— Ви, хлопці, ніколи не можете стриматися, — відповіла дзизкучим голосом істота, що сиділа в його улюбленому кріслі. Яке більше ніколи не буде його улюбленим. — Дев’яносто відсотків ваших проблем — від невміння контролювати імпульси. А тобі, Веслі з Кентуккі, ніколи не спадало на думку, що Закони парадоксу існують не просто так, для краси?

— Я не…

Істота підвищила голос.

— Ну звісно, не спадало. Ми точно знаємо, що не спадало. Ми якраз тому й прибули, що не спадало. Ти ні на мить не замислився над тим, що хтось із людей в автобусі міг стати серійним убивцею, таким, що порішить дюжини людей, і серед них дитину, яка б могла вирости й винайти ліки проти раку чи хвороби Альцгеймера. Ти не думав, що одна з тих молодих жінок могла народити наступного Гітлера чи Сталіна, монстра в людській подобі, який убив би мільйони твоїх ближніх на цьому рівні Вежі. У тебе не було думки, що ти втручаєшся в події, які лежать далеко за межами твоїх пізнавальних можливостей!

Ні, цього він не врахував узагалі. Він переймався долею Еллен. Роббі цікавила Джозі Квінн. І ще обидва вони міркували про решту. Про дітей, які кричать, їхня шкіра плавиться і скрапує з кісток, і вони помирають найгіршою смертю з тих, які Господь Бог призначає Своєму стражденному народу.

— Невже таке сталося? — прошепотів він.

— Ми не знаємо, що сталося, — відповіла потвора в жовтому плащі. — У цьому й суть. Експериментальна програма, в яку ти так по-дурному вліз, чітко бачить майбутнє лише на півроку наперед… у певній вузькій географічній ділянці. А поза піврічною межею віщувальний зір затьмарюється. А після року — суцільна пітьма. Тож, розумієш, ми не знаємо, що ви з юним друзякою накоїли. А отже, нема жодних шансів ліквідувати завдану шкоду, якщо вона мала місце.

«З юним друзякою». Вони все-таки в курсі про Роббі Гендерсона. У Веслі все обірвалося всередині.

— Тобто існує певна сила, яка все це контролює? Адже так? Коли я вперше відкрив «УР: КНИЖКИ», то бачив якусь вежу.

— Усе суще слугує Вежі, — погодився людиноподібний у жовтому пиловику й побожно торкнувся відразливого ґудзика на вилозі.

— То звідки ви можете знати, що я теж їй не слугую?

Вони промовчали. Тільки витріщалися на нього своїми чорними хижацькими пташиними очицями.

— Знаєте, я цього не замовляв. Тобто… так, я замовив «Кіндл», це правда, але того, який мені надіслали, я не замовляв. Він просто мені прийшов.

Запала тривка мовчанка, протягом якої Веслі відчував, що всередині цього безголосся бринить його життя. Принаймні життя, яким він його знав. Якщо ці дві тварюки заберуть його на своїй мерзенній машині, його існування може продовжитися в якійсь формі, але то буде чорне існування, можливо, невільницьке, і зберігати в його умовах розум він зуміє недовго.

— Ми вважаємо, сталася помилка доставки, — врешті-решт озвався молодий.

— Але певності у вас нема? Бо ви не знаєте, звідки той «Кіндл» прийшов. Чи хто його відправив.

Знову мовчок. Та потім старший із двох повторив:

— Усе суще слугує Вежі. — Він підвівся й простягнув руку. Повітря навколо неї замерехтіло, згустилося, і ось уже перед очима Веслі була пазуриста лапа. Знову мерехтіння, і вона перетворилася на руку. — Віддай його мені, Веслі з Кентуккі.

Просити Веслі з Кентуккі двічі не довелося б. Хоча руки в нього тремтіли так сильно, що, здавалося, минуло багато годин, перш ніж він упорався з застібками портфеля. Та врешті той пружно відкрився, і Веслі простягнув рожевий «Кіндл» старшому з двох не-людей. Потвора вирячилася на прилад із такою скаженою пожадливістю, що Веслі захотілося кричати.

— Але, здається, він уже не працює, все од…

Потвора хапнула «Кіндл». Одну секунду Веслі відчував дотик її шкіри, й цього вистачило, щоб зрозуміти: потворина шкіра — це розумна істота з власними думками, що з вереском мчать власними електричними колами. І після цього він таки закричав… чи то пак спробував. Та замість крику з горла вирвався лише тихий здавлений стогін.

Вони рушили до дверей. Бридко шурхотіли поли плащів, неначе плямкали, підсміювались. Старший просто вийшов, тримаючи «Кіндл» у лапах-руках. А другий затримався на хвилю, щоб озирнутися на Веслі.

— Цього разу ми тебе відпускаємо. Ти хоч розумієш, як тобі пощастило?

— Так, — прошепотів Веслі.

— То скажи спасибі.

— Спасибі.

Не промовивши більше ні слова, тварюка вийшла.

Він так і не зміг себе примусити сісти на диван чи в крісло, яке колись, іще до Еллен, видавалося йому найкращим у світі другом. Ліг у ліжко і схрестив руки на грудях, намагаючись притишити дрижаки, що його били. Світло він лишив увімкненим, бо вимикати його не було сенсу. Веслі був упевнений, що мине ще багато тижнів, перш ніж він зможе заснути. А може, й ніколи більше не зможе. Він починав дрімати, та перед внутрішнім зором враз виникали ті жадібні чорні очиська, і голос промовляв: «Ти хоч розумієш, як тобі пощастило?»

Ні, про те, щоб спати, не могло бути й мови.

І на цьому свідоме мислення зупинилося.

Веслі спав, аж доки о дев’ятій годині наступного ранку його розбудило теленькання музичної скриньки — мелодія Пахельбеля «Канон у ре мажор». Якщо йому й снилися сни (про рожеві «Кіндли», п’яних жінок на паркувальних майданчиках перед придорожніми генделиками чи низьких людей у жовтих плащах), то він їх не запам’ятав. Розумів лише, що хтось телефонує йому на мобільний, і цілком імовірно, то була людина, чий голос він дуже хотів почути.

Він притьмом помчав у вітальню, але мелодія припинилася до того, як він устиг витягти мобільний з портфеля. Він підняв кришку «розкладачки» й побачив напис «У ВАС 1 НОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ». Прослухав його.

— Здоров, — сказав голос Дона Олмана. — Раджу тобі почитати ранішню газету.

Ото й усе.

Веслі більше не передплачував «Еха», проте передплата була в його сусідки знизу, старенької місіс Рідпат. Він побіг, перестрибуючи через дві сходинки, — і ось вона, газета, стирчить із поштової скриньки. Він простяг був руку, але завагався. А що, коли його міцний сон був неприродним? Що, як йому зробили якусь примусову анестезію, щоб перекинути в інший Ур, туди, де аварія все-таки сталася? Що, як Дон телефонував, щоб його підготувати до цього? А раптом він розгорне газету й побачить чорну рамку, яка в усьому газетному світі означає жалобу?

— Будь ласка, — прошепотів він, не знаючи, кому молиться: Господу Богу чи тій таємничій темній вежі. — Благаю, нехай це досі буде мій Ур.

Занімілою рукою він узяв газету й розгорнув її. Так, рамка була, на всю першу сторінку. Але то була не чорна, а синя рамка.

Синя, як колір «Сурикаток».

Такої велетенської фотографії він у газеті «Ехо» ще ніколи не бачив. Вона займала половину першої сторінки, під заголовком «СУРИКАТКИ ВИГРАЮТЬ КУБОК «БЛУҐРАС», А ОТЖЕ, ПОПЕРЕДУ СЛАВНЕ МАЙБУТНЄ!» Уся команда зібралася на дерев’яній підлозі «Рупп-Арени». Троє дівчат тримали блискучий срібний кубок. А четверта — Джозі — стояла на приставній драбинці й крутила над головою сітку.

Перед своєю командою, вбрана в строгі сині слакси й синій блейзер, які незмінно вдягала на всі ігри, стояла усміхнена Еллен Сілверман і тримала над головою від руки написану табличку «ВЕСЛІ, Я КОХАЮ ТЕБЕ».

Веслі переможно скинув догори руки, однією все ще тримаючи газету, і так голосно заволав, аж озирнулися кілька дітлахів на протилежному боці вулиці.

— Що там таке? — гукнув один із них.

— Я вболівальник! — крикнув у відповідь Веслі й почимчикував нагору. Йому потрібно було зробити один дзвінок.