— Де вони їх узяли? — спитала Ма. — Дід такими не торгує.

Ми поглянули одне на одного, і нам навіть не треба було вимовляти цього вголос: Род-Айленд. Мабуть, у Род-Айленді можна все дістати. Принаймні, якщо тебе звуть Массімо.

Старий роздав хлопцям іще по заряду й знову їх запалив. А потім узяв і собі один. Три «ба-бахи», такі лункі, що, певно, розлякали рибу аж до північного берега Абенакі. Пол махнув нам рукою, юнак із трубою дістав інструмент із кобури, наче револьвер, і просурмив три довгі ноти: «Уааа… Уааа… Уааа». Наче хотів сказати: «Шкода, що так вийшло, голопузі янкі, щасти вам наступного року».

З цим ми вже нічого не могли поробити. У нас іще лишалася упаковка «Чорних кішок», але після тих М-80 вони б виглядали тьмяно. На протилежному березі компанія даґо плескала в долоні, а навколо них стрибали дівчата в бікіні. Невдовзі вони затягнули «Боже, збережи Америку».

Ма подивилася на мене, а я — на Ма. Вона похитала головою, і я теж. А потім вона сказала:

— Наступного року.

— Так, — повторив я. — Наступного року.

Вона підняла свій келих (наскільки я пригадую, того вечора ми частувалися «Відрами щастя»), а я — свій. Ми випили за перемогу тринадцятого року. Так почалися Перегони озброєнь Четвертого липня. А все через ту срану трубу.

Вибачайте на слові.

Наступного червня я пішов до Діда й описав свою ситуацію: сказав, що треба відстояти честь усіх мешканців західного берега Абенакі.

— Ну, Алдене, — відповів він, — не знаю, яким боком купка пороху стосується честі, але бізнес є бізнес, тому, якщо ти повернешся десь за тиждень, я спробую щось для тебе підшукати.

Так я й зробив. Він повів мене до свого кабінету й виставив на стіл коробку. На ній виднілися якісь китайські кривульки.

— Зазвичай я таким не торгую, — пояснив Дід, — але ми з твоєю Ма ходили разом до середньої школи, і на перервах, сидячи біля дров’яної печі, вона вчила мене таблиці множення. Тож я приніс тобі гарні вибухівочки під назвою М-120 — найгучніші у своєму роді, якщо тобі не заманеться кидатись динамітом. А є ще дюжина отаких.

Він дістав циліндр, почеплений на червону паличку.

— Скидається на висотну ракету, — зауважив я, — тільки побільше.

— Еге ж, така собі модель класу люкс. Називається «китайською півонією». Піднімаються вдвічі вище й пускають чудовий вогнеграй — червоний, пурпуровий, жовтий. Вставляєш паличку в пляшку з-під коли чи пива, як звичайну ракету, але треба відійти якомога далі, бо на зльоті іскри летять навсібіч. Краще мати напохваті рушник, якщо загориться трава.

— Ото добре. Вони точно кинуть дути у свою трубу, коли це побачать.

— Я віддам тобі всю коробку за тридцять баксів. Розумію, що це дорогувато, але я докинув іще пару «Чорних кішок» і кілька бенгальських свічок. Можна встромити їх у шматок дерева й пустити по воді. Страх, яка краса.

— Ні слова більше, — вирішив я. — Я б не прогадав, навіть якби заплатив за коробку вдвічі дорожче.

— Алдене, ніколи не кажи таке людям моєї професії.

Я привіз покупки на озеро, і Ма так зраділа, що одразу ж схотіла запустити М-120 і «півонію». Я зазвичай не сперечаюся з Ма, вона може й відшмагати, але того разу я їй не дозволив:

— Дай тим Массімо хоч один шанс, і вони дістануть щось краще.

Вона поміркувала над цим, поцілувала мене в щоку:

— А ти нівроку кмітливий, як на хлопця, який ледве закінчив старші класи.

Наближалося Велике Четверте липня. Як завжди, весь клан Массімо (дюжини дві людей, а то й більше) зібрався в Дванадцяти соснах. Ми з Ма сиділи у своїх складаних кріслах на причалі, біля самої води. Між нами стояла коробка із забавками, а ще великий жбан помаранчевої викрутки.

Незабаром Пол Массімо вийшов на пірс зі своєю коробкою забавок, яка на вигляд була трохи більша за нашу, але я не хвилювався. Малий пес гучно гавкав. Поруч із Массімо стали двоє дорослих хлопців. Вони помахали нам, а ми махнули їм. Сонце вже сідало, і ми з Ма почали запускати «Чорних кішок», але не по одній, а цілими пачками. Малі на іншому боці озера взялися робити те саме, і коли набридло, то запалили великі бенгальські свічки й стали ними вихати. Парубок дунув у трубу пару разів, ніби налаштовував інструмент.

Кілька дітлахів зачули той сигнал і вийшли на пірс Дванадцяти сосен, а після перемовин Пол і двоє дорослих синів вручили кожному хлопчику по великій сірій кулі — я здогадався, що то були М-80. Звуки добре розносяться над водою, особливо коли нема вітру, і я розчув, що Пол наказує малечі бути обережними й показує, як треба кидати вибухівку в озеро. Потім Массімо підпалив ґноти.

Троє хлопчиків пожбурили М-80 високо, гарно, як і треба, але найменший (йому, певно, було не більше семи), такий собі Нолан Раян,[354] утнув кручену подачу, і заряд упав на пірс прямо йому під ноги. М-80 відскочив і неодмінно б відірвав малому носа, якби Пол не відтягнув його. Жінки заголосили, але Массімо з синами тільки залягли від сміху. На той час вони вже пропустили не одну чарку, я так гадаю. Хоча, напевне, то було вино, бо даґо полюбляють пити вино.

— Гаразд, — мовила Ма, — годі пустощів. Давай покажемо їм, поки той здоровань знову не заграв на трубі.

Тож я дістав кілька М-120 — чорні й схожі на бомбочки, які малювали в старих мультиках про злодіїв, які підкладали їх під залізничні рейки.

— Обережно, Ма, — застеріг я. — Будеш довго тримати цю штуку в руках, і тобі відірве не лише пальці.

— За мене не переймайся, давай покажемо тим пастожерам.

Тож я підпалював заряди, і ми підкидали їх один за одним угору — «ка-бум!». Мабуть, шибки дрижали аж до самого Вотерфорда. Містер Трубадур закляк, не встигнув навіть піднести свою сурму до рота. Малеча зарюмсала. Усі жінки повибігали на берег подивитися, що ж там відбувається, чи не сталося якогось терористичного акту, чи що.

— Хай знають! — сказала Ма й відсалютувала келихом молодому Трубадуру, який стояв такий розгублений та ошелешений, немов у штани наклав. Образно кажучи.

Пол Массімо разом із двома старшими синами підійшли до краю пірсу, згуртувалися й заповзялися щось обговорювати, наче бейсболісти, коли всі бази на полі зайнято. Потім вони рушили до будинку. Я вирішив, що змагання закінчилися, а Ма взагалі була в цьому переконана. Тож ми запалили бенгальські вогні, аби відсвяткувати перемогу. Я нарізав квадратиків із пінопласту, який знайшов у помийному відрі за хатиною, і ми повтикали в нього свічки й пустили по воді. На той час сонце майже закотилося за обрій і небо стало темного пурпурового кольору — страх, яка краса. Засяяла вечірня Зоря, інші зірки теж почали проглядатися. Ті хвилини між днем і ніччю завжди найгарніші, я так вважаю. А з бенгальськими вогнями — ще краще. Вони так чудово пливли собі — пускали червоні й зелені іскри, що, наче полум’я воскових свічок, тріпотіли від вітру й відбивалися у воді, як у дзеркалі.

Знову стало тихо — так тихо, що було чути, як десь у Бриджтоні запускають святковий салют, а попід берегом закумкали жаби. Вони гадали, що на сьогодні гармидер скінчився. Але не так сталося, як гадалося, бо за мить на пірс вийшов Пол зі своїми двома синами й поглянув у наш бік. Старий тримав у руці якусь кулю, схожу на м’яч для софтболу, а хлопець без труби (через те я вважав його найрозумнішим із братів) підпалив ґніт. Массімо не гаяв часу й швиденько підкинув бомбу вгору. На встиг я сказати Ма, аби вона заткнула вуха, як заряд розірвався. Боже милий, від спалаху заграло все небо, а вибух вийшов таким гучним, як від артилерійського набою. Цього разу на берег вийшли не тільки жінки й дівчата клану Массімо — мало не всі кляті сусіди повисипали надвір. І хоча більшість із них, напевне, обкалялись від переляку, коли бахнуло те стерво, вони почали плескати в долоні! Уявіть собі!

Ми з Ма перезирнулися, бо вже знали, що буде далі. Так і сталося. Капітан Трубадур притулив до рота свою срану сурму й видав одну довгу ноту: «Уааааа!»