— Так, я не сумніваюся, дуже по-філософськи, але ходімо. Поки тебе як слід не роздивились. І номери твоєї машини теж.
Роббі повів його до «малібу». Веслі йшов слухняно, ніби дитина. І всім тілом тремтів.
— Зло завжди виживає, Роббі. В усіх Урах. Запам’ятай це.
— Сто пудів, абсолютно. Давай ключі. Я поведу.
— Гей! — закричав хтось позаду. — Ти нащо цю дамочку віддубасив? Вона ж тебе не чіпала! Ану вернись!
Роббі заштовхав Веслі в машину, оббіг капот, поспіхом сів за кермо й швидко поїхав геть. Він не знімав ноги з педалі, аж поки миготливий півень не зник із вигляду, і тільки тоді розслабився.
– І що тепер?
Веслі провів рукою по очах.
— Я шкодую про те, що зробив, — відповів він. — І не шкодую водночас. Розумієш мене?
— Ага, — кивнув Роббі. — Точняк. То було за тренера Сілверман. І за Джозі. — Він усміхнувся. — За мою мишку.
Усмішка торкнула губи Веслі.
— То куди їдемо? Додому?
— Ще ні, — сказав Веслі.
Вони зупинилися на краю кукурудзяного поля поблизу перехрестя траси 139 і шосе 80, за дві милі на захід від Кадіса. Приїхали рано, тож Веслі скористався вільною хвилиною, щоб завантажити рожевий «Кіндл». Та коли спробував відкрити меню «Ур: локальний», відповіддю було повідомлення «ЦЯ ПОСЛУГА БІЛЬШЕ НЕ ДОСТУПНА». І це чомусь не дивувало.
— Може, воно й на краще, — сказав він.
Роббі розвернувся обличчям до нього.
— Що кажеш?
— Нічого. Не має значення. — Він поклав «Кіндл» назад у портфель.
— Весе?
— Що, Роббі?
— Ми порушили Закони парадоксу?
— Без жодних сумнівів, — відказав Вес.
За п’ять хвилин дев’ята вони почули звук клаксона і побачили світло фар. Вийшли з «малібу» й стали перед ним, чекаючи. Веслі помітив, що руки в Роббі стиснуті, й лише порадів, що не один він боїться можливої, попри все, появи Кенді Раймер.
Світло фар показалося на гребені найближчого пагорба. За автобусом їхала дюжина автівок, у яких сиділи фанати «Сурикаток». Усі шалено сигналили та блимали фарами дальнього світла. Автобус проїхав повз них. Веслі почув, як приємні жіночі голоси виспівують «Ми чемпіони», і враз по спині пробіг холодок, підіймаючи сторч волосся на потилиці.
Він здійняв руки в повітря й замахав.
Роббі вчинив так само. І з усмішкою повернувся до Веслі.
— То що, професоре? Приєднуємось до параду?
Веслі поплескав його по плечу.
— Збіса файна думка.
Коли проїхали останні машини, Роббі прилаштувався до них іззаду. Як і решта, він сигналив і блимав фарами «малібу» аж до самого Мура.
І Веслі не заперечував.
— Зачекай секунду, — попросив Веслі, коли Роббі вже виходив з машини перед кафе «Сюзен і Нен» (де на шибці милом було написано «СУРИКАТКИ РУЛЯТЬ»).
Він обійшов свій «малібу» спереду та обійняв хлопця.
— Ти добре діло зробив.
Роббі розплився в усмішці.
– І матиму за це шарову семестрову оцінку «А»?
— Нє. Тільки пораду. Покинь футбол. Кар’єри ти в ньому однаково не зробиш, а твоя голова заслуговує на краще застосування.
— Візьму до уваги, — сказав Роббі… а це, як обидва вони добре знали, не означало згоди. — До зустрічі на занятті?
— У вівторок, — нагадав Веслі. Але минуло чверть години, і в нього виникла причина сумніватися в тому, що його коли-небудь хтось побачить. Узагалі.
На тому місці, де він зазвичай ставив «малібу», коли не лишав її на паркувальному майданчику А в коледжі, стояла чиясь машина. Веслі міг припаркуватися позаду неї, але натомість вибрав протилежний бік вулиці. Щось у тій машині будило неспокій. То був «кадиллак», занадто яскравий у світлі вуличного ліхтаря, під яким стояв. Червона фарба, здавалося, волала на весь світ: «Ось вона я! Подобаюсь?»
Веслі вона не подобалась. Ні тоновані вікна, ні завеликі гангстерські колісні диски з золотою емблемою «кадиллака». Вона нагадувала тачку наркодилера. І то якщо гаданий дилер був за сумісництвом ще й маніяком-убивцею.
«І чому я про таке думаю?»
— День був важкий, стрес великий, ось чому, — сказав він, переходячи порожню вулицю. Портфель теліпався на ходу й стукався об ногу. Веслі нахилився. У машині нікого не було. Принаймні йому так здалося. Крізь затемнені вікна важко було щось роздивитися.
«Це Поліція парадоксу. Вони прийшли по мене».
Ця думка була в кращому разі смішною, в гіршому — параноїдальною фантазією, але, за відчуттями, нічого кумедного в ній не було. А якщо згадати все, що сталося, то й геть нічого параноїдального.
Веслі простяг руку, торкнувся дверцят автівки, та миттю відсмикнув. На дотик дверцята були металеві, але теплі. І неначе пульсували. Так, ніби машина, металева чи ні, була жива.
«Тікай».
Думка була такою сильною і владною, що він відчув, як мимоволі його губи вимовляють це слово. Але він знав, що тікати — не варіант. Якби він спробував дременути, то чоловік чи люди, яким належала огидна червона машина, знайшли б його. Цей факт був такий простий, що кидав виклик логіці. Він ішов в обхід логіки. Тож замість дати драла він відімкнув своїм ключем двері під’їзду і піднявся нагору, у своє помешкання. Ішов сходами неквапливо, бо серце вискакувало з грудей і ноги погрожували от-от підігнутися.
Двері квартири 2Б були відчинені, й на сходовому майданчику лежав довгий прямокутник світла.
— А, ось і ти, — промовив не-зовсім-людський голос. — Заходь, Веслі з Кентуккі.
Їх було двоє. Молодий і старий. Старий сидів на дивані, на якому Веслі та Еллен Сілверман якось звабили одне одного й дістали взаємне задоволення (та яке там задоволення, екстаз). А молодий умостився в улюбленому кріслі Веслі, яке гостинно його приймало, коли він засиджувався вечорами: смачні залишки чизкейка, цікава книжка, світло з торшера, якраз таке, як треба. Обидва були вбрані в довгі плащі гірчичного кольору. Такі ще пиловиками називають. І Веслі зрозумів, сам не знаючи чому, що ті плащі насправді живі. А ще збагнув, що люди, в них одягнені, — зовсім не люди. Їхні обличчя повсякчас змінювались, і риси під шкірою були рептилячі. Або пташині. Чи воднораз те й інше.
На вилогах плащів, де правоохоронці у вестернах носять свої значки, обидва мали ґудзики з зображенням червоного ока. Веслі здогадався, що ці штуки теж живі. Бо очі невпинно стежили за кожним його рухом.
— Як ви дізналися, що це я?
— За запахом тебе знайшли, — відповів старший із двох. І, що найстрашніше, прозвучало це не як жарт.
— Чого вам треба?
— Ти знаєш, чому ми тут, — сказав молодший. Старший не зронив більше ані слова аж до самого кінця відвідин. Але й одного слухати було нестерпно. Голос у нього був такий, наче в гортані співали цвіркуни.
— Здається, знаю. — Голос Веслі звучав рівно, принаймні поки що. — Я порушив Закони парадоксу. — Він подумки благав, щоб вони нічого не знали про Роббі. Але могли й не знати; врешті-решт, «Кіндл» було зареєстровано на ім’я Веслі Сміта.
— Ти навіть гадки не маєш, що ти накоїв, — задумливо промовив чоловік у жовтому плащі. — Здригнувся підмурівок Вежі, тремтять на коліях світи. На пелюстках троянди іній, немовби час зимі прийти.
Дуже поетично, але не надто зрозуміло.
— Яка Вежа? Яка троянда? — На лобі у Веслі проступили краплини поту, хоча він любив, щоб у помешканні була прохолода. «Це через них, — подумав він. — Ці хлопці сердяться».
— Не має значення, — відповів молодший гість. — Поясни свій чин, Веслі з Кентуккі. І добре пояснюй, коли хочеш знов побачити світанок.
Спромігся Веслі не одразу. Весь розум виповнювала єдина думка: «Це — суд наді мною». Але він рішуче її відкинув. У цьому допомогло повернення гніву — блідої подоби того, що він почував до Кенді Раймер, але досить-таки реального.
— Мали загинути люди. Майже дванадцятеро людей. А може, й більше. Для таких, як ви, це, може, й дрібниці, але для мене це багато означає. Особливо тому, що серед них була жінка, в яку я закоханий. І все через якусь безвільну п’яничку, яка не хоче лікуватися. Крім того… — Він мало не бовкнув «ми», але вчасно схаменувся. — Крім того, я нічого їй поганого не зробив. Дав кілька ляпасів, бо просто не міг стриматися.