Изменить стиль страницы

Попри жахіття, яке вона мала невдовзі скоїти, Веслі всупереч власній волі трохи жалів її і здогадувався, що й Роббі теж. Історія в статті про неї, яку вони прочитали в «Еху», була до болю знайома і до болю мерзотна.

Кендас (Кенді) Раймер, сорок один рік, розлучена. Троє дітей, що нині перебувають під опікою батька. Протягом останніх дванадцяти років життя регулярно потрапляла в спеціальні заклади, де лікувалася від алкоголізму, раз на три роки. За словами знайомої (друзів вона, схоже, не має), жінка пробувала долучитися до «Анонімних алкоголіків», та вирішила, що це не для неї. Мовляв, там забагато святенництва. Її шість разів заарештовували за водіння в нетверезому стані. Останні два рази після таких випадків у неї забирали права, але потім відновлювали — нещодавно це було зроблено за спеціальним поданням. Їй потрібні права, щоб діставатися на роботу на фабриці добрив у Бейнбриджі, заявила вона судді Воленбі. Ось тільки приховавши, що півроку тому цю роботу втратила… а перевіряти ніхто не став. Кенді Раймер була алкобомбою, що чекала слушної нагоди вибухнути, і до вибуху лишалося зовсім мало часу.

Адресу її будинку в Монтґомері автор статті не згадував, але в цьому не було потреби. У блискучому, як на газету «Ехо», журналістському розслідуванні (принаймні таким воно здалося Веслі) автор простежив шлях останнього алкомарафону Кенді: від «Золотого горщика» в Сентрал-Сіті до «Поламаного млина» в Еддівілі та бару «Бенті» в Гопсоні. Там бармен спробував забрати в неї ключі. Безуспішно. Кенді показала йому середній палець і пішла, викрикуючи через плече: «Я в цьому болоті більше грошей не залишатиму!» То було о сьомій вечора. Журналіст висловив припущення, що Кенді кудись заїжджала, щоб перекемарити (можливо, на трасі 124), перед тим як зрізати шлях до траси 80. А трохи далі по 80-й вона зробить останню зупинку. Полум’яну.

Відтоді як Роббі підкинув йому цю думку, Веслі все боявся, що його вірний «шевроле» заглухне й стане на узбіччі двосмугової асфальтової дороги жертвою чи то здохлого акумулятора, чи то Законів парадоксу. Задні фари Кенді Раймер зникнуть із поля зору, й наступні кілька годин вони з Роббі проведуть, марно комусь надзвонюючи (за умови, звісно, що їхні телефони взагалі ловитимуть сигнал у цій середньо-південній закутині) і кленучи себе за те, що не вивели з ладу її авто ще в Еддівілі, коли була нагода.

Але «малібу» котив, як завжди, без жодних зусиль, не гуркотів і не чхав. Веслі тримався за чверть милі позаду «експлорера» Кенді.

— Гля, її кидає з боку в бік, — сказав Роббі. — Може, в кювет звалиться ще до того, як до наступного бару доїде. Нам же легше, не доведеться їй шини різати.

— Якщо вірити «Еху», цього не буде.

— Ага, але ж ми знаємо, що майбутнє не остаточне, правда ж? Може, це ще один Ур абощо.

Веслі був певен, що меню «Ур: локальний» працювало не так, але тримав рота на замку. У будь-якому разі було вже запізно.

Кенді Раймер дісталася до «Бенті», не з’їхавши в кювет і не врізавшись у транспорт на зустрічній смузі, хоча легко могла зробити й те, й те. Бачить Бог, нагод у неї було більш ніж досить. Коли одна з машин ледве-ледве уникла зіткнення з нею, бо водій викрутив кермо, а потім проминала «малібу» Веслі, Роббі сказав:

— Там сім’я. Мама, тато, троє малих дуріють на задньому сидінні.

Отоді Веслі й перестав жаліти Раймер, а натомість на неї розлютився. То було чисте гаряче почуття, порівняно з яким образа й роздратування, які він почував до Еллен, здавалися квіточками.

— От сука, — промовив він. Кісточки пальців побіліли на кермі. — П’яна сука, якій на все насрати. Якщо її можна спинити, лише вбивши, я її вб’ю.

— Я допоможу, — запевнив Роббі й так міцно стиснув губи, що вони практично зникли.

Убивати їм не довелося, та й Закони парадоксу перешкоджали не більше, ніж законодавство, яке забороняє водити автомобіль у нетверезому вигляді, завадило Кенді Раймер здійснити вояж по дедалі брудніших шинках південного Кентуккі.

Паркувальний майданчик біля закладу «Бенті» був із покриттям, але розкришений бетон мав такий вигляд, наче після ізраїльського бомбардування в Секторі Ґаза. На даху сичав неоновий півень — то вмикався, то згасав. Пазурами однієї лапи він тримав карафу сивухи з написом ХХХ на боці.

«Експлорер» Раймер стояв майже під самим тим казковим птахом, і в оранжево-червоному спотикливому світінні Веслі порозтинав передні шини старенького позашляховика різницьким ножем, який вони взяли з собою саме для цієї мети. І коли в обличчя вдарив потік повітря, що зі свистом «ссссс» виходив із покришок, на нього накотила така величезна хвиля полегшення, що спочатку він навіть устати не міг, уклякнувши перед колесами, наче проказував молитву. Єдине, про що він шкодував, — що не зробили цього ще перед «Поламаним вітряком».

— Моя черга, — сказав Роббі, й за мить «експлорер» знову присів, бо малий пробив йому задні шини. Знову засичало. Він і в запасці дірку лишив, про всяк випадок. На той час Веслі вже зіп’явся на ноги.

— Припаркуймося з того боку, — запропонував Роббі. — Краще за нею поспостерігати.

— Я збираюся зробити набагато більше, — сказав Веслі.

— Здорованю, легше. Що ти там собі плануєш?

— Я не планую. Вже ні. — Однак скажена лють, од якої трусило все тіло, свідчила про інше.

У статті писали, що на прощання вона назвала бар «Бенті» болотом, але її слова, вочевидь, облагородили для читання в колі сім’ї. Насправді ж вона кинула через плече інше. «Я більше не залишатиму грошей у цьому сральнику!» Та тільки на той час вона вже так набралася, що лайка змазалась і вийшла кашоподібною: «шр’льнику».

Газетна історія, що розгорталася просто в Роббі перед очима, так його загіпнотизувала, що він навіть не спробував схопити Веслі, коли той великими кроками рушив до неї. Він тільки і встиг крикнути «Стій!», але Веслі не послухався. Він ухопив жінку обома руками й став її трясти.

У Кенді Раймер відвисла нижня щелепа; ключі, які вона тримала в руці, дзенькнули об потріскане бетонне покриття.

— Псти мне, пскуда!

Та Веслі не відпустив. Натомість відважив їй ляпаса — такого сильного, що луснула нижня губа, і взявся за неї ще серйозніше.

— Протверезій! — закричав він у її перелякане лице. — Протверезій, суко нікчемна! Живи нормально й не заважай жити іншим людям! Через тебе загине багато людей! Ти це розумієш? Через тебе, блядь, люди ЗАГИНУТЬ!

Він ударив її втретє — так лунко, наче хтось із пістолета вистрелив. Жінка поточилася вздовж стіни будівлі; вона плакала й затуляла обличчя руками для захисту. Підборіддям текла цівочка крові. Їхні тіні, довгі й худі радіолокаційні антени під неоновим півнем, то з’являлися, то згасали.

Веслі підняв руку, щоб ляснути її ще раз (краще давати ляпаси, ніж душити, хоча найдужче тієї миті йому хотілося саме взяти її за горло), але тут Роббі обхопив його ззаду й відтягнув геть.

— Перестань! Зупинися, бля! Годі вже!

У дверях уже стояв бармен і парочка прицуцуватих на вигляд завсідників, усі разом вони витріщалися на це дійство. Кенді Раймер сповзла на землю. Вона сиділа й істерично ридала, затуливши руками брезкле обличчя.

— Чому мене всі ненавидять? — схлипувала вона. — Чого всі, трясця їм, такі злючі?

Веслі тупо дивився на неї. Увесь гнів із нього вже вивітрився. А йому на зміну прийшла якась безнадія. П’яний водій, що спричинив смерть щонайменше одинадцяти людей, мусив бути лихим, але нічого лихого він перед собою не бачив. Лише заплакану алкоголічку, яка сиділа на порепаному, порослому бур’янами бетоні сільського паркувального майданчика. Жінку, яка (судячи з того, що можна було роздивитися в непевному блиманні неонового світла) щойно обмочила штани.

— До людини достукатися можна, — сказав Веслі. — Але не можна достукатися до зла. — Голос у нього звучав так, наче він перебував десь дуже далеко звідти. — Зло завжди виживає. Воно пурхне, мов здоровецький птах, і всядеться на когось іншого. І це найстрашніше, правда? Це пекельно.