Я глипнув на Ма. Вона — на мене. Потім вона вилила те, що лишилося на дні її склянки (а минулої ночі ми пили «Самотрус») в озеро й мовила:

— Заряджай. Може, воно вийде поганеньке й куце, але ми купили цю кляту штуку, тож давай її запустимо.

Пригадую, що було дуже тихо. Жаби ще не розпочали кумкати, а бідні старигани, певно, вже повкладалися на ніч, а то й до кінця літа. На березі досі було повно народу, який залишився подивитися, що ж ми там наготували, хоча більшість уже подалася до міста, наче фанати зі стадіону, коли їх улюблена команда продула й не має шансів потрапити у вищу лігу. Я бачив, що вервечка габаритних вогнів тягнеться від озера й до Лейк-роуд, а потім вивертає на трасу № 119 і до Прітті Біч, де люди виїжджали на трасу № 90, що веде до «Млина Честера».

Я вирішив, що як візьмуся вже до діла, то зроблю з нього цілу виставу, а як не вийде, то ті глядачі, що лишилися, можуть сміятися, поки не луснуть. Я навіть міг змиритися з тою клятою трубою, бо знав, що мені не доведеться слухати її гудіння наступного року. А ще я втомився і з обличчя Ма бачив, що вона також. Навіть її цицьки якось зажурилися, повісили голови, може, через те, що вона минулої ночі зняла ліфчик. Постійно каже, що він їй страшно муляє.

Я, наче чарівник у цирку, зірвав ковдру, а під нею стояла квадратна штукенція, за яку я виклав дві тисячі доларів (мабуть, тільки за «Чудову джонку» Массімо заплатив удвічі більше). Вона була загорнута в цупкий провощений папір, а знизу стирчав коротенький товстенький ґніт.

Я показав на феєрверк, а потім — на небо. Троє ряджених Массімо стояли на краю свого пірсу й реготали, а потім заволала труба: «Уааа-ааааа!»

Я підпалив ґніт, і він почав іскритися. Я схопив Ма й відтягнув її подалі, на випадок якщо та довбана штукенція вирішить розірватися прямо в пусковій установці. Ґніт догорів до пакунка й зник. Та срана коробка просто стояла собі на причалі. Молодший Массімо підніс свою трубу до рота, але не встиг він у неї дунути, коли з-під пакунка повалило полум’я, і він почав злітати, спочатку повільно, а потім швидше, коли ввімкнулися реактивні (гадаю, то дійсно були реактивні) двигуни.

Усе вище й вище. Десять футів, двадцять, сорок. Потім я тільки розрізняв маленький квадрат на тлі зірок. Та штука сягнула п’ятдесяти футів, люди мало шиї собі не вивернули, а потім вибухнула — так само, як на тому відео, що мені показував Джонні Сяючий Шлях Паркер. Ми з Ма закричали від радості й стали плескати в долоні. Усі плескали. Массімо спантеличено стояли на своєму пірсі, а може (бо з другого берега погано видно), навіть зневажливо позирали на наш феєрверк. Таке враження, наче вони думали: «Розривна коробка? Що це в біса таке?»

Але БК4 лише розігрівався. Коли очі звикли до темряви, натовп зойкнув від здивування, бо папір почав розкладатися й розгортатися, а водночас горіти всіма можливими й неможливими кольорами. Та клята штука перетворювалася на літаючу тарілку. Вона розгорталася й розгорталася, наче Бог відкривав якусь небесну парасольку, а коли розгорнулася, то почала метати навсібіч вогняні кулі. Кожна куля вибухала меншими, утворюючи над тарілкою щось на кшталт веселки. Я знаю, ви обоє дивилися відео з мобільних, певно, всі глядачі з телефонами знімали собі ролики, які потім неодмінно з’являться на суді як речові докази. Але кажу вам, треба було бачити ту чудасію на власні очі, аби осягнути її красу.

Ма вчепилася в мою руку.

— Як гарно, але я думала, що воно буде не більше восьми футів завдовжки. Чи не так казав твій індіанський друг?

Так і казав, але штука, яку я випустив на волю, мала двадцять футів у довжину й продовжувала рости, поки не викинула дюжину маленьких парашутів й не попливла на них по небу, жбурляючи іскри, фонтани й світлові бомби. Мабуть, вона не переплюнула салют Массімо в цілому, але точно була більша за «Чудову джонку». І понятно, шо це був заключний феєрверк. Люди завжди краще пам’ятають те, що вони побачили останнім, еге ж?

Ма помітила, що Массімо витріщаються на небо, що в них щелепи повідвисали, наче двері на зламаних завісах, і що вони взагалі виглядають найбільшими ідіотами в цьому клятому світі, тож пустилася танцювати. Труба погойдувалася в опущеній руці Бена Афлікта, наче він забув про її існування.

— Ми перемогли! — закричала мені Ма, потрясаючи кулаками. — Ми нарешті перемогли! Диви на них! Ми їм показали, і це було варто кожного клятого пенні.

Вона хотіла, аби я потанцював із нею, але тоді я побачив те, на що раніше не звертав уваги. Вітер відносив літаючу тарілку понад озером на схід, прямо на Дванадцять сосен.

Пол Массімо теж це помітив і махнув мені, ніби говорив: «Ти запустив цю штуку, ти її й спускай, поки вона ще летить над водою».

Тільки понятно, шо я цього не міг зробити, а та довбана штуковина йшла собі повним ходом, випльовуючи дорогою ракети, канонади й кручені фонтанчики, наче й не збиралася зупинятися. А потім (я гадки не мав, що це станеться, бо відео Джонні Сяючого Шляху не мало звуку) воно почало грати музику. Всього п’ять нот, знову й знов: «Ду-ді-ду-дам-ді». Це була мелодія, яку видає зореліт у фільмі «Близькі контакти третього ступеня».[356] Тож воно дудідумкало й дудідамкало, поки та клята тарілка не зайнялася. Не знаю, чи то трапилося випадково, чи то був такий прощальний спецефект. Парашути, які утримували її в повітрі, теж загорілися, і все це феєричне падло почало опускатися. Спочатку я думав, що воно встигне впасти, поки, так би мовити, озеро не закінчилося, може втрапить на плавучий пірс, що в них тоді був, але не далі. Аж раптом подув сильний вітер, наче матінка-природа сама втомилася від тих Массімо. А може, старій пані набридла та клята труба.

Ну, ви знаєте, звідки пішла назва їхнього маєтку, від дюжини високих, до біса сухих сосен. По обидва боки від величного ґанку стояли два дерева, і саме в них врізався БК4. Ті сосни миттю спалахнули, наче два смолоскипи на краю пірса Массімо, тільки більші. Спочатку голки, потім гілки, а потім і самі стовбури. Массімо заметушилися, забігали, немов мурашки, коли хтось копне ногою їх оселю. Палаюча гілка впала на дах понад ґанком, і невдовзі його охопило радісне, жваве багаття. І весь цей час грала та мелодія: ду-ді-ду-дам-ді.

Зореліт розвалився на дві половини. Одна впала на моріжок, що було не так погано, але друга опустилася на дах садиби. Від неї досі відлітали ракети, які пробили шибки на верхньому поверсі й підпалили штори на вінках.

Ма повернулася до мене й мовила:

— Погані справи.

— Так, — відповів я, — справи кепські, еге ж?

— Краще піди подзвони пожежникам, Алдене. Власне кажучи, дзвони у два чи три відділки заразом, бо ліс вигорить аж до кордону штату.

Я вже хотів бігти до хатинки по свій телефон, коли вона впіймала мене за руку. На її обличчі грала дивна посмішка.

— Поки не пішов, — порадила вона, — поглянь на це.

Вона махнула рукою на протилежний берег озера. Тоді вже палав увесь будинок, тож не важко було збагнути, на що вона показує. На пірсі не було жодної живої душі, але одну річ Массімо забули: свою кляту трубу.

— Скажеш їм, що це була моя ідея, — сказала Ма. — Я сяду в тюрму, але мені байдуже. Принаймні ми заткнули ту довбану дудку.

Чуєш, Ардель, можна мені ковток води? У роті сухо, наче в пустелі.

Офіцер Бенуа принесла Алдену склянку води. Вона та Енді Клаттербак дивилися, як він жадібно ковтав воду — цибатий чоловік у бавовняних штанах і майці, з тонким сивіючим волоссям і обличчям, набряклим від недосипання та вчорашнього вливання «Самотрусу» в шістдесят оборотів.

— Принаймні, ніхто не постраждав, — сказав Алден. — І це добре. А ще ми не спалили ліс. І це теж добре.

— Вам пощастило, що вітер ущух, — зауважив Енді.

— А ще вам пощастило, що поруч знаходилися пожежні бригади з усіх трьох містечок, — додала Ардель. — Звісно, так і має бути в ніч Четвертого липня, бо завжди знайдуться якісь бовдури, готові попускати п’яні феєрверки.