— Мабуть, той клятий поборник довголіття мав рацію, — зауважила вона, коли ми пленталися до хатинки, а то вже було після десятої, і комарі кусалися, як скажені, хоча ми з ніг до голови пообливалися репелентами. — Але я хоча б знатиму, що перед смертю встигла пожити. До того ж я не курю, а всім відомо, що це найгірше. Я не курю, тож проживу трохи довше, а ти, Алдене? Що ти робитимеш, коли я помру, а гроші закінчаться?

— Не знаю, але я неодмінно хочу побачити Великий Каньйон.

Вона засміялася, тикнула мене під ребра ліктем:

— Молодець. З таким ставленням до життя в тебе ніколи не буде виразки. А тепер ходімо спати.

Тож ми пішли, і наступного дня прокинулися близько десятої, а опівдні почали лікувати своє похмілля «Зламаним стерном». Я не так сильно хвилювався за Ма, як лікар, бо гадав, що вона надто щаслива, аби рано помирати. Тим паче що вона пережила лікаря Стоуна, який однієї ночі розбився на смерть через п’яного водія на Голубиному мосту. Можете вважати це іронією, трагедією чи просто плином життя — як заманеться. Я не філософ. Я просто радий, що з лікарем не було його родини. І сподіваюсь, що вони отримали непогану страховку.

Гаразд, то була передмова. Переходимо до справи.

До Массімо. І тої сраної труби, вибачайте на слові.

Я назвав це Перегони озброєнь Четвертого липня, і хоча ми як слід розігрілися лише 2013 року, насправді все почалося на рік раніше. Массімо жили просто напроти нас, у великому білому будинку з колонами й моріжком, який спускався аж до пляжу, вкритого чистим піском, а не гравієм, як то в нас. Певно, в тому будинку було не менше дюжини кімнат. А якщо рахувати з котеджем для гостей, то й усі двадцять. Вони назвали те місце Табором Дванадцяти Сосен — через хвойні дерева, які оточували головну садибу.

Табір! А щоб їм повилазило, то був справжній маєток. З тенісним кортом, певна річ. А також із майданчиком для бадмінтону та галявиною позаду будинку, на якій вони кидали підкови. Вони прибували наприкінці червня і їхали десь на День праці,[345] замкнувши на зиму свій палац. Такий здоровенний будинок, а стоїть порожній дев’ять чи всі дванадцять місяців на рік. Я просто не міг повірити. А Ма могла. Вона казала, що ми «випадкові багатії», а Массімо — справжні.

— Тільки гроші вони заробили не чесним шляхом, Алдене, — говорила вона, — і мова йде не про плантацію конопель на ділянці з чверть акра. Всім відомо, що Массімо мають ЗВ’ЯЗКИ. — Вона завжди так промовляла те слово, наче по літерах.

Здогадно, гроші в них водилися від «Будівельної компанії Массімо». Я почитав про неї в інтернеті, і все виглядало так пристойно та законно, але ж вони італійці, а головний офіс тої фірми розташований у Провіденсі, Род-Айленд, а ви ж копи, самі маєте тямити, що до чого. Як каже Ма, якщо множить два на два, то п’ять ніколи не буде.

Тільки зауважу, що коли вони наїжджали в той великий білий будинок, то займали геть усі кімнати. Навіть котедж для гостей. Бувало, Ма позирала на протилежний берег, віталася з ним, піднімаючи вгору келих «Сомбреро» або ж «Зламаного стерна», й зауважувала про Массімо, що «гуртом завжди дешевше».

Треба визнати, вони вміли розважатися. Влаштовували пікніки, бої на водних пістолетах, підлітки літали на гідроциклах (дітлахів було шестеро, чи що), пофарбованих у такі яскраві кольори, що було боляче дивитися. Увечері вони грали в тач-футбол,[346] а інколи збиралося стільки Массімо, що вони утворювали дві команди по одинадцять людей, а коли сутеніло і м’яча не було видно, то заводили пісень. Інколи так починали горлати, зазвичай італійською, що ставало ясно — вони самі хильнули по кілька чарок.

В одного з них була труба, і він акомпанував на ній кожну пісню, сурмив оте «уа-уа-уа», аж поки сльози на очі не навертались.

— Діззі Ґіллеспі[347] недобитий, — говорила Ма. — Тре’ змастити ту трубу оливковою олією та засунути йому в дупу. Хай пропердить на ній «Боже, збережи Америку».

Десь об одинадцятій він провіщав «Тепс»,[348] і на тому вечір закінчувався. Не думаю, що сусіди почали б скаржитись, якби Массімо співали й грали на дуді до третьої ранку, бо більшість мешканців західного берега вважали старшого даґо натуральним Тоні Сопрано.[349]

На Четверте липня того року (мова йде про дванадцятий) я прикупив кілька бенгальських свічок, дві-три упаковки петард «Чорна кішка» і парочку вишневих бомб.[350] Я придбав їх у Діда Андерсена, який торгує в лавці «Вишнева блоха» на виїзді до Оксфорда. Я ж не зводжу наклеп. Ви ж не сліпі, а якщо сліпі, то я вам не лікар. Чорт забирай, усі знають, що у «Вишневій блосі» можна купити петарди. Дід продавав самий дріб’язок, бо тоді феєрверки були заборонені.

Менше з тим, усі ті Массімо носилися по озеру, грали у футбол і теніс, тягали одне одного за рятівні жилети, малеча копалася в піску на березі, дорослі стрибали з плавучого пірса. Ми з Ма порозкладали на причалі стільці, вмостилися собі безжурно, а поруч поклали патріотичні забавки. Як посутеніло, я дав Ма бенгальську свічку, запалив, а потім підпалив від неї свою. Ми помахували ними в темряві, і скоро малеча на тому березі почала вимагати й собі такі. Двоє старших Массімо видали дітям свічки, і вони помахали нам у відповідь. Іскри на їхніх свічках були більші й триваліші, ніж у нас, бо запальні голівки були змазані якимсь хімікатом, від якого полум’я мінилося різними кольорами, а наші світилися звичайним жовто-білим вогнем.

Даґо протрубив у свою дудку: «Уа-уа», ніби казав нам: «Ось як виглядають справжні бенгальські свічки».

— То нічо’, — мовила Ма. — Іскри в них більші, а давай-но запустимо парочку петард і подивимось, що вони на це скажуть.

Ми підпалювали їх одна за одною й підкидали вгору, аби вони вибухнули, поки не впали в озеро. Малеча в Дванадцяти соснах те побачила й почала знову канючить. Тож кілька дорослих Массімо рушили до будинку й повернулися з картонною коробкою. У ній було повно петард. Невдовзі старші дітлахи почали запалювати їх цілими пачками. Мабуть, у них там було не менше пари сотень упаковок, бо вони вистрілювали, наче з кулемета, і на цьому фоні наші вогники видавалися досить блідими.

«Уа-уа», — виграла труба, ніби казала: «Спробуйте ще».

— Що ж, медочку, — вирішила Ма, — дай-но мені одну з тих вишневих хлопавок.

— Гаразд, але будь обережна. Ти вже хильнула зайвого, і було б непогано, аби вранці ти прокинулася з усіма пальцями на руках.

— Дай мені цю штуку й не мудруй зі мною. Я не вчора народилася, і мені не подобається дудіння тої труби. Можу закластися, що таких бомб у них немає, бо Дід не продає їх приїжджим. Він бачить номери на їхніх машинах і одразу каже, що товар скінчився.

Я подав їй бомбу й підпалив ґніт своїм «біком».[351] Зайнялося полум’я, і Ма хутко підкинула вибухівку вгору. Та розірвалася з таким яскравим спалахом, що ми мало не осліпли, а луна прокотилася аж до іншого берега. Я запалив іще одну бомбу й жбурнув її, як справжній Роджер Клеменс.[352] Бах!

— Що, з’їли?! — вигукнула Ма. — Хай знають, хто тут хазяїн.

Але потім Пол Массімо і двоє старших синів вийшли на край свого пірсу. Один із них (високий вродливий парубок у сорочці для регбі) мав при собі ту срану трубу, яка висіла в чохлі на його поясі. Вони помахали нам, і старий щось видав кожному хлопцю. Вони простягнули руки, аби він зміг запалити ґноти. Хлопці метнули заряди, вони полетіли над озером і… Боже милий! Не «бах!», а «ба-бах!» Два вибухи, гучні, немов від динаміту, і великі білі спалахи.

— Це не вишневі бомби, — розмірковував я. — Це М-80.[353]