця довготривалу відпустку, — щойно Еллен піде до коледжу.

Еллен, подумав він. Вона щойно відійшла від розриву з її першим справжнім хлопцем і знову почала всміхатися.

Упродовж усіх цих гарних постапокаліптичних літніх днів Робінсон щоранку чіпляв повідок до ошийника Ґандальфа (він гадки не мав, як звали пса до шостого червня; собацюра прибіг із ошийником, на якому висів тільки жетон про вакцинацію штату Массачусетс), і вони йшли дві милі до розкішного котеджного містечка, єдиним мешканцем якого був Говард Тімлін.

Діана колись назвала цю прогулянку раєм миттєвих знімків. Краєвид складався з урвища над озером та сорока миль, які тягнулися туди, до Нью-Йорка. Там, де дорога різко повертала вбік, стояв знак, на якому було написано: «ОБЕРЕЖНО НА ДОРОЗІ!» Ну а діти, що приїжджали сюди на літо, звісно ж, називали цей поворот «Кривою Мерця».

«Вудлендські Акри» — абсолютно приватні та дуже дорогі перед кінцем світу — простяглися за милю звідси. У центрі стояла кам’яна садиба, що припрошувала до ресторану з чарівним краєвидом, п’ятизірковим кухарем та пивним льохом із тисячею сортів та марок. («Більшість із них навіть у рота не візьмеш, — казав Тімлін. — Можеш мені повірити».) Навколо головної будівлі в зарослих чагарником видолинках ховалися з дві дюжини мальовничих «котеджів», частина з яких належала великим корпораціям, аж доки шосте червня не ліквідувало ті корпорації. І до шостого червня більшість котеджів були порожніми, а протягом наступних п’яти божевільних днів, навіть ті декілька людей, які все ще мешкали там, втекли до Канади. Там, згідно з чутками, була вільна від радіації зона. Тоді ще було досить бензину, аби здійснити переліт.

Власники «Вудлендських Акрів», Джордж та Еллен Бенсон, зосталися. Так само вчинив і Тімлін. Розлучений, без дітей, які могли б за ним сумувати, він точно знав, що історія про Канаду була байкою. Тоді, на початку липня, Бенсони прийняли пігулки та лягли в ліжко, слухаючи Бетховена на фонографі з батарейками. Зараз тут лишився тільки сам-один Тімлін.

— Усе, що ти бачиш, — моє, — сказав він Робінсону, поважно махаючи рукою. — І одного дня, сину мій, воно стане твоїм.

Під час цих щоденних прогулянок до «Акрів» смуток Робінсона та почуття дезорієнтації відступали; сонячне світло вабило теплом. Ґандальф обнюхував кущі та на кожен із них намагався надзюрити. Коли пес щось чув у лісі, то хоробро гавкав, але завжди підступав ближче до Робінсона. Повідок був потрібен тільки через мертвих вивірок та бурундуків. Ґандальф не хотів на них дзюрити, він хотів покачатися в їхніх рештках.

Дорога на «Вудлендські Акри» пролягала впритул до стежки, де зараз Робінсон жив своїм самотнім життям. Колись цей шлях перекривали ворота, аби не дати роззявам та потокам таких, як він, рабів зарплати пролізти всередину, але тепер ворота були постійно відчиненими. Дорога з півмилі зміїлася лісом, де навскісне запилюжене світло видавалося таким же старим, як і величезні ялини та сосни, крізь яке воно просочується. Вона проходила через чотири тенісних корти, огинала галявину для гольфу і петляла за стайнями, де лежали мертвими у своїх стійлах колись витривалі коні. На дальньому краї дороги стояв котедж Тімліна — скромне помешкання з чотирма спальнями, чотирма туалетами, джакузі та власною сауною.

— Навіщо тобі чотири спальні, якщо ти там сам-один? — спитав його якось Робінсон.

— Не знаю і ніколи не знав, — сказав Тімлін. — Але у них у всіх по чотири спальні, за винятком хіба що «Наперстянки», «Деревія» та «Лаванди». Там по п’ять. У «Лаванді» є ще й боулінгова доріжка. Усі можливі зручності. Але коли я приїжджав сюди в дитинстві зі своєю родиною, ми всі сцяли в клозеті надворі. Можеш мені повірити.

Коли приходили Робінсон та Ґандальф, Тімлін зазвичай сидів у кріслі-гойдалці на широкому ґанку свого котеджу («Вероніка») та читав книжку або слухав CD-плеєр на батарейках. Робінсон відчеплював повідок Ґандальфа, і пес — звичайна дворняжка, нічого породистого, окрім вух спанієля, у нього не було — піднімався сходами, щоб його похвалили. Погладивши його трохи, Тімлін м’яко тягнув пса за сіро-білу шерсть у різних місцях і, якщо вона залишалася там, де й була, казав те саме:

— Чудово.

Цього чарівного дня в середині серпня Ґандальф ненадовго підбіг до крісла-гойдалки Тімліна, обнюхав голі гомілки чоловіка та труськом подався вниз сходами до лісу. Тімлін підняв руку, вітаючи Робінсона, як індіанець зі старих фільмів.

Робінсон відповів йому тим самим.

— Хочеш пива? — спитав Тімлін. — Воно холодне. Я щойно витяг його з озера.

— Ми сьогодні хильнемо «Старого лайна» чи «Зеленої роси гір»?

— Не вгадав. У коморі стояла упаковка «Бадвайзера». А як ти пам’ятаєш, це — король пива. Я його звільнив із ув’язнення.

— У такому разі радо приєднаюся.

Тімлін із бурчанням підвівся та побрів у дім, повільно хитаючись із боку в бік. Він казав Робінсону, що артрит атакував його стегна два роки тому і, не вдовольнившись цим, вирішив заявити про свої права на литки. Робінсон ніколи не запитував, але припускав, що Тімліну перевалило за сімдесят. Його струнке тіло свідчило про здоровий спосіб життя, от тільки саме здоров’я вже починало здавати. Сам Робінсон ніколи в житті не почувався краще — вельми іронічно, зважаючи на те, скільки йому залишилося жити. Тімліну він точно не був потрібен, хоч старий і був близьким йому по духу. Поки завершувалося це неприродно чарівне літо, він був потрібен лише Ґандальфу. І це було чудово, оскільки зараз йому вистачало Ґандальфа.

«Просто-таки хлопчик та його пес»,[359] — подумав він.

Згаданий пес вибіг із лісу в середині червня: сухоребрий, весь у багні, у шерсті заплуталися реп’яхи, із глибоким порізом уздовж всієї морди. Робінсон лежав у спальні для гостей (він не міг більше спати в ліжку, яке колись ділив із Діаною), не спав від горя та депресії, остерігаючись, що він усе ближче й ближче до того, щоб просто здатися та піти з життя. Ще тиждень тому він назвав би таке рішення боягузливим, але відтоді чоловік зрозумів кілька очевидних фактів. Біль не мине. Не зникне горе. І, звісно ж, його життя не триватиме довго в будь-якому разі. Треба було тільки принюхатися до запаху здохлих тварин у лісі, щоб збагнути, що буде далі.