— Уже так каже?

— Так. Він каже, якщо ми триматимемося разом, він виграє двадцять п’ять ігор, і тоді їм доведеться дати йому Сая Янга, хай навіть писаки ненавидять його.

— Справді?

— Звісно, справді. Ґренні?

— Що?

Він дивився на мене ясним поглядом своїх блакитних очей, які все бачили, але практично нічого не розуміли. Я вже знав, що хлопчина майже не вмів читати, а єдиним фільмом, який він бачив, був «Бембі».[199] Він казав, що ходив на нього з іншими дітьми з Оттершоу чи Аутершоу — чи ще там звідкись, — і я вирішив, що це його школа. Я водночас і мав рацію, і помилявся щодо цього, та це не мало значення. Мало значення те, що він умів грати в бейсбол — я б сказав, інстинктивно, — та в решті був як чиста дошка.

— Скажіть іще раз, що таке Сай Янг?

Ось таким він був, самі розумієте.

Перш ніж повертатися додому, ми заскочили в Балтимор на три гри. У тому містечку — не розбереш, південне воно чи північне, — ми грали в типовий весняний бейсбол: першого дня було настільки холодно, хоч вовків ганяй, другого — спекотніше, ніж у пеклі, а третього дня була мряка, неначе з неба лився рідкий лід. Та це жодним чином не вплинуло на малого. Він вправно відбивав усі три гри, довівши рахунок до восьми. А ще він спіймав одного ранера в домі. Ту гру ми програли, однак то була збіса хвацька блокада. По-моєму, жертвою став Гас Тріандос. Він кинувся вперед, гупнувся головою об коліна малого та так і простягнувся, непритомний, за три фути від дому. Біллі м’яко торкнувся до його шиї — наче матуся, яка змащує кремом опіки любого малюка.

Фотографія того, як малий нейтралізував суперника, з’явилася у «Вечірніх новинах» Ньюарка під гучним заголовком: «Біллі «Блокада» Блейклі знову рятує гру». Це було гарне прізвисько, яке швидко підхопили фанати. У ті часи вони не так активно демонстрували свої симпатії — у 57-му ніхто не приходив на стадіон «Янкі» в ковпаку кухаря, щоб підтримати Ґері Шеффілда, — та, коли ми повернулися додому й грали першу гру на «Старому Болоті», деякі фанати прийшли з помаранчевими дорожніми знаками, на яких було написано «ОБ’ЇЗД» та «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО».

Можливо, ті знаки не проіснували б і дня, якби в першій же нашій грі на домашньому стадіоні двох «індіанців» не відправили в аут біля дому. Так склалося, що в тій грі подавав Денні Дузен. І обидва аути були швидше результатами вдалих подач, а не вдалого блокування, та новачок уже завоював довіру, і я б сказав, що це було абсолютно заслужено. Хлопці починали довіряти йому, тямите? І вони хотіли, щоб йому все вдавалося. Бейсбольні гравці — ті самі фанати, і коли вони бачать, що хтось в ударі, то навіть найсуворіші намагаються допомогти.

Того дня Дузен здобув сто дев’яносто дев’яту перемогу. А малий тоді вибив три з чотирьох, включно з хоум-раном, то ж не дивно, що ще більше людей поприходили з тими знаками на нашу другу гру з «Клівлендом».

А вже під час третьої один спритний юнак продавав на стадіоні «Титанів» великі помаранчеві картонні ромби з чорним написом: «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО ЗА НАКАЗОМ БІЛЛІ БЛОКАДИ». Деякі фанати піднімали їх угору, коли Біллі «Блокада» виходив на биту, а також коли в команди суперників з’являлися ранери на третій базі. «Янкі» приїхали в місто наприкінці квітня, і кожного разу, коли в «Бомберів» був ранер на третій базі — а таке часто траплялося в тій серії, — весь стадіон спалахував помаранчевим.

«Янкі» тоді повибивали з нас усе лайно та посіли перше місце. Малий у цьому був не винен; у кожній грі він добре відбивав і навіть відправив Білла Скоурона в аут між домом і третьою базою, піймавши його між базами. Скоурон був гігантським лосем, розміром зі Здоров’ка Клю. Він намагався збити малого з ніг, але сам гепнувся на дупу, і хлопчина сів на нього верхи. Та фотографія в газетах нагадувала фінал бою відомих рестлерів, коли Гарнюня Тоні Баба миттєво завалив Чудового Джорджа. Натовп перевершив сам себе, вимахуючи тими знаками «ПРОЇЗДУ НЕМАЄ». Не мало значення навіть те, що «Титани» програли: фанати поверталися додому щасливими, адже побачили, як наш сухоребрий кетчер посадив на дупу Могутнього Лося Скоурона.

Після гри я побачив малого. Голий, він сидів на лавці біля душових. На грудях у нього був великий синець, та, здавалося, хлопчина не зважав на це. Плаксієм він не був. Потім дехто казав, що цей сучий син був надто тупим, аби відчувати біль; надто тупим і божевільним. Та свого часу я знав багатьох тупих гравців, і тупість ніколи не заважала їм скиглити, коли вони, бачте, забилися.

— То як щодо цих відміток, малий? — запитав я, прагнучи підбадьорити його, якщо він узагалі цього потребував.

— Яких відміток? — перепитав він, і по спантеличеному виразу його обличчя я розумів, що він не жартує. Ось таким він був, Біллі «Блокада». Навіть якби на нього летіла вантажівка, Біллі б не зрушив з місця, якщо той хлопець за кермом прямував до третьої бази та мав намір захопити її, та в усьому іншому він був, курва, геть нетямущий.

Перш ніж знову рушити в дорогу, ми зіграли серію з двох матчів з «Детройтом» і обидва програли. У другій грі на гірці стояв Денні Ду, та звинувачувати малого за те, що трапилося, він не міг: він сам закінчив свою гру ще до кінця третього інінґу. Сидів на лавці запасних і скаржився на холодну погоду (насправді було зовсім не холодно), на те, що Гаррінгтон не впіймав справа флай-бол[200] (насправді, щоб дострибнути до того м’яча, Гаррінгтону знадобилися б реактивні черевики), на несправедливі рішення того сучого сина Вендерса, який стояв за домом. В останньому могла бути дещиця правди. Суддя Гай Вендерс і справді не любив Ду, дуже не любив, ще більше, ніж спортивні коментатори, і минулого року двічі виганяв його з поля за бол.[201] Та сьогодні я не бачив, щоб він помилявся, а я ж стояв менш ніж за дев’яносто футів від нього.

Обидві гри малий добре відбивав, у нього був хоум-ран і тріпл.[202] Навіть Дузен не зривався на ньому, хоча це було б у його стилі: він був із тих хлопців, які одразу показують іншим гравцям, що в «Титанів» є тільки одна зірка, і це точно не вони. Та малий йому сподобався. Здавалося, що Ду й справді думає, що хлопчина — його щасливий талісман. А малому сподобався Денні. Після гри вони пішли по барах, випили з тисячу пляшок спиртного та навіть пішли у бордель, щоб відзначити першу поразку Ду в сезоні. А наступного дня, перед поїздкою до Канзасу, обоє були блідими й хиталися в усі боки.

— Цієї ночі малий потрахався, — довірливо повідомив мені Ду, коли ми їхали командним автобусом до аеропорту. — По-моєму, у нього це було вперше. Це хороша новина. А погана новина полягає в тому, що він, гадаю, не пам’ятає про це.

Нас добряче трусило під час того перельоту; в ті часи більшість польотів на літаках були саме такими. Ті літаки були паскудними бляшанками з двигуном, і просто диво, що ми всі там не повбивалися, як Бадді Голлі[203] чи грьобаний Біг Боппер.[204] Усю дорогу малий просидів у туалеті у хвості літака та блював, а за стінкою гурт хлопців грав у нарди та відпускав звичні жарти на його адресу: «Щось іще залишилось? Ніж та виделку треба, щоб порізати там усе?» А вже наступного дня цей сучий син вибиває п’ять з п’яти на муніципальному стадіоні, включно з двома хоум-ранами.

Але показував Біллі «Блокада» й іншу гру — до того часу йому б уже варто було запатентувати її. Цього разу жертвою став Клітус Бойєр. Біллі «Блокада» знову опускається, виставивши ліве плече, піднімається — і вже містер Бойєр лежить, розпластавшись на спині, на базі бетера. Однак різниця все ж таки була. Цього разу новачок зупинив суперника обома руками — не було скривавлених ніг чи розтягненого ахіллового сухожилля. Бойєр просто підвівся і побрів назад до даг-ауту, обтрушуючи від бруду свій зад і хитаючи головою так, наче він не розумів, де знаходиться. О, і ми все одно програли ту гру, попри п’ять відбитих м’ячів малого. Фінальний рахунок був одинадцять до десяти чи щось таке. Того дня Ґензі Берджесу не вдався наклбол — «Атлети» просто перехопили його.