Однак я залишив їх на самоті. Узяв свої цигарки та пішов геть. Трясця, навіть якби я спробував роззявити хавальника, Ду все одно б порадив мені запхати туди шкарпетку. Він не любив, коли його перебивали, а поза тим, тобі ж всі дні напередодні на все це було насрати. Краще не лізти до мужика, що зараз має кидати м’яча на очах у сорока тисяч людей, які насправді й платять йому зарплату.

Я пішов у кабінет до Джо забрати лайн-апи,[210] але двері було зачинено, а жалюзі опущено — нечувана річ у день гри. Між планками жалюзі лишалися просвіти, тож я зазирнув усередину та побачив, що Джо притис до вуха телефонну слухаву, прикривши долонею очі. Я постукав по склу. Він так різко підскочив, що ледь не впав зі стільця, а тоді роззирнувся. Кажуть, у бейсболі немає сліз, але Джо плакав. Уперше й востаннє я бачив його таким. Обличчя в нього було блідим, а волосся скуйовдженим — принаймні те, що від нього залишилося.

Він махнув, аби я йшов геть, і знову повернувся до розмови. Я попрямував через роздягальні до тренерської кімнати, яка використовувалася нами як склад для спорядження. Спинився на півдороги. Грандіозна нарада між кетчером та пітчером[211] завершилася, і я помітив, як малий вдягає футболку з великим блакитним номером 19. Ще я побачив, що у нього на вказівному пальці правої руки знову з’явився пластир.

Я підійшов до них і поклав руку на плече Біллі. Він посміхнувся мені. У нього й справді була мила посмішка.

— Здоров, Ґренні, — сказав він, і посмішка на його вустах почала гаснути, коли він побачив, що я не посміхаюся у відповідь.

— Готовий до гри? — питаю його.

— Звісно.

— Чудово. Але перш ніж ти швякнешся мордою в багно, я тобі дещо скажу. Ду — класний пітчер, але як людина він завжди буде в другій лізі. Заради перемоги він станцює навіть на кістках своєї бабусі, а ти для нього важиш устократ менше, ніж його бабуся.

— Я його талісман! — обурено закричав хлопчина.

— Може, й так, — відповів я. — Але я ось про що кажу. Буває, гравець надто сильно накручує себе перед грою. Бути трохи збуджений — нормально, але варто трохи перегнути палку — і тоді в будь-кого можуть відмовити гальма.

— Я вас не розумію.

— Якщо проколешся, мов негодна шина, Ду просто знайде собі новий талісман.

— Ви не повинні такого казати! Ми з ним друзі.

— Я тобі теж друг. Більше того, я один із тренерів цієї команди. Я стежу, щоб із тобою все було гаразд, і я сам, бляха, визначу, як мені розмовляти з новачком. А ти слухатимеш. Ти ж слухаєш?

— Я слухаю.

Я не сумнівався в цьому, от тільки він не дивився на мене. Опустив очі, а на його гладких хлопчачих щоках палали сердиті маки.

— Я не знаю, що там у тебе під пластирем, і знати не хочу. Знаю тільки те, що бачив цей пластир на твоїй руці під час нашої першої гри й тоді дехто постраждав. З тих пір я його не бачив, не хочу бачити й сьогодні. Бо якщо тебе впіймають, це буде твоя біда, а не Дузена.

— Я просто порізався, — вибухнув він.

— Звісно. Порізався, голячи вуса. Але я не хочу бачити на твоїй руці пластир, коли ми вийдемо звідси. Я заради тебе стараюся, повір.

Чи сказав би я це, якби не побачив, як плаче засмучений чимось Джо? Мені хочеться вірити, що так. Мені подобається думати, що я старався заради гри, яку любив тоді та люблю тепер. Віртуальний боулінг — ніщо в порівнянні з цим, повірте мені.

Я пішов ще до того, як він зміг щось сказати. І не озирався. Частково тому, що не хотів бачити, що ховається під пластирем, але переважно тому, що Джо стояв у дверях свого кабінету та кликав мене до себе. Не можу заприсягтися, що в його волоссі додалося сивини, але й у зворотньому не клястимуся.

Я зайшов до кабінету й зачинив двері. Мені спав на думку жахливий здогад. Він пояснював вираз обличчя Джо.

— О Боже, Джо, щось з дружиною? Чи з дітьми? Щось трапилося з кимось із твоїх дітей?

Він заговорив, і здавалося, що я щойно розбудив його:

— З Джессі та дітьми все гаразд. Але Джордже… о Боже. Не можу в це повірити. Це все такий бедлам. — Він закрив долонями очі. З нього вирвався якийсь звук, та це не було ридання. То був регіт. Найстрашніший грьобаний регіт, який я коли-небудь чув.

— Що трапилося? Хто тобі телефонував?

— Мені потрібно подумати, — промовив він — та не до мене. Він розмовляв сам із собою. — Мені треба вирішити, як я збираюся…

Він прибрав руки від очей і, здавалося, став трохи схожішим на самого себе.

— Ти будеш сьогодні менеджером, Ґренні.

— Я? Я не можу бути менеджером! Ду втратить над собою контроль! Він же сподівається на свою двохсоту перемогу, а тепер…

— Це вже не має жодного значення, що, не розумієш? Не зараз.

— Що…

— Просто стули пельку та пропиши лайн-ап. А щодо малого… — він задумався, а потім похитав головою. — Грець із ним, хай грає, чом би й ні? Блядь, та став його п’ятим. Усе одно я збирався його просувати нагору.

— Звісно ж, він гратиме, — відповів я. — Хто ж іще ловитиме подачі Денні?

— Ох, та срати я хотів на Денні Дузена! — вигукнув він.

— Кеп, Джо, скажи мені, що трапилося.

— Ні, — відмовився Джо. — Спершу я маю все обміркувати. Що я скажу хлопцям. І репортерам! — Він ляснув себе по обличчю, ніби цей здогад тільки тепер спав йому на думку. — Цілим натовпам цих засранців! Лайно!

А потім він знову заговорив сам до себе:

— Але дай хлопцям зіграти цю гру. Вони справді заслужили на неї. Малий, певно, теж. А хай би йому, він же, може, навіть виб’є повний цикл! — він ще трохи пореготав, а потім наказав собі зупинитися.

— Не розумію.

— Зрозумієш. Іди геть звідси. Складай лайн-ап, як тобі заманеться. Можеш навіть витягувати імена з капелюха, чом би й ні? Це не має значення. Тільки попередь головного суддю, що тепер ти всім заправляєш. Гадаю, це буде Вендерс.

Я пройшов через хол до суддівської кімнати, наче сновида, й сказав Вендерсу, що це я складатиму лайн-ап та керуватиму грою з лівого боку поля. Суддя запитав у мене, що трапилося з Джо, а я на це відповів — він хворий. Бо він і справді був таким.

Це була перша гра, якою я керував, аж доки мені не дісталися «Атлети» у 63-му, та як ви знаєте, якщо цікавилися цим питанням, та гра була для мене дуже короткою, адже Гай Вендерс відсторонив мене в шостому інінґу. Як на те, я не дуже багато пам’ятаю про неї. Кажу ж, почувався, наче сновида, бо голова репалася від думок. Та все ж я здогадався зробити одну річ — перевірити праву руку малого, перш ніж він вибіг на поле.[212] На середньому пальці в нього не було ні пластиру, ні порізу. Я навіть не відчув полегшення. У мене перед очима все ще стояли червоні очі Джо Діпунно та його викривлений рот.

То була остання хороша гра Денні Дузена, і він так і не здобув свою двохсоту перемогу. Він намагався повернутися в 58-му, але марно. Він стверджував, що йому більше не двоїлося в очах, і, певно, так і було, от тільки йому більше не вдавалися швидкісні подачі за дім. І в Куперстауні для Денні місця не знайшлося. Джо з самого початку мав рацію: малий висмоктав нашу удачу. Наче якийсь довбаний князь вуду.

Але того дня Ду грав так добре, як ніколи; його фастболи[213] підстрибували, його кручені м’ячі зміїлися, наче батіг. Протягом перших чотирьох інінґів вони навіть наблизитися до нього не могли. Махніть битою — і просимо на лаву запасних, хлоп’ята, дякуємо за гру. Шістьох він відправив у страйк-аут,[214] а решту інфілдерів[215] вибив у ґраунд-аут.[216] Біда лише в тому, що малий був йому майже рівня. У нас був лише один невдалий удар, коли захист вивів двох наших в аут, — то Гаррінгтон напартачив унизу третього інінґа.