Гадаю, Блейклі стали заздрити йому. Певен, старигань точно заздрив, та й мамця, мабуть, теж. Може, остання заздрила якраз найбільше, бо мамці спортсменів можуть бути ще тими росомахами. Припускаю, вони посмикали за потрібні ниточки та добилися, аби Кацаніса тримали подалі від місцевої команди та не пускали на тренування «Девенпортських кукурудзників». Вони могли таке зробити, бо були багатою, поважною родиною Айови, а Джин Кацаніс — сирота, що виріс у притулку, який, імовірно, був пеклом на Землі.

Думаю, Біллі виміщав на хлопчику власну злобу все частіше й все сильніше. Або це мали робити його татко та мамця. Може, вони казилися через те, як він доїть корів, чи, на їхню думку, він розгрібав лайно не так, як треба, але в основі всього лежав бейсбол та звичайнісінькі заздрощі. Зеленоокий монстр. Наскільки я знаю, менеджер «Кукурудзників» сказав Блейклі, що відправить його в команду ліги А в Клірвотер, а якщо тебе відправляють до команди рангом нижче, коли тобі тільки двадцять і ти маєш рухатися лише вгору, — це, трясця твоїй мамі, явна ознака того, що твоя кар’єра в професійному бейсболі буде короткою.

Але хоч би там як, хто б не збиткувався з Кацаніса — це було великою помилкою. Хлопчина, коли з ним поводилися по-людськи, був милим, але ж проблеми з головою він таки мав. І міг бути небезпечним. Я зрозумів це ще до того, як об’явилися копи, через те що сталося на першій грі сезону з литкою Біллі Андерсона.

— Окружний шериф знайшов усіх трьох Блейклі в коморі, — сказав Ломбардацці. — Кацаніс перерізав їм горлянки. Шериф говорив, що ймовірніше за все хлопець використав бритву.

Я вирячився на нього.

— Напевно, сталося ось що, — мовив Джо важким голосом. — Кервін Маккаслін обдзвонював усіх у пошуках кетчера, коли наші хлопці випали з обойми у Флориді, і менеджер «Пшінкодзьобів» сказав, що у нього є хлопець, який може залатати пробоїну в команді на три чи чотири тижні, припускаючи, що надовше він нам і не знадобиться. Бо, як він сказав, хлопчина не впорається.

— Але ж він впорався, — заперечив я.

— Тому що це був не Блейклі, — продовжив Ламбордацці. — На той час Блейклі з батьками, ймовірно, вже був мертвим, принаймні кілька днів. Малий Кацаніс майже самотужки доглядав за будинком. І далеко не всі клепки в голові він розгубив. Він був достатньо розумним, аби взяти слухавку, коли затріщав телефон. Відповів на дзвінок менеджера і сказав, що, звісно, Блейклі з радістю поїде в Нью-Джерсі. І перш ніж поїхати, — як Біллі, — він зателефонував усім сусідам та до продуктового магазину в центрі міста. Розповів, що Блейклі змушені виїхати у невідкладних сімейних справах, а він зостається на господарстві. Доволі непогано як на пришелепкуватого, вам так не здається?

— Він не пришелепкуватий, — відповів я.

— Ну, він перерізав горлянки людям, які прийняли його до себе та дали роботу, повбивав усіх корів, щоб сусіди не чули, як ті ночами мукають, аби їх подоїли, але хай буде так, як ви сказали. Знаю, що окружний прокурор погодиться з вами, бо він хоче побачити, як Кацаніса почеплять на шибениці. Ви ж знаєте, що саме так роблять в Айові.

Я повернувся до Джо.

— Як могло таке статися?

— У нього був талант, — мовив Джо. — і він хотів кидати м’яча.

У хлопця були документи Біллі Блейклі, а це було в ті часи, коли про фото на документах ніхто й не чув. Малі були доволі схожими між собою: блакитні очі, темне волосся, шість футів зросту. Але так, усе сталося переважно тому, що у пацана був талант. І він хотів кидати м’яча.

— Талановитий настільки, що майже місяць протримався серед професіоналів, — сказав Ламбордацці, і в цей час над нами лунали привітні вигуки. Біллі «Блокада» завдав свого останнього в Головній лізі удару: він вийшов на хоум-ран. — Позавчора на ферму Блейклі прийшов працівник газової служби. Раніше там теж бували люди, але вони читали на дверях записку Кацаніса та йшли геть. Але не працівник газової служби. Він заправив цистерни за коморою, а саме в коморі й лежали трупи — корів та Блейклі. Погода нарешті стала спекотною, і він унюхав їх. І на цьому історія в принципі закінчується. Тепер ваш менеджер хоче, аби його арештували без зайвого галасу та з мінімальним ризиком для життя гравців вашої команди. Я з цим згоден. А вам треба буде…

— Вам треба буде затримати хлопців у даг-ауті, — договорив Джерсієць Джо. — Відправ Блейклі… Кацаніса… сюди самого. Коли народ піде до роздягальні, його вже тут не буде. Тоді ми спробуємо якось розрулити цю херню.

— Що я їм, блядь, скажу?

— Командні збори. Безкоштовне морозиво. Мені начхати. Просто затримай їх на п’ять хвилин.

Я звернувся до Ломбардацці:

— Невже ніхто не знав? Ніхто? Тобто ви хочете сказати, що ніхто не чув радіоефірів і ніхто не спробував зателефонувати Поупу Блейклі, щоб сказати, як це чудово, що його син рве Вищу Лігу?

— Припускаю, один чи два намагалися, — відповів Ломбардацці. — Народ із Айови справді вряди-годи навідується до великих міст. Можливо, дехто, потрапивши до Нью-Йорка, слухає радіотрансляції чи читає про успіхи «Титанів» у газетах…

— Я надаю перевагу «Янкіз», — встряг у розмову один із копів.

— Якщо мене цікавитиме твоя думка, я загрюкаю по ґратах твоєї клітки, — відказав Ломбардацці. — А до того стули пельку й не висовуйся.

Я глянув на Джо, відчуваючи, що мене зараз знудить. Помилка судді та видалення з поля в першій грі, де я був менеджером, тепер видавалися мені найменшою з моїх проблем.

— Приведи його сюди самого, — сказав Джо. — Мені байдуже як. Хлопці не повинні цього бачити, — він подумав, а тоді додав: — І малий не повинен зрозуміти, що вони побачили це. Що б він там не зробив.

Якщо це має значення — а я знаю, що ні, — ми програли гру з рахунком два-один. Усі три хоум-рани були сольними пробіжками. Мінні Монсо вибив хоум-ран, перехопивши подачу Ґензі вверху дев’ятого інінґа. Малий став останнім вибулим гравцем. Він уперше промазав, вийшовши з битою за «Титанів»; він промазав і востаннє. Бейсбол — гра, де все вивірено на дюйм, а ще це гра рівноваги.

Але жоден із наших хлопців не думав про гру. Коли я піднявся нагору, то побачив, що вони всі обступили Ду, який сидів на лавці та запевняв їх, що з ним, чорт забирай, усе гаразд, просто легке запаморочення. Але з ним явно було не все гаразд, і наші звичні відмазки для лікаря виглядали доволі паршиво. Він хотів, аби Денні відправили в Нюаркський госпіталь на рентген.

— На хера? — спитав Ду. — Дайте мені кілька хвилин. Зі мною все гаразд. Господи, Боунзе, дай відпочити.

— Блейклі, — сказав я. — Спустися в роздягальню. Містер Діпунно хоче тебе бачити.

— Менеджер Діпунно хоче мене бачити? У роздягальні? Чому?

— Щось там було про нагороду кращому новачку місяця, — ідея виникла в моїй голові з нізвідки. У ті дні такої нагороди ще не було, але хлопець про це не знав.

Малий зиркнув на Денні Ду, а той поплескав його по плечу.

— Уперед, шуруй звідси, малий. Ти гарно зіграв. Не твоя вина. Ти щасливчик, і на хуй тих, хто скаже протилежне. А тоді він додав: — Ви всі, вимітайтеся. Мені треба трохи подихати.

— Заждіть, — кажу я їм. — Джо хоче, щоб він один прийшов. Гадаю, хоче привітати тебе сам на сам. Хлопче, не стій тут. Давай…

«Давай, гайда звідси», — хотів я закінчити речення, але не зміг, бо Блейклі чи Кацаніс уже пішов.

А що було після того, ви самі знаєте.

Якби малий пішов до суддівської кімнати через хол, його б схопили, бо якраз на тому шляху була б роздягальня. Натомість він пішов навпростець через комору, де зберігався весь спортивний реманент, два масажних столи та вібраційна ванна. Ми ніколи не дізнаємося напевно, чому він зробив саме так, але я гадаю, Кацаніс збагнув, що щось пішло не так. Тобто, чорт забирай, він же мав розуміти, що рано чи пізно правда випливе на поверхню; він був не таким уже й тупим шизиком. Як би там не було, але він вийшов із дальнього боку роздягальні, пройшов до суддівської кімнати та постукав. До того часу прилад, який він, імовірно, зробив у «Християнському притулку Оттершоу» знову опинився на його вказівному пальці. Мабуть, йому допоміг хтось зі старших хлопців. Малий, якщо не хочеш, щоб тебе постійно били, зроби собі таку штуку.